10 серпня я мав повертатися із Житомира додому, тому збирався купити рідним білоруських солодощів. Проте днем раніше в Мінську та інших містах сусідньої країни почалися масові протести через фальсифікацію результатів президентських виборів. І тоді я задумався: купувати в такий час білоруські товари – це висловлювати солідарність із протестувальниками чи підтримувати режим?
До Житомира, де мав стати учасником музичної резиденції на заводі «Вимірювач», я добирався бла-бла-каром в останні дні липня. Водій, котрий постійно запевняв, що він некомпетентний у політиці, а через хвилину вже втаємничував мене в чергову теорію змови, розповів і про те, що в місті є два магазини з білоруськими солодощами. Відкрили їх наче одразу після відвідин Житомира Лукашенком. Інвестиції по-білоруськи.
А що я маю не лише сентимент до Білорусі, її культури та мови, але й люблю, ні-ні, не Лукашенка, а солодке – то не міг оминути ті магазини. Тим паче, що відвідування самої РБ, поки там авторитарний режим та «Союзна держава» з Росією, мені видається божевіллям, то хоч тут отримав нагоду спробувати товари із сусідньої країни. Заодно чудова можливість перевірити, яка на смак та хвалена якість, про що повсякчас розводяться вітчизняні прихильники Бацьки, що ностальгують за совком.
Цукерки як цукерки. Нічого незвичайного. Деякі смачні, деякі, м’яко кажучи, не дуже. Проте бобруйський зефір мені таки сподобався. Тож коли мав трохи вільного часу ввечері після активностей резиденції: робив собі чай, брав зефір і читав новини про перебіг білоруської кампанії. І коли стежив за подіями в сусідній країні в післявиборчу ніч – поставив собі запитання: тепер купівля білоруських продуктів – це знак солідарности із протестувальниками чи таки підтримка режиму?
Відповідь не така однозначна, якою може здаватися. У символічному вимірі це можна подавати і так, і так, залежно, як самі це потрактуєте. Важливим нюансом білоруської економіки є те, що значна частина підприємств в країні належить державі. Та навіть купівлю продукції державних підприємств можна подавати як акт солідарности із працівниками заводу чи фабрики, якщо вони оголосили про свою підтримку протестувальникам чи/та страйк. Проте фінансова складова в цьому випадку свідчитиме про інше. І якщо ще на початку мітингів можна було говорити про те, що це начебто дозволятиме підтримувати протестувальників за логікою: якщо в них є робота – є зарплата, а значить можливість за щось жити. То після оголошення страйку більше ні. Якщо працівники бастують самі – значить визначають економічний мотив як можливість тиснути на режим. Тому надходження до бюджету – радше підтримка режиму.
І підтримка режиму безпосередня, адже значна частина з отриманих грошей піде на силовиків як основу влади Лукашенка. На нові кийки, гранати, автомати, водомети тощо, оскільки в кризові миті диктатори не шукають способу, як схилити народну прихильність до себе, бо вважають це слабкістю. Можуть хіба кинути трохи подачок підприємствам, котрі не оголосили страйку, де вдалося зламати опір страйкому чи хто надіслав найбільше працівників на місцевий антимайдан. Проте основні кошти підуть на захист режиму та збереження лояльности силовиків: на більші зарплати, якіснішу амуніцію, роздутіший штат загонів спецпризначення, котрі найжорстокіше поводяться з протестувальниками, на премії та бонуси тим, хто катував найжорстокіше та закривав очі на нелюдяне поводження із затриманими.
Та якщо загнеться білоруська економіка – то білорусам буде ще більш непереливки, – зауважить пильний читач. Знову ж таки, цей аргумент міг діяти до початку страйків. Якщо працівники ключових для білоруської економіки підприємств чинять так, то усвідомлюють усі загрози. Значить для них важливіше позбутися багаторічного диктатора, котрий веде країну до прірви, а народ не просто тримає в страху, а вбиває, ніж отримувати зарплату.
А що ж з приватними підприємцями і тими, хто не платить податків? Приватні підприємці так само оголошують бойкоти та платять податки до бюджету. А ось ті, хто не робить цього, – порушують закон. Тому тут уже варто чинити на власний вибір, чи прийнятною для вас є підтримка в такий спосіб. Те саме стосується і купівлі білоруських книжок й іншого культурного продукту, особливо в тих крамницях, котрі точно підтримують протестувальників.
Врешті, якщо дуже кортить підтримати рух Білорусі до свободи, то краще се зробити, передавши гроші до фонду постраждалих від міліцейського свавілля. Це точно ефективніше і зніме відчуття гризоти, якщо дуже переймаєтесь тим, що ваші гроші можуть піти не на те.
Та передовсім варто пам’ятати, що ваша відмова від білоруських товарів – це передовсім жест. Що ваш внесок у боротьбу з режимом є символічним, але важливим. Тому можна ненадовго відмовитися від того, що не є життєво необхідним.
10 серпня я так і не пішов купувати білоруські солодощі. Зате встиг ненадовго забігти на мітинг під посольством РБ в Києві й вечірнім бла-бла-каром добратися додому.
А білоруський зефір неодмінно придбаю, коли в країні встановиться демократична влада. Тоді, можливо, се вдасться зробити безпосередньо в якомусь місті чи селі сусідньої країни. Врешті вільній від багаторічної диктатури. Тоді ті солодощі матимуть довгоочікуваний присмак свободи.