Клубочок, кинутий чужою рукою під ноги, хоч і повів мене, як у казках, – вперед, але з кожним своїм кроком у столиці Софії «нової країни ЄС» я відчувала … повернення. Причому повів туди, де, найпарадоксальніше, фізично мене майже не було...
Моє «радянське минуле» звершувалося на сьомому році життя - у час білих бантів і підклеєних букварів, де на першій сторінці моєї абетки, щоправда, ще був маленький Ульянов. Але вже з другого класу я уявляла його собі хіба через самостійні художні інтерпретації з «пострадянських» книжок.
Повернення у час, якого свідомо не прожила, стало дуже несподіваним експериментом. Але ще більше - парадоксальним: я опинялася у радянському просторі, їдучи... у нову Європу.
Відчутною була навіть «радянськість» простору - дуже асоціативно і підсвідомо. Вона химерно перевтілилася в інші шати, а, проте, ніяк не зникла. Недекларована з високих болгарських трибун - чулася якраз у відсутності декларацій. Під час несподіваних розмов із перехожими, у дискусіях із провідними столичними журналістами, на каві з представниками недержавних організаціями. Суттєвою ознакою її невидимої присутності була якась глибинна, внутрішня підпорядкованість усіх моїх співрозмовників теперішнім владним вождям, сумніви щодо завдань на найближчі роки, небачення перспектив, відкритих членством в Унії. Таки столітні російські «духи» над країною є тут устократ сильнішими за нові європейські віяння...
Єдиним озвученим аргументом прихильників вступу Болгарії було втішання з нових фінансових траншів. Проте і з них, зрештою, болгари не зуміли скористатися (2008 року в країні розгорівся великий скандал, де двох болгарських високопосадовців звинуватили у корупції і необґрунтованій витраті «єесівських» коштів). Цікавий факт: дискусії щодо вступу до ЄС у країні просто не було. Принаймні у цьому мене запевнила редактор провідної болгарської газети «Дневнік» - Деніца Каменова. За винятком кількох відсотків, всі одноголосно були «за», однак на запитання «чому» логічно відповісти могло дуже мало людей.
Може, тому над цим цікаво поміркувати саме нам - молодим українцям. Саме зараз, коли у час нашої «всемогутньої» живої молодості ми опинилися по той бік шенгенської залізної стіни, яка закрила не просто туристичні шляхи, а творчий простір, не подорожі, а потенційність розвитку. Час, відведений Богом на творення себе і власного майбутнього, формування горизонтів внутрішньої свободи, ми змушені витрачати на вслухання у дипломатичні послання Хав'єра Солани чи Беніто Ферерро-Вальднер про «європейськість» чи «неєвропейськість» України, дискутовані у прямій залежності від змінних модуляцій у європейсько - російських домовленостях. Якби це було тільки словесною забавкою дипломатів, ми могли б і не слухати. Але ситуація надто серйозна: все моє покоління насправді опинилось у тісному й задушливому передпокої «іншого світу», не маючи насправді жодного іншого способу реальної дії, як тільки - а це безмежно принижує і дезорієнтує - чекати. Принципово без дієслів «робити» чи , тим паче, - «бути».
Після подорожі до «європейської» Болгарії, вздовж «європейської» Румунії я вкотре переконалася, що реальний рівень розвитку, досягнень та потенціалу малих країн є третьорядним чинником для єврокомісарів. «Відбутися» для них можна і без самодостатнього національного факту «буття» країни чи суспільства, їх відповідності встановленим правилам, найперше, звісно - світоглядно-моральним.
Бо сам «клуб» має право у будь-яку хвилину змінити прописані норми, наприклад, у момент, коли фінанси стануть гострішою потребою від абстрактності світоглядних ілюзій, як це, скажімо, дуже виразно відбулося у ситуації з російсько-грузинською війною. Не враховуючи словесних «но-но» у бік Росії, Європа так і не спромоглася захистити демократію та священу свободу незалежної Грузії.
Критерієм «обраності», відтак, впевнено «керують» вищі політичні інтереси та номінативне географічне розташування тієї чи тієї країни на глобусі світу.
Ні, я не воліла б вступати у дискусії про те, чи готова Україна до членства в Унії, як, зрештою, і про те, якими дивідендами обернеться для нас це потенційне - через 20 років «під'єдання» до Європи.
І «радянська» Софія, де графіті, здається, немає тільки на президентському палаці, насправді є дуже архітектурно виразним місто, до якого я відчуваю естетичні сентименти.
Але попри естетику і сентименталізм, може, хтось згодився б пояснити мені, чим мій Київ чи Львів менш «європейський»?
Подорож до Софії була моєю нагородою у конкурсі на найкраще висвітлення проблематики Європейського союзу.