Соколів-над-Стриєм: шістсот років самотності

Станіслав Дідушицький, останній власник міста Соколів-над-Стриєм, доживав віку в соціалістичній Польщі, у глибокому смутку й депресії. Він намалював з пам’яті свій кабінет у родинній садибі, якої вже не існувало. Письмовий стіл із паперами, стільці, два вікна. На підвіконні – вазонки з квітками яскраво-червоного кольору. Гіпеаструм. Дві червоні плями на тлі вікон, що виходять у сад. Наче дві плями крові. Малюнок як остання соломинка, за яку хапається тонуча людина.

Ветеран Першої світової війни повернувся до зруйнованого російськими військовими Соколіва з наміром його відновити. Насамперед налагодити господарство у своєму маєтку. Перед тим він одружився з такою ж мотивованою й енергійною жінкою – Геленою Комєровською, яка народила йому семеро дітей. Стартовий капітал Станіслав здобув, продавши колекцію старовинних вин, яку передбачливо замурував у пивниці вірний дворецький.

А через двадцять з лишком років – 20 серпня 1944 року – Соколів перестав існувати. Він був спалений дощенту. Як Карфаген. Радянська влада знесла і зрівняла із землею обгорілі руїни, а частину території засіяла. Навіть у Стрию, що за 17 км звідти, мало хто чув про містечко Соколів, яке проіснувала 600 років і було знищене за п’ять. Ніхто не використав трагедію Соколіва задля пропаганди – ні поляки, ні українці, ні євреї. Він був десятиліттями оточений глухим мовчанням.

Почувши кілька років тому біля чорно-білої світлини – фігура Матері Божої на тлі пшеничного лану – фразу: «Це все, що залишилося від міста Соколів», я почала ним цікавитися. Екскурсовод з музею Аграрного коледжу в Стрию нічого більше не знала. Рік за роком, ниточку за ниточкою я витягувала інформацію з архівів і, зізнаюся, знайшла її більш ніж достатньо, перш ніж до моїх рук потрапила книга Анни Міхнік, доньки Станіслава, про Соколів, видана в Польщі. Звісно, знищення родинного міста в ній подано суб’єктивно, з польської точки зору. На той час я вже фактично дописала свій есей «Хроніки зниклого міста» і знала іншу позицію: спогади мешканців довколишніх сіл – Великих Дідушичів і Ланів Соколівських, власне, передмістя Соколіва. І головне – бачила, як зараз виглядає те місце. Сумна, безживна рівнина з кущами терну і глоду, над якою тягнеться велетенський трубопровід. Розмальована токсичними кольорами фігура Мадонни з відбитою рукою. Вціліла рука все ще пригортає до грудей Боже Дитя. Колись ця статуя стояла в центрі міста, яке мало всі ознаки типового середньовічного – костел, синагога, криниця, ратуша. Тепер вона стоїть скраю дороги, що веде в Малі Дідушичі. Цю дорогу називають «москальською», бо її проклали за радянських часів.

У 1939 році ніхто не мав наміру руйнувати міську забудову, як і господарство, хоча звідти виселили чимало поляків на Сибір і конфіскували місцевий бізнес. І можливо, зараз ми мали б місто не згірше, ніж перспективний курорт Моршин. Зараз тут нема ні води, ні садів, ні птахів, ні людей. Справжня причина того, що Соколів перестав існувати і зник з мапи, ховається в його минулому.

Рід магнатів, згодом графів Дідушицьких, походить із тих русинів, що перейшли до римо-католиків з корисливою метою. Зараз би сказали: вони були мотивовані перспективами, які давала Польща покатоличеній шляхті після окупації Галичини в ХІV столітті. Дідушицькі (колись Дідухи) отримали право заснувати місто поблизу родинних Дідушич. То була повсюдна практика. Головною умовою було обов’язкове створення римо-католицької парафії, а вже тоді можна було думати про магдебурзьке право та привілеї проводити кілька разів на рік торги, й отримати на перші кілька років звільнення від деяких податків. Якісь галицькі міста згодом стали селами – Дунаїв, Нове Місто, Стара Сіль, Глиняни і ще багато інших. Будувався замок, хоч і не завжди, облаштовувалися промисли – соляний, випалювання поташу, залізо-рудний, а коли не було цих багатств, розвитку міста могло сприяти зручне розташування поблизу торгових шляхів. Для цього мешканці міст прокладали й доглядали дороги, мости, греблі.

Ці міста спалювались татарами, згоряли від пожеж, безлюдніли під час моровиці, однак відновлювались наче Фенікс. Чому тоді, ви спитаєте, 600 років самотності? Унікальність Соколіва полягала в тому, що до цього міста ніколи не допускали українців. Ніколи! За всі 600 років, навіть у ХХ столітті. Тільки як прислугу й робітників, що мусили щовечора повертатися до своїх сіл. Були німці, євреї, поляки – усе. Для поповнення людських ресурсів після Першої світової війни Станіслав Дідушицький запросив поляків із Татр, що загострило й без того напружені стосунки між містянами й селянами. Чи то була його власна воля, чи бажання отримати дотації від польського уряду – невідомо. Він прагнув якнайшвидше відновити маєток. Війна змінила світ, тільки Соколів продовжував існувати в Середньовіччі. У 1930-ті роки дівчина-українка наклала на себе руки, коли в день весілля мати-полька не пустила нареченого взяти шлюб.

Після цілковитого вивезення і знищення євреїв їхні домівки залишилися порожніми. У 1943 році в Галичині почався голод. Люди виїжджали за харчами в різні регіони і часто німці відбирали в них привезене. В околицях Соколіва з’явилися партизани – Армія Крайова і УПА, а також заслані червоні партизани. У них начебто був один спільний ворог – німецькі окупанти, але сталінський режим уже збирався повернути загарбане в 1939 році. Почалися провокації, бо польські й українські повстанці не менше ненавиділи більшовиків, ніж гітлерівців, і могли обернути зброю проти них. Хто перший почав, невідомо, але діяли за принципом «око за око»: побиття, вбивства, підпали. Поляки почали втікати із Соколіва, а українцям із довколишніх сіл не було куди.

Про те, що до остаточного знищення Соколіва причетні радянські спецслужби, пані Анна Міхнік не згадує. Вона публікує лише свідчення соколівчан, які виїхали до Польщі. Насправді за день до пожежі містом, де практично не залишилося нікого, блукали чужі люди, які зазирали у вікна, бо повстанців з обох боків знали в обличчя. Така розправа над безлюдним містом мусила мати певну ціль – пропагандистську. Але вона не спрацювала ні тоді, ні пізніше. Після війни деякі поляки приїжджали й викопували останки рідних, щоб перевезти на історичну Батьківщину, чи просто запалити свічки на місці колишніх домівок. На вщент зарослому польському цвинтарі повно незасипаних ям. Із мешканцями сіл поляки тримали дистанцію. А ті їм не заважали. Невидимий бар’єр, встановлений кілька століть тому – Соколів для всіх, окрім українців, – продовжує існувати, бо то була замкнута, ізольована спільнота.

Ось що я мала на увазі, коли написала про 600 років самотності Соколіва-над-Стриєм.