Народна канонізація вбитої у Львові екснардепки Ірини Фаріон набирає обертів. Окрім звичних у таких історіях пропозицій про перейменування на її честь вулиць, суспільство залюбки грається у гру-імітацію громадської активності «Підпиши петицію» – зокрема, про присвоєння пані Ірині посмертного звання Герой України. Йдеться навіть про те, що надати її ім’я та прізвище вишу, у якому вона працювала – Національному університету «Львівська політехніка». (Авторів ідеї, очевидно, не бентежить те, що Політехніка – це технічний виш, і перейменування його на честь непрофільного викладача, м’яко кажучи, не дуже логічне. Бо в когось може скластися враження, що за всі роки існування – а йому вже понад 200 років – так нікого видатного цей освітній заклад і не народив.)
Ситуація, власне кажучи, є досить звичною – і справа не тільки в тому, що це Ірина Фаріон. Насправді під час повномасштабної війни з’явився вже не один десяток петицій із закликом присвоїти звання Герой України (посмертно) тим чи іншим військовослужбовцям, які загинули на фронті. Пишуть такі петиції в основному родичі загиблих – якщо вони мало- чи взагалі невідомі широкому загалу, або ж прихильники – якщо це так чи інакше розкручені в соцмережах персонажі (як, наприклад, Павло Петриченко, відомий за різними акціями, на кшталт «Хто замовив Катю Гандзюк?», та роботою на фонд Сергія Притули).
З одного боку, це зрозуміло – кожен, хто загинув на війні, так чи інакше герой, то чому ж не відзначити героя офіційною нагородою. З іншого – далеко не кожен учасник нинішньої (як і будь-якої) війни може бути вшанований цією державною нагородою, найвищим ступенем відзнаки. Який, нагадаємо, надається громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку. А не просто за загибель після прильоту ворожого снаряда чи удару ворожого дрона. Врешті-решт, існує орден «За мужність», яким відзначають, вибачте за тавтологію, мужність і героїзм, виявлені в різних випадках при виконанні, зокрема, військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя.
Герой України – на те й найвища нагорода, щоб вручати «Золоту зірку» (чи орден Держави) у виняткових випадках. Героїв за визначенням не може бути багато. І критерії відбору тут мають бути якнайсуворішими. Хоча – із цим якраз в Україні завжди були проблеми. До 2014 року Героя України, його «мирну» версію, вручали абикому, часто до ювілеїв (як жартували ще в іншу історичну епоху, коли чергову зірку Героя Радянського Союзу на свій день народження отримував генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв – за те, що дожив). Частина цього «героїчного» списку стала справжньою ганьбою України, яка, до речі, досі не повністю змита.
Революція Гідності та зміна влади в країні нібито мали змінити ситуацію на краще. Але уже в списку Героїв України, відомому під назвою Небесна Сотня – є одна людина, якій там робити, м’яко кажучи, нічого. Це журналіст газети «Вєсті» В’ячеслав Веремій. Той самий, який під час подій у центрі Києва у 2013-2014 роках писав у проросійському виданні про «проституток, які з’їхалися з Окружної на Майдан Незалежності» та інші дискредитуючи народний протест речі. А до списку потрапив тільки тому, що став жертвою «френдліфаєру» – його вбили свої ж, провладні тітушки. Це все одно, якби Героя України за участь у російсько-українській війні отримав якийсь мобілізований окупантами мешканець Донецької чи Запорізької областей, якого вбили б свої – російські військові чи кадировські найманці. Загинув же від кулі ворога? Ну от.
Іншим яскравим прикладом дискредитації звання Герой України стала історія Андрія Кузьменка. Того самого «Скрябіна», якого, на відміну від Фаріон (раз ми вже почали з неї), ніхто не убивав, а він сам розбився на власному автомобілі, порушивши правила дорожнього руху. Кузьменко, який прославився тим, що чи не на кожних виборах брав участь в агітаційних кампаніях різних політиків (а вершиною стала його підтримка Віктора Януковича на виборах-2004 – коли, як зізнавався сам співак, його просто змусили це робити), як виявилося аж через п’ять років після його загибелі, мав «визначні особисті заслуги у формуванні вітчизняного культурного простору», зробив «вагомий внесок у розвиток національного музичного мистецтва», ну, і взагалі – здійснював багаторічну плідну творчу та громадську діяльність.
Марія Бурмака, яка зі значно більшим правом мала б, зважаючи на згадану вище аргументацію, отримати Героя України – усього лише кавалер ордена княгині Ольги. Причому найнижчого, третього ступеня. (Радянська політдіячка Валентина Шевченко, яка у квітні 1988 року відмовила в помилуванні Івану Гончаруку, розстріляному 1989 року, фактично в переддень проголошення незалежності, за участь у бойових діях на боці УПА – за що він, між іншим, ще в 40-50-х відсидів, так-от, ця Шевченко, є повним кавалером ордена княгині Ольги. Це так, до слова.) А «Кузьма Скрябін», який бігав від Партії зелених до Команди озимого покоління, – Герой України.
Отак важливість, значущість, унікальність найвищого звання в країні і розмивалися. А війна посилила ці процеси в багато-багато разів. Тож тепер загибель Ірини Фаріон цілком прогнозовано викликала хвилю відповідних закликів. Хоча за життя ця політична діячка відзначилася великою кількістю контроверсійних вчинків, частина з яких тягла не стільки на звання Героя, скільки на кримінальну справу чи принаймні суспільний осуд.
Ірина Фаріон прожила непросте життя. Суперечливе. Чому так сталося – не нам розбиратися, та й чи варто взагалі. Її так чи інакше запам’ятають в українському суспільстві – принаймні сучасники точно не забудуть, і з позитивного, і з негативного боку. Та найгірше, що можна зробити в цій ситуації – і для її пам’яті, і для України – це продовжувати канонізаційне безумство. Фаріон не була Героєм України, вона була тим, ким була. Тим, ким змогла і захотіла стати. Нехай вона і залишиться такою в нашій історії. А не черговим прикладом посмертного лицемірства, фальші й кучмівсько-брежнєвського розкидання державних нагород на всі боки.
Інакше Герой України остаточно помре, перетворившись на дешеву захцянку для тих, хто зорганізує натовп для підпису петиції чи має зв’язки в Офісі президента.