Чому так багато українців досі тягнуться до Росії та її культурного й інформаційного поля? Це питання звучить постійно, але мало хто готовий почути відповідь. Ми любимо пафосно говорити, використовувати символізм та воювати з вітряками, але не звертаємо уваги на прості речі, які міняють країну більше, ніж голосні промови.
Навесні 2014 року місто Слов’янськ із маловідомого містечка Донбасу стало одним зі символів війни Росії проти України. Окупація Донбасу почалася саме звідти, якщо хтось забув. І незважаючи на те, що місто, як порівняти з іншими, постраждало несильно і недовго було в окупації, воно досі є символом війни. Крім цього, воно як маятник, який показує, куди рухається країна, що пропонує центральна влада і політики, та служить обличчям України для жителів окупованих територій і сепаратистів з колабораціоністами.
Дуже легко в Києві, Львові, Тернополі чи Дніпрі обговорювати національні ідеї, важливість формування нації, розвиток української мови, нових і старих героїв та розказувати, як має розвиватися Донбас та ким мають стати мешканці цих територій. Проте ніхто не звертає уваги на те, що реально відбувається в місті та регіоні. Чергові місцеві вибори ризикують показати, що останні 6 років нічого не дали мешканцям і все повернеться у 2013 рік.
Чому так відбувається? Мешканці не бачать змін? Не хочуть брати участі в розвитку громади за новими принципами? Чи їм ніхто не показав, як може змінитися місто чи вже змінилась ситуація в країні?
У 2014 році, як тільки росіяни захопили місто, їх підтримала чинна тоді керівниця міста Неля Штепа. Заарештували її тільки в липні того ж року. А вже влітку 2019 року вона потрапила до виборчого списку партії ОПЗЖ, як кандидатка в народні депутати під номером 74. І на сайті ЦВК чорним по білому написано «судимість відсутня». Тепер вона розміщує рекламу в місті та планує поборотися за посаду міського голови. Шість років війни, тисячі вбитих і десятки тисяч скалічених життів, а одна з найяскравіших представниць окупації частини України на свободі та претендує на владу. Парадокс? Чудо? Ні, кругова порука! До речі, вона ще й отримала компенсацію у 3600 євро від України за рішенням Європейського суду з прав людини через «тривале безальтернативне утримання».
Місцеві ЗМІ повідомляють, що підтримує Штепу народний депутат України Вадим Новінський (позафракційний, але проросійський). На попередніх виборах вона активно агітувала за вже народного депутата Юрія Солода (ОПЗЖ), чоловіка Наталі Королевської (ОПЗЖ), теж депутатки ВР. І якщо ви думаєте, що Штепа єдина, котра підтримувала окупантів і тепер вільно гуляє та ще планує кандидувати на посаду міського голови, то помиляєтесь. Також у місті можна побачити рекламу Павла Придворова, який у 2014-му був депутатом міської ради і голосував за проведення референдуму щодо визнання ДНР.
На сьомому році війни ті, хто її підтримав і сприяв, досі вільно ходять на свободі та знову боротимуться за високі посади. Ви скажете, що якщо люди за них не проголосують, то все буде добре. А чого люди мають за них не голосувати? До 2014 року на Донбас приходило більше коштів з державного бюджету, ніж в інші регіони, всіх все влаштовувало. Єдиною причиною не підтримувати цих людей могло б бути засудження їхньої позиції: підтримка Росії та сепаратистів. Але, як виявилось, українська правоохоронна і судова система не виконує своєї роботи. І в очах людей все, що робили ці колабораціоністи, виправдовується. Якщо їх не засудили, значить вони були праві. Друге, що ви скажете: так зараз реваншисти при владі. Але що ж робили патріоти протягом п’яти років, що не змогли довести провину названих персонажів? Вони все спускали на гальмах, щоб бути впевненими у підтримці ОПЗЖ, Медведчука та інших українофобів.
І якщо послухати чи почитати Штепу, то вона говорить про культуру, історію й об’єднання країни, натякає на когось, хто хоче роз’єднати країну. Одне слово, «патріотка». Вона робить все, щоб не згадувати 2014 рік та бути в тренді теперішньої України, і люди ведуться. Бо не покаране зло стає тільки сильнішим.
Після деокупації Слов’янська всі кинулись допомагати місту. Туди вливали гранти з Європи, знову потекли бюджетні кошти, але ніхто не працював з інформаційним полем та населенням. Зробили дах, відремонтували дорогу – так і мало бути. Люди як не розуміли змін, так і не розуміють. Засудження Штепи мало б показати, що в країні є сильна влада, що за колабораціонізм карають. Її свобода показує, що всі попередні події не мають значення. Що захоплення органів влади і відділку поліції та управління СБУ – це буденність для суспільства. Що ніхто не помилявся, а війну розпочали погані політики.
У публічній площині активісти, політики, експерти дуже люблять говорити про нові обличчя в управлінні, про незаплямованих фахівців. Але це все не має значення і є повною профанацією, якщо ми не почнемо ухвалювати нових рішень, не будемо використовувати нових підходів. Жодне нове обличчя не врятує, якщо не буде нових підходів до ухвалення рішень. Донбас отримав багато оновлених облич з ОПЗЖ і жодного нового рішення.
Прийняття половинчастих рішень ніколи не давало результату і тим паче в державній політиці. Бажання показати, як ми боремося з ворогами і залишатися дружним з ними – неможливо.
Партії та політики, постійно кричать, що перед виборами на окупованій території Донецької і Луганської областей, треба буде зачекати кілька років, щоб відновити там діяльність осередків своїх сил та українського інформаційного простору. А що вам заважає зробити це на вже звільненій території? Потренуйтесь на підконтрольній території. Створіть осередок, розвиньте, поборіться за владу. А не сидіть у Києві і розказуйте, як має бути.
Дуже легко приїхати на Львівщину, де тебе називають «гетьманом», і розказувати про побудову України. Але судячи з тез, складається враження, що тільки до Збруча. Дуже легко вийти з Верховної Ради і записати відіосік про те, як врятовано Донбас, але говорити до виборців із Західної України. Партії говорять про реванш, війну та повернення окупованих Росією територій, звертаючись до виборців Правобережжя, а це те саме, що вчити української мови вчителів української мови.
У підзаголовку написано «напрямок розвитку», але це не про рух, а про те, куди ми дивимось. Шість років стояли на місці, дивлячись в бік Європейського Союзу. В разі перемоги Штепи можна буде впевнено сказати, що починаємо дивитися в бік Росії. І так, місто Слов’янськ знову може стати символом, тільки тепер не війни, а її поразки. Партіям і політикам дуже вигідно ділити країну і працювати тільки зі своїм електоральним ядром, так простіше. А держава на сьомому році війни так і не виробила єдиної інформаційної політики.
P.S. Інколи складається враження, що коли придумали гасло «Армія. Мова. Віра», то був передбачений і четвертий пункт: «Ні реваншу!». Мовляв: «А зробімо так, що коли програємо вибори, то будемо боротися з реваншем. Тому всі справи проти ворогів – спускаємо на гальмах».