Знайомий чоловік, ніби соромлячись того, що зараз запропонує мені якийсь залежаний товар, запитав, чи не знаю я випадково людину, яка б хотіла сьогодні піти в Оперний театр на Урочисту академію з нагоди Дня незалежності.
Йому навіть в голову не прийшло запропонувати запрошення мені. Знав, що треба буде ще доплачувати, аби втулити мені це щастя.
Але якось обом було незручно отак просто викинути у смітник помпезні папірці із вирізаними тризубами на золотому папері.
Гарячково перебирали у голові усіх, хто хотів би скористатися такою нагодою. Зізнаюся, що навіть приходили до голови ті, хто зараз живе у скруті і міг би спокуситися фуршетом.
Кандидатури не знайшлося. Навіть ті заслужені і достойні люди, для яких Незалежність не впала з неба, а була вистраждана і куплена жертвами і які зараз живуть лише на мізерну пенсію, харчуючись вівсянкою на воді, тихо кривилися і відмовлялися.
Через якийсь час пропонувати стало якось незручно. Лишилися тої забави і знайомий мабуть просто викине ту перепустку до надутих промов і чиновничого столу за наші гроші у смітник.
Це ж до якої міри ненависті і зневаги треба довести народ, щоб на грона знайомих двох різних людей із різних середовищ не знайшлося жодної особи, хто б хотів відсвяткувати 20 річницю Незалежності в Оперному театрі і з почастунком, але з одним великим мінусом – серед влади і для неї.
Із святом тебе, дорога владо. Ти дійсно дорого нам обходишся. Занудної і помпезної академії зичимо тобі від усієї душі. І багато канапок. Брехню дійсно треба щедро заїдати, бо огидний присмак вона все ж залишає.