Свого часу гучний скандал навколо «голодної туси» – веселої гулянки insta-блогерів у Будинку вчених у День національної скорботи – навів мене на доволі похмурі думки. Ця історія змусила мене замислитися не стільки про моральний бік справи, його й без мене досить скрупульозно розклали по поличках, скільки про медіально-онтологічний чи навіть медіально-есхатологічний.
Поясню, чому роздуми вивели мене на такий несподіваний шлях. Бо яскраво продемонстрували проблеми з виживанням традиційної журналістики. Ні, навіть не паперової. Та вже (для мене – на жаль, для когось – може, на щастя) фактично доживає свої останні дні, як коні у колгоспі. Зрештою, і без того останніми роками доволі часто в середовищі журналістів та медієзнавців ведуться дискусії щодо виживання фахових засобів масової інформації, які вже давно переселилися в інтернет. Головна вада більшості цих форумів полягає в тому, що дискутанти зациклюються на економічних аспектах питання. Хоча обговорення варто вести значно ширше, зокрема, на тлі наступу різноманітних блогерів, влогерів, інстраграмщиків та інших тіктокерів.
Чому для мене подразником стала саме та, прости Господи, «голодна туса»? Бо вперше я реально глянув у вічі жорстокій реальності, усвідомив реальний баланс уваги до матеріалів фахових журналістів та умовних «голодних тусовщиків». І жахнувся.
Бо виявилося, що для того, аби збирати мільйонні аудиторії, заробляти чималі гроші, бути на вістрі суспільної уваги, зовсім не потрібно здобувати якусь серйозну освіту, підвищувати свій фаховий рівень, проходити різноманітні курси і тренінги, вивчати досвід попередників, здобувати власний. Якимось дивовижним чином усі ці «тусовщики» зуміли перескочити через усі ці традиційні етапи досягання журналістського успіху й залишити нас, традиційних медійників, далеко позаду, принаймні у статистиці трафіку.
Ця проблема особливо гостро постала під час повномасштабної війни Росії проти України. Коли в інформаційному просторі як гриби по дощі повиростали найрізноманітніші Telegram-канали сумнівного походження й авторства. Вони подають читачам свої «глибокодумні» тексти про війну, не особливо переймаючись фактчекінґом, якістю експертизи, авторитетністю джерела тощо.
Пригадалося, як польський журналіст і письменник Маріуш Щиґел якось на зустрічі з львівською пишучою братією поділився досвідом роботи зі своїми студентами:
«Коли я проводив лекцію щодо теми, то я взяв як зразок свій текст про найбільший у світі пам’ятник Сталіну. Я дав завдання студентам попередньо прочитати мій текст. На заняття я приніс у великій торбі для подорожей всю літературу, яку я прочитав перед опрацюванням цієї теми. Я розповідав їм: з цієї книжки взяв одну думку, з цієї – цілий абзац, а з цієї – не взяв нічого, але вона допомогла мені впорядкувати знання про сталінські роки, приміром. Тобто півторагодинне заняття було присвячене лише розкладанню цього репортажу на чинники в контексті використаної літератури».
Тобто для того, щоб написати якісну статтю, потрібно прочитати кілька книжок на задану тему. Звісно, почерпнуте із цих книг придасться й для інших статей, але думку, сподіваюся, ви зрозуміли: текст, призначений для публікації, не висмоктується з пальця і не береться зі стелі. Так принаймні вважали ми – традиційні (в доброму сенсі слова) журналісти. Тепер же з’ясовується, що для того, щоб бути медіально успішним, це зовсім не потрібно. Головне, як то кажуть, – вловити свою хвилю.
Свого часу прочитав цікаву американську масмедіальну історію, яка досі ще, на щастя, не стала типовою, але все ж сигналізує про певні нездорові симптоми і, принаймні для мене, є негативним прикладом наступу «сумнівної нормальності». Отже, такий собі не те що медіамагнат, але все ж власник інформаційного порталу Pasadena Now Джеймс Макферсон, звісно, з милого каліфорнійського міста Пасадени розробив «прототип журналістики майбутнього». Принаймні так йому здавалося. То що ж він таке утнув?
Медіа-підприємець звільнив своїх п’ятьох кореспондентів, замінивши їх індійськими найманцями. Зверніть увагу, не йдеться про американських індіанців, приміром, з племені Сіу чи Апачі, які мешкали в преріях і вірили в бога Маніту. А саме про індійців, які мешкали у справжній Індії (не тій, що відкрив Христофор Колумб), які вірили в дхарму, карму, сансару і переселення душ. Ну, може в Будду або й взагалі ні в що не вірили. Суть не в тому, а в іншому: вони перебували за десятки тисяч кілометрів від сонячної Каліфорнії. Щобільше, про тих п’ятьох індійців-заробітчан точно відомо, що вони ніколи в житті не були в Пасадені. Та й навіщо.
Усе це їм не заважало щоденно публікувати на сайті Pasadena Now повідомлення про місцеві події, подавати рецензії на свіжі концерти, писати новини про погоду, звіти про засідання в мерії, за якими вони спостерігають через вебкамеру. Інколи в них траплялися незначні проколи. Наприклад, пропустили факт демаршу місцевих опозиційних політиків, які передчасно залишили засідання в Ратуші, оскільки це не потрапило в поле зору вебкамери. Ще якось далекий індійський працівник під словами Rose Bowl («Трояндова чаша») зрозумів якусь страву, хоча насправді так називався місцевий стадіон.
Але загалом проєкт функціонував цілком успішно і дешево. Адже платня «віддаленим» журналістам навіть і близько не нагадувала тих сум, які довелося б виплатити місцевим «шакалам пера».
Утім, сам приклад з Pasadena Now має стати засторогою: журналістика – це не торгівля ґаджетами, її не вдасться раціоналізовувати безмежно, бавлячись економічними чинниками. Бо на певному етапі якість опуститься настільки, що цілий проєкт втратить будь-який сенс. А журналістика – це не просто фах, сфера діяльності, кластер. Журналістика, хай як пафосно це звучить, – це життєвий нерв функціонуючої демократії.
Часто можна почути від людей закиди: та всі журналісти продажні. Тобто яка різниця, кого читати. Але різниця таки є і дуже велика.
Ну не будуть блогери, влогери та інші тіктокери проводити затратні журналістські розслідування, готувати аналітику, з купою ексклюзивних і якісних експертних думок. Не стануть вони адептами журналістики, яка критикує, контролює, орієнтує і надихає.
Шкідливе самозвуження галузі потрібно негайно поламати рішучим меседжем, який звучав би так: висококваліфікований, незалежний і безстрашний журналіст-розслідувач відіграє життєво важливу функцію в суспільстві. У сфері демократичної теорії він подає свої оригінальні зауваження. Він здатен провести якісні спостереження, створити скандал із дійсно скандальних, а не дріб’язкових речей, викривати корупцію та конфлікт інтересів, ефективно перешкоджати формуванню структур незаконної влади, робити прозорим великі оборудки в політиці та бізнесі. Коротко кажучи – просвітлювати. Адже саме фахова, якісна журналістика, зневажена з такою легкістю, є єдиним публіцистичним форумом, який здатен поставити на порядок денний теми великої суспільної ваги, їх професійно виокремити і довести до загальнолюдського розуміння.