Демократія – дуже хистка конструкція, яку може легко зруйнувати вітер історії. Дмухне – і ось уже матрос Желєзняк розганяє Установчі збори, німці обирають Гітлера, а греки обирають більшовицький уряд, змушуючи Перикла плакати на небесах. Кров, пролита заради демократії, освячує, але не скріплює її інститутів. Якщо у першу річницю Майдану ми були переповнені надіями, то тепер українська демократія помирає у нас на руках.
Криза довіри
Осердям демократії є не виборча дільниця, а парламент. Саме тут артикулюються загальнонаціональні інтереси та створюються закони, які закладають функціональні основи держави. Але вже багато каденцій Верховна Рада очолює антирейтинги суспільної довіри. Комуністів уже нема, екс-регіонали в безнадійній меншості, а конкуренція точиться між поміркованими і радикальними патріотами. Як писалося на радянському плакаті, «сбылись мечты народные!»
Але за підсумками першого року роботи, Верховній Раді не довіряють 82% українців. Виявилося, зміна «начинки» не допомогла – парламент так і не зміг завоювати повагу суспільства. Втім, йдеться навіть не про повагу, а про легітимність законотворчого органу держави. Окремі партії можуть і зараз досягати успіху, а депутати – будувати політичну кар’єру, але Верховна Рада є мертвим політичним інститутом.
Звісно, закони набувають чинності незалежно від рівня суспільної довіри. І громадяни мусять їм коритися, безвідносно до того, що вони думають про Верховну Раду. Але до народоправства це має суто формальне відношення. З таким же успіхом люди виконують закони тоталітарних режимів, а опереткові парламенти при вождях збираються на сесії і за щось голосують. Однак ці ритуали не мають демократичного наповнення.
Низький авторитет парламенту може свідчити про те, що суспільство не сприймає його рішень. Наприклад, Верховна Рада попереднього скликання «поховала» свій авторитет голосуванням за диктаторські закони 16 січня. Але зараз депутати не приймають непопулярних рішень. Навпаки, більшість українців підтримує і Мінські угоди, і євроінтеграцію, і курс на реформи. Тим більше, левову частку негативу стягують на себе уряд та президент.
Верховний базар
Отже, і склад Ради не найгірший, і антинародних законів не приймають. То що з парламентом не так? Достеменно розібратися в нетрях народної душі непросто. Тим більше, суспільна думка нерідко піддається пропаганді і не завжди дружить з логікою. Але громадяни – не ідіоти. Вони принаймні здатні сприймати очевидне і робити з цього очевидні висновки. Звідси – тотальна недовіра до Верховної Ради, яка видається чим завгодно, але не осередком законотворчості.
Перш за все жодному скликанню ВР не вдалося позбутись кнопкодавства, прогулів, маніпуляцій з регламентом і порушень процедури голосування. Здається, це дрібниці, але по факту – порушення закону, які створюють відповідний образ парламенту. Якщо суд не дотримується духу і букви закону, його більше не сприймають за суд. Якщо парламент приймає доленосні для країни рішення, не переймаючись процедурною чистотою, то чого вартий такий парламент?
У порушеннях процедури прийнято звинувачувати спікера і президента, які ставлять чесних депутатів у неприємну політичну позицію. Але більшість депутатів зовсім не проти. Принаймні масового складання мандатів не відбувається, а протести рідко виходять за межі гнівних тирад на камеру. А це значить, що законодавча гілка влади не здатна захистити свою автономію і гнеться, як та вербова лоза.
При цьому самі депутати докладають чимало зусиль, аби перетворити Верховну Раду на привокзальний шалман. Парасюк не завжди розуміє, за що голосує, зате високо задирає ноги. Депутати провідних фракцій з’ясовують стосунки в стилі вуличної шпани. Здається, скоро повернуться славетні часи погромів «втемну», коли в хід ішли стільці і кастети. І хоча все це відбувається під слоганами захисту демократії, парламент втрачає легітимність.
Можна звинуватити у цьому виборців, які обрали до Верховної Ради всіх цих дебоширів і скандалістів. Але навряд чи виборці вповноважували своїх фаворитів робити те, що вони роблять. Тим більше, це стосується корупційних оборудок за участі нардепів. Мосійчук, якого зловили на хабарі, – не унікум, а просто невдаха. Насправді ж схожі «халтури» мають чимало нардепів, причому ніхто з цього не робить страшної таємниці.
Не місце для дискусій
Отож, маємо те, що маємо. В очах суспільства парламент – це балаган, учасники якого живуть коштом громадян, але ні за що не відповідають. У гіршому випадку це осередок дестабілізації держави і площадка різноманітних «договірняків». Варіантів може бути більше, але всі вони зводяться до одного: для громадян Верховна Рада не являє собою інституційної цінності.
Але святе місце пустим не буває. Недовіра до правоохоронних органів породжує суспільний запит на Робін Гудів та революційне правосуддя. А недовіра до парламенту відкриває шлях до посилення президентської влади. Вже зараз президент може брати управління країною в свої руки з мовчазної згоди більшості громадян. Так само, як два роки тому майданівці отримали карт-бланш, аби демонтувати режим Януковича, який остаточно втратив легітимність.
Захищати вітчизняний парламентаризм ціною власного життя українці не будуть. Ситуацію рятує те, що Україна перебуває під пильним наглядом західних союзників, а довіра до президента – не набагато вища, ніж до Верховної Ради. Та й Порошенко навряд чи має диктаторські амбіції. Однак українська демократія переживає глибоку інституційну кризу, виходу з якої поки що не видно.
Великих надій на імовірні перевибори нема – Верховна Рада має дивовижну здатність відтворювати свої найгірші риси від скликання до скликання. Втім, Мойсей розігрував Сусаніна цілих 40 років. Тому навіть по біблійних стандартах часу у нас вдосталь. Головне, аби наступні півтора десятиліття українці втрималися від диктатури. Інакше наш шлях до демократії стане ще довшим.