Як українські військові долають стрес, отриманий у боях у зоні АТО та наскільки їм важливо бути героями для своїх співвітчизників - про це ZAXID.NET розмовляв із підполковником ЗСУ, кандидатом психологічних наук, керівником науково-дослідного відділу Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, практикуючим військовим психологом Тарасом Мацевком.
Якщо зважати на те, що для більшості наших солдатів участь у справжніх бойових діях з необхідністю, зокрема, вбивати – вперше в житті, то чи можна сказати що 100% армійців є травмованими внаслідок цього?
- Без сумніву, вони отримали бойовий стрес, але питання в іншому – психологічний стан бійця залежить від інтенсивності стресу і терміну дії стресового фактора. Це перше. Друге: багато залежить від особистості, бо більшість людей мають внутрішні ресурси перейти від бойових дій до нормального цивільного життя. Особливо якщо учасники бойових дій бачать, що їх шанують і вважають героями. Якщо держава не буде про них забувати, у нас психотравмованих солдатів, таких, що потребують особливої терапевтичної чи психіатричної допомоги буде значно менше
Якщо візьмемо до прикладу афганський синдром: чому так багато військових після повернення з Афганістану алкоголізувались, чому цей синдром став таким поширеним? Бо солдати приходили з війни і бачили, що Радянський Союз уже розвалюється, вони бачили, що нікому не є потрібні. Вони не бачили сенсу в тому, за що вони там воювали.
Як психологічно готують бійців до бою?
- Є дуже багато методів, основа їх – людина мусить бути знайома з бойовими умовами. Не кажу адаптована, бо повністю відтворити в умовах навчання реальні бойові дії неможливо. Але певні фактори бою – звуки пострілів, крики поранених, запах трупів, вигляд крові – можна відтворювати.
В Академії сухопутних військ це робиться. Використовуємо «психологічну смугу»: зроблену за кращими зразками збройних сил смугу перешкод, яка відтворює умови ведення бойових дій. Там є зруйновані будівлі, канави з багнюкою і водою, завали, які треба долати та ще й з пораненим бійцем на плечах і у протигазі, наприклад. Туди ще додаються психологічні фактори: звуки вибухів, запахи, горіння шин і так далі. Тобто людина перебуває у бойових умовах, тільки контрольованих.
Як ви оцінюєте факт масового ухиляння українців від мобілізації? Особливо це було помітно під час третьої хвилі, про це багато писали в ЗМІ.
- Спілкуючись із представниками військкоматів я не можу сказати, що у нас аж таке масове ухиляння від призову. Повірте, за тими даними, які є по чеченській війні, то відсоток не більший, а навіть менший. Так, люди, які ухиляються від мобілізації є завжди, нікому не хочеться воювати. На їхнє небажання йти до армії впливає також інформація, яку вони отримують ззовні: про кількість загиблих солдатів, жорстокість боїв, нібито зраду серед керівництва ЗСУ і так далі. Це все формує певну картину світу людини.
Кожна людина, окрім того, що має свою картину світу, вона має свій план про цей світ і визначає своє місце у цьому світі. Якщо у неї заплановано виїхати за кордон, а тут треба йти воювати, тоді людина довго думає, шукає способи, щоб не піти на цю війну. Проте, це не завдання військових психологів – визначати, чому вони не хочуть воювати. Ми працюємо з хлопцями, з бійцями, які готуються йти у бій, або вже воюють.
Як ви оцінюєте психологічну стійкість наших військових у зоні АТО, саме тих, які вже побували в бою?
- Я не можу оцінити стовідсотково, бо не всюди я був і не всіх бачив. Однак те, що я бачив, можу вам сказати, що деяких офіцерів навіть доводилось стримувати. Наприклад, у період першого перемир’я офіцери скаржилися: навіщо нам це перемир’я, бойовики встигнуть перегрупуватись та підсилитись, їх буде важче подолати.
Все нормально з більшістю контрактників. З ними немає проблем у контексті психологічної стійкості, вони давно служать, не один контракт, свідомі свого вибору, добре володіють своєю зброєю і здатні виконувати бойові завдання. З мобілізованими трохи важче, бо це, здебільшого, чоловіки, які мають якісь базові знання, отримані під час служби у армії у мирні часи, але цивільні. Зрозуміло, що вони патріоти України, вони прийшли, не відвернулись, вирішили захищати Батьківщину, але їм, звичайно, бракує фахового досвіду.
Коли відбувається перелом, в який момент цивільні стають справжніми солдатами?
- Це перший бій. Звичайно, що перед тим, як іти воювати, вони проходять бойове злагодження: формуються як бойові групи, а не просто люди, яких зібрали до купи. Вони пізнають один одного, дізнаються, хто на що здатен, що вміє, кого треба підстраховувати.
Але вже після того, як вони вийшли з першого бою, коли один одному прикрили спину, показали, на що здатні у бою (не всі можуть насправді прийняти бій, є страх, який змушує людину вести себе інакше, ніж сподіваєшся), побачили, що той чи інший солдат не здасть, тоді вже формується бойова родина. Тепер активність військових крутиться довкола свого підрозділу: солдат воює за своїх товаришів, і вони тепер для нього Батьківщина.
Який відсоток військових після першого бою вертається у стрій, і з чим це пов’язано?
- Від 80 до 90% хлопців, якщо отримають першу психологічну допомогу після бою, повертаються у стрій. Після отриманого стресу, в перші хвилини, треба дати бійцю можливість скинути цей стрес, поки він не засів у голові, поки ще все зверху, всі емоції.
Якщо надати елементарну допомогу: дати виговоритись, когось дружньо обійняти, за руку потримати, бо він тремтить, комусь дати гарячого чаю, дати можливість виспатись, цей стрес скидається. Головне - не цькувати людину, не висміювати прояви боягузтва. Якщо побачити, що людина перебуває в стані, що вже не реагує на бій, безцільно шарахається або, навпаки, перебуває у заціпенінні, його треба вивести з бою та надати першу психологічну допомогу. Якщо не зробити цього, можуть бути дуже серйозні травматичні розлади.
Чи не зламають військових переслідування військової прокуратури, як от зараз відбувається з 63 бійцями 24-ї механізованої бригади з Яворова, яких, ймовірно, звинуватять у дезертирстві?
- Я не володію всією повнотою інформації і не можу оцінити об’єктивно вчинку цих хлопців. Проте, як офіцер, я не розумію, як можна не виконати наказу керівництва і покинути бойову позицію.
Вони це пояснюють бажанням вижити, бо, з їх слів, йшли на танки з автоматами.
- Це зрозуміло, що всі люди хочуть вижити, інстинкт самозбереження – це найсильніший людський інстинкт. Але вони себе зберегли, а водночас підставили хлопців, які були праворуч і ліворуч. Ті потрапили у котел і їх знищили. Можливо, якби вони діяли гуртом, ймовірно вони всі разом би вийшли звідти.
Що ви порадите родинам, що зустрічають вдома хлопців, які брали участь у запеклих боях? Як мають вести себе сім’ї, аби повернути своїх синів, чоловіків до цивільного життя?
- Насамперед, варто розуміти, що родина – це дуже сильний психореабілітуючий фактор. В більшості випадків, якщо в родині все добре, психолог не буде потрібен. В першу чергу членам родини треба зрозуміти, що людина, яка повернулась з війни - змінилась. Про деякі спогади, деякі моменти він просто не захоче говорити.
Необхідно давати бійцю максимум любові, максимум поваги, максимум терпіння. Не давати замикатися в собі. Включати в повсякденне життя, починаючи з елементарних речей: з прибирання в кімнаті і аж до залучення до виховання дітей. Залучати до суспільної діяльності: патріотичне виховання у школах, виступи на уроках і так далі.
Якими є найпоширеніші наслідки травм, отриманих у бою? Як поводять себе чоловіки, які отримали трагічний, драматичний досвід на війні, і як він може розвиватись, позначитись на їхній психіці в майбутньому?
- У кожного це минає індивідуально, але є певний симптомокомплекс так званого посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Один із симптомів ПТСР – звужена свідомість: тобто чоловік знаходиться в цивільному житті, але постійно перебуває на війні, і крім війни він ні про що не говорить. Це як після обробки у релігійній секті: ніби починаєш говорити з людиною про гарну погоду, а вона все одно повертається до розмов про благодать…
Людей з ПТСР постійно переслідують спогади про війну, причому і вдень, і вночі. Тобто постійно сняться сни, чоловіки стають замкнутими. Як наслідок, починається зловживання психостимуляторами та алкоголем, з’являються прояви агресії.
Якщо помітити такі риси в людині, то чи варто одразу звертатись за професійною допомогою?
- Можна спробувати на рівні родини боротись із цим. Але, звичайно, краще звертатись за допомогою до фахівця. Хоча, треба розуміти, що найкращий результат допомоги буде в тому випадку, якщо людина сама виявила бажання прийти до психотерапевта. Ну, а якщо вже чоловік веде себе так, що не тільки собі шкодить, але й навколишнім заважає жити, то однозначно потрібна допомога фахівців.
Часто журналісти, коли знімають повернення солдатів із зони АТО, намагаються задавати військовим запитання, типу «А розкажіть щось?? А як там ?..». Чи варто так насідати на армійців?
- Ну, інколи це дуже проблематично. Буває що поранені хлопці після прийняття заспокійливих ліків, їм в принципі важко говорити, а тим більше згадувати знову травматичні події. А з іншого боку, є солдати, які будуть говорити наліво і направо, про все що бачили. У них наступає так званий ефект «медового місяця», коли після виходу з певної кількості боїв, вони усвідомлюють свою винятковість, бо пережили, бо змогли, бо воювали. Для них бої – це звичайне діло, вони готові про це всьому світові розказати.
В цілому кожен солдат проходить кілька етапів психологічної адаптації: спочатку, після першого бою, наступає шок від побаченого і пережитого. Під час переживання цього шоку наступає етап «медового місяця», коли чоловік перебуває у піднесеному настрої. Після цього наступає стан пригнічення, коли людина усвідомлює всю трагічність пережитого, прокручує в голові все, що з ним сталось і людина усамітнюється. І остання – фаза відновлення, коли людина формує адекватну оцінку до пережитого досвіду і включається у мирне життя.
Українці в цілому релігійний народ, чи треба залучати військове капеленство на поле бою?
- Однозначно. У нас був досвід у миротворчій місії в Іраку і він показав, що навіть не надто віруючі в бойових умовах дуже позитивно сприймають слово капелана.
Наскільки мені відомо, на початку липня було прийнято рішення про впровадження військового капеланства у підрозділи ЗСУ. Це дуже допомагає, і тим, хто вірує, і тим, хто не вірує: якщо людина у спокійній ситуації може вислухати солдата, дати пораду, то це дуже допомагає.
У якому стані сфера військової психології збройних сил України зустріла війну?
- Важко оцінити стан. З одного боку, у нас були непогані теоретичні напрацювання, вивчаємо досвід Ізраїлю, який постійно воює, досвід США. Але до початку війни ми в основному займались проблемами психологічної підготовки особового складу збройних сил.
Що стосується психологічного забезпечення під час ведення бойових дій, то певний досвід у нас був у контексті участі українських військових у міжнародних миротворчих місіях, зокрема в Іраку. А що стосується реабілітації військових, психологічної допомоги у процесі ведення бойових дій, то у нас, практично, діючих військових психологів, які можуть надати таку допомогу, дуже мало.
Як зараз вирішується ця проблема?
- Управлінням по роботі з особовим складом Збройних Сил України було прийнято рішення про формування мобільних групи з військових та цивільних психологів, які працюють у структурі ЗСУ і з подальшим направленням їх в частини і підрозділи, які виведені із зони активних бойових дій. Так психологи працюють з солдатами, які знаходяться на етапі відновлення.
У зоні АТО, на передових, працюють офіцери по роботі з особовим складом. Вони безпосередньо вже працюють із хлопцями на блок-постах і бойових позиціях.
Чи необхідно буде створювати в Україні спеціальні реабілітаційні центри для військових?
- Не думаю, що необхідно буде робити якісь окремі реабілітаційні центри. Залучати окремі реабілітаційні відділення у цивільних лікарнях напевно треба буде. Бо у військових шпиталях їх не буде вистачати. Досвід Сполучених Штатів Америки показує, що потрібно буде залучення цивільних фахівців. У нас же є реабілітаційні відділення в психіатричних лікарнях, у шпиталях, ну і допомога волонтерів, звичайно, ніколи не завадить.