Український інформаційний простір не може без штормів. Реальних чи вигаданих, нових чи підзабутих. От і на минулому тижні до України донеслася «сенсаційна» стаття з німецького видання Die Welt.
У цій статті розповідалося про те, якими були домовленості між Україною і Росією, попередньо узгоджені у Стамбулі. Ні, не зараз, ви нічого не пропустили – а у квітні 2022 року. Так, на тих самих переговорах, які не завершилися нічим. Не завершилися – і, на нашу скромну думку, не могли завершитися нічим.
Чому не могли? Хоча б тому, що коли збираються проводити серйозні переговори – то відправляють на них людей, які щось значать у цьому світі. Згадайте хоча б так званий «Мінськ-2», офіційно названий як «Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу» (себто «Мінська-1»). Так, його підписували представники так званої контактної групи. Але – обговорення цієї угоди відбувалося на найвищому рівні.
На «нормандському» рівні очільників чотирьох держав – Німеччини (Анґела Меркель), Росії (Владімір Путін), України (Петро Порошенко) та Франції (Франсуа Олланд). Звісно ж, цій зустрічі у столиці тоді ще не співучасника російської агресії проти України, а просто російського сателіта Білорусі передувала зустріч у Берліні міністрів закордонних справ цих чотирьох країн – та остаточно крапки над «і» були розставлені саме лідерами «нормандських» країн.
Що ж ми побачили два роки тому у Стамбулі? Що одну країну представляли такі поважні фігури, як нардеп, голова парламентської фракції (яку роль відігравав у нинішній системі української влади парламент тоді і відіграє зараз, ви чудово знаєте), та політтехнолог, радник голови Офісу президента. А іншу – колишній міністр культури, на той момент помічник президента.
М’яко кажучи, дивний набір для серйозних переговорів. Хоча, звісно, жодної серйозності за цими переговорами ніколи не було. Бо Росія ніколи не збиралася іти на жодні поступки Україні, а єдиний результат переговорів, на який вона очікувала, – це капітуляція нашої держави. Що з цілком зрозумілих причин було неможливо.
Отже, точки перетину, в якій могли б зійтися й узгодитися позиції Кремля і Банкової, – просто не існувало. Власне, це було чудово – і принизливо для Путіна – продемонстровано на «нормандській» зустрічі в Парижі у грудні 2019 року. Куди російський диктатор приїхав перемагати, а не отримав фактично нічого.
Так само нічим завершилися і білорусько-турецькі переговори 2022 року. Той епізод російсько-української війни давно відійшов у минуле, ба більше, восени того ж року президент України своїм указом увів у дію рішення Ради нацбезпеки та оборони, яке прямо забороняло переговори з Владіміром Путіним.
Війна пішла далі своїм шляхом, шляхом у певних моментах переможним для України (перед появою цього указу відбувся Слобожанський контрнаступ, невдовзі після нього ЗСУ звільнили Херсон), в інших епізодах – не дуже. Але жодних спроб розпочати якісь переговори не було здійснено зі жодного боку. Не вважати ж такими закиди з боку співучасника російської агресії, «президента» Білорусі Олександра Лукашенка, який час від часу заявляє, що варто б Україні і Росії сісти за стіл перемовин.
Але – з’явилася стаття на сайті Die Welt. Ми не знаємо, як, з яких причин вона там з’явилася, хто сприяв публікації цієї «сенсаційної» інформації дворічної давнини. Простіше кажучи – стоїть за цим кроком ФСБ РФ чи ні. Ми лише констатуємо факт – така стаття з’явилася.
І відразу після неї українці, які два роки тому вже обговорили всі ті переговори, обговорили можливі їхні Зраду і Перемогу, а, обговоривши, забули за поточними справами – наприклад, закупівлею генераторів та зарядних станцій восени 2022-го. Здавалося б, тут взагалі немає про що говорити…
Та це тільки здавалося. Бо, наче вимкнувши довгострокову пам’ять, українське суспільство знову кинулося в обговорення тих переговорів, у пошуки винуватих (винуватих у чому?), у заяви про Зраду. Так, ніби це відбулося ось-ось – і якимось чином впливає на війну.
Ні, це не жарт. Українці забули про те, що ЗСУ, Верховним головнокомандувачем яких є президент, два роки доблесно обороняються від російської агресії і навіть звільнили частину території – і знову й знову переживають цей стрес, цей переляк тим, що «Україну ось-ось можуть здати».
Є такий старий радянський фільм, один з найпопулярніших у свої часи – «Службовий роман». У цьому фільмі автор сценарію використав схожий прийом. Головний герой з подачі головного антагоніста розгорнув «спецоперацію» проти головної героїні – простіше кажучи, намагався її окрутити, щоб отримати певний профіт, бо вона була його начальницею. Надалі ситуація вийшла за рамках «спецоперації», головний герой закохався в головну героїню, отримав від неї взаємність. Та головного антагоніста така ситуація аж ніяк не влаштовувала.
І тому він витягнув забутий уже план «спецоперації», подавши його, по суті, як актуальний порядок денний. На що головна героїня, об’єкт цієї «спецоперації», відреагувала точнісінько так, як зараз реагують українці – ніби й не було усіх наступних подій.
Звісно, у фільмі, як і личить кінематографу, усе завершилося позитивом – принаймні останні кадри стрічки відверто на це натякали. Та ми з вами живемо не на кіноекрані. І в нас фінал може бути не такий оптимістичний. Хоча б тому, що подібні фокуси «головний антагоніст» нашої з вами історії буде використовувати ще не раз. (Між іншим, у радянському і пострадянському кінематографі ця сюжетна схема прижилася і час від часу використовувалася різними режисерами. І глядачі, ніби й не було того «Службового роману», кожного разу наївно сприймали цей «сенсаційний» поворот подій на віру. Можливо, звідси й ростуть ноги в нинішньої реакції українців на «сенсацію» від Die Welt?)
Росія – не військова диктатура, а ФСБшна. А ФСБ не вміє вести війни, ба більше – ніколи їх не вела. І проти України не збиралася воювати. Історія зі «спецоперацією» – це чистісінька правда, бо вони справді хотіли взяти Київ за три дні (чому, хто їх переконав у тому, що це можливо – питання іншої статті). А коли все пішло не за планом – виявилося, що, крім банальних ракетно-бомбових обстрілів і «м’ясних штурмів», нічогісінько нинішня Росія і не вміє.
Зате вона добре вміє організовувати і здійснювати численні інформаційно-психологічні спецоперації. Тож якщо Україна і може програти у цій війні – то лише на цьому фронті. На фронті, де черговою спробою прориву стала – випадково чи зумисне – стаття в Die Welt. І таких статей ще буде і буде. Можливо, ми навіть доживемо до такої відчайдушної спроби ФСБ видати за актуальний порядок денний фразу Зеленського п’ятирічної давнини. Так-так, ту саму, про те, що «треба просто перестати стріляти».
І – я чомусь у цьому переконаний – знайдуться такі українці, які повірять у те, що це він зараз забороняє ЗСУ протидіяти агресору, щоб «нарешті остаточно злити Україну». Після істерики навколо «сенсації» від Die Welt сумнівів у цьому в мене дедалі менше…