Найчастіше повідомлення про смерть публічної персони змушує не тільки по-новому подивитися на біографію померлого, але й вкотре поміркувати над нашим сьогоденням і майбутнім, часом і вічністю, про сенс життя…
З приводу останнього Борис Березовський – незалежно від причини смерті – досить символічно висловився в спілкуванні з кореспондентом Forbes за кілька годин до того, як пішов з життя:
– ...Я втратив сенс.
– Життя?
– Сенс життя. Я не хочу зараз займатися політикою.
–А що ж робити?
–Я не знаю, що мені робити. Мені 67 років. І я не знаю, що мені далі робити.
А минулого року «опальний російський олігарх» у Прощену неділю зважився на суспільне покаяння на своїй сторінці в Facebook. Крім усього іншого, він писав:
Я каюся та прошу пробачення за жадібність. Я жадав багатства, не замислюючись, що це – на шкоду іншим. Прикриваючи свій гріх «історичним моментом», «геніальними комбінаціями» та «приголомшливими можливостями», я забував про співгромадян. І те, що так робив не я один, не виправдовує мене. Пробачте мені.
Звичайно, багато людей поставлять під сумнів щирість цих слів, але в думках у Березовського ми не ночували. Наскільки щиросердим було це покаяння – відомо одному Богу. Але, як би там не було, символічно підтверджується стара правда – не в грошах щастя. І не в їхній кількості. І не в політиці, виявляється, теж…
Але в наш час ЗМІ люблять вчити зворотному. Усвідомлено чи неусвідомлено, прямо або побічно. Наприклад, нещодавно журнал «Фокус» опублікував список найбільш завидних женихів і наречених України, керуючись звичайними споживацькими критеріями та підкресливши в маніпуляційному дусі, що «у любові немає правил, але суспільство диктує свої цінності».
Нині саме ЗМІ переважно диктують свої цінності суспільству, а не навпаки. Багато споживачів інформації приймають ці цінності на віру, думаючи, що прийшли до них самі. У підсумку ж виходить пропозиція, яка народжує попит.
Судячи з усього, цей інформаційно-психологічний механізм був добре знайомий і Березовському, який чудово розумівся в кібернетиці й визначав свого часу політику головного російського телеканалу. За «спаплюжену» свободу слова в Росії, як і за те, що «привів» до Кремля Володимира Путіна, він також попросив вибачення у своєму торішньому покаянні…
Березовський та Україна
З Україною Березовського, перш за все, пов'язує харківське походження його бабусі та історія з фінансуванням Помаранчевої революції. У 2011 році в інтерв'ю «Сегодня» він зазначав:
У 2003 році… я поговорив з Ющенком телефоном, він попросив мене підтримати незалежні ЗМІ, громадянське суспільство. Я ж в 2000 році відкрив Фонд громадянських свобод в Нью-Йорку. А потім до мене в Лондон приїхав Жванія, і ми домовилися про фінансування: спочатку вони просили 8 мільйонів доларів, але все закінчилося 45 мільйонами… Я дійсно вважав, що цей демократичний вектор, перемога демократів в Україні сильно допоможе й Росії звільнитися від мракобісся, в яке вона занурюється.
За два роки до цієї заяви тодішній голова центрвиконкому партії «Наша Україна» Роман Безсмертний говорив, що в період президентської кампанії 2004 року представники штабу Віктора Ющенка зустрічалися з Березовським, і розмови стосувалися того, як побудувати формулу перемоги на виборах. За словами Безсмертного, в деяких із тих зустрічей брав участь і Давид Жванія. Але водночас колишній соратник Ющенко акцентував:
Гроші були тільки один раз – це коли на Майдан купили обігрівачі для наметів. Таких обігрівачів було поставлено більше 60. Наскільки я знаю, це оплатив Борис Абрамович.
Чи давав Березовський 45 мільйонів або скромнішу суму на обігрівачі, насправді, не так уже й важливо, хоча багатьох такий висновок обурить. Але суть в тому, що взагалі неважливо, хто і скільки давав грошей на підтримку Помаранчевої революції, тому що в її перемозі полягав історичний промисел. І тим, хто вливав якісь фінансові ресурси в тріумф Майдану, просто судилося стати учасниками цього історичного промислу.
Сьогоднішні лідери опозиції, які брали активну участь у Помаранчевій революції, вже не бажають особливо згадувати не тільки про Березовського, але й загалом про ті події. Причина зрозуміла: згадувати про них не дуже зручно в контексті того, що помаранчева команда за п'ять років влади не використала величезних можливостей, а сьогодні її колишні представники знову пропонують народне повстання, обіцяючи нові можливості. До речі, членом якої фракції зараз є Жванія, якого згадував Березовський?..
«Культура» ганити мертвих і постраждалих
Зовсім не дивує, що звістка про смерть Березовського активізувала солідну групу російських Інтернет-користувачів, котрі в коментарях під відповідними інформаційними матеріалами всіляко проклинали померлого та висловлювали гнівну задоволеність від того, що політик залишив цей світ. Як, у принципі, й не дивувала вагома кількість схожих коментарів українських Інтернет-користувачів з приводу недавньої донецької авіакатастрофи, в результаті якої постраждали люди, пов'язані з Партією регіонів.
І те, що серед агресивних росіян, котрі проклинали мертвого Березовського, і не менш агресивних українців, котрі раділи горю «регіоналів», було чимало тих, що вважають себе лібералами, демократами та взагалі державно мислячими громадянами, – теж не дивує.
Дивує інше. Чому ці радикальні обвинувачі мертвих і постраждалих вирішили, що вони заслуговують на гідне соціально-економічне життя, ефективних політичних лідерів і здійснення демократії, демонструючи таку «політичну культуру»? І якщо ці тенденції були настільки очевидними в Інтернет-просторі, то страшно уявити, на якому рівні це виражалося в офлайні…
Вкотре пригадуються слова Питирима Сорокіна про те, що ненависть, як і насильство з несправедливістю, ніколи не зможуть створити ні розумових, ні етичних, ні навіть матеріальних благ на землі.
Так, суспільно-політичний радикалізм може й не провокувати дикої агресії щодо померлих і постраждалих, вважатися «справедливим» і навіть здаватися «поміркованим», а не «крайнім». Але в будь-якому разі до реальних демократичних завоювань він все одно привести не здатний. Це – не його дорога, не його засіб і не його мета. Радикальний шлях може привести хіба що до авторитаризму або тоталітаризму, тому що у корені своєму є виявом авторитарності або тоталітарності. До цього ж іншим шляхом йде і чинна українська влада, котра бажає бачити в другому турі наступних президентських виборів Олега Тягнибока, і Путін, якого «привів» до влади «опальний російський олігарх».