Минулотижнева хурделиця і сніг, попри усі негативи, з цим пов’язані, подарували можливість дуже рідкісного досвіду.
Місто стало «містом короткої дороги». Вибиралися з дому за крайньої необхідності і планували найоптимальніший шлях. Нікому з пенсіонерів не спадало на думку мандрувати транспортом в інший кінець міста, бо там гречка на 5 копійок дешевша. По-перше, транспорту не було, а по друге нарешті запрацювали самозахисні механізми і копійки економії явно не вартували мандрівки. І автомобілями без крайньої необхідності ніхто не користувався. І виявилося, що крайня необхідність трапляється набагато рідше, ніж ми це собі уявляли.
Публічний простір міста знову повернувся до єдиного і законного власника – до людини. У ньому не було місця ані вуличному, агресивному бізнесу, ані машинам. Хідники і проїжджа частина зрівнялися у правах. Стежки протоптували люди і їх широта залежала від завантаження людським потоком. Все логічно і гармонійно.
Публічний простір набув людських масштабів. Він скоротився до відстані, яку можна було подолати пішки. Якби це потривало довше, почався б процес природного формування локальних спільнот і ідентичностей. І навіть районного патріотизму.
Місто зазвучало людськими голосами і іншими побутовими звуками. На день затих індустріальний гуркіт металу, двигунів, сигналів, музичних колонок. Місто стало домом.
І люди почали поводитися у ньому не як гвинтики у безликому механізмі, а як співмешканці. Взаємна допомога на вулицях і якась давно забута приязність і зичливість нагадали найкращі миті Майдану.
Сніг засипав наше сміття і наші гріхи. Разом із дірами на дорогах і хідниках. Навіть недолугі пам’ятники почали виглядати смішно і зворушливо.
Якщо забрати сніг як причину, то десь таким мабуть і є місто нашої мрії. Постіндустріальне і людське.