Прогулюючись вулицями міст, завжди звертаю увагу на назви, меморіальні таблиці і, зрозуміло, пам’ятники. Людям важко повірити в абстракцію, а тому навіть своїх богів вони навчилися матеріалізувати у вигляді статуй, ікон та інших фізичних символів. Не менш важливим для формування героїчно-патріотичного пантеону є зображення героїв та маркування їхніми подобизнами публічного простору. А що робити, коли герої не завжди були героями або навіть навпаки – взагалі не героями? Що робити, якщо в історії певних формацій були і славетні, і водночас ганебні періоди? На пострадянському просторі прагнення мати своїх кришталево чистих героїв є майже невід’ємною рисою. Пам’ятаєте, «рыцари без страха и упрека»? А тому виникає питання: як усе ж таки вдається «будівничим» нового героїчного канону ходити, без перебільшення, мінним полем української історії? І які для цього використовуються методи?
Ідучи якось затишною львівською вулицею, зауважив нову меморіальну дошку. Зацікавлено підійшов і нічого не зрозумів. На ній писалося, що тут проживав якийсь добродій із батальйону «Соловій». Оговтавшись через кілька хвилин, зрозумів, що мова про батальйон «Нахтігаль», який входив до складу німецького диверсійного підрозділу «Бранденбург-800». І тут починається найцікавіше. Очевидно, що нащадкам «нахтігалівця» десь у Канаді або США дуже хотілося вшанувати пам’ять свого батька у рідному Львові. І вони домовилися з відповідними людьми на місці про встановлення меморіальної таблиці. Але ніхто – ні родичі, які живуть у демократичному західному світі, ні їхні партнери у незалежній Україні – не бажали «підставлятися», встановлюючи пам’ятну дошку з написом, де би згадувався диверсійний підрозділ, створений німецькою військовою розвідкою. Тому постановили назву перекласти милозвучним українським словом «соловій».
Ніяк, окрім як маніпуляцією, цю дію назвати не можна. Оскільки більшість із тих, хто проходить повз ту дошку, навіть не подумає, що мова про «Нахтігаль», а ті, що здогадаються, ще раз переконаються у «нормальності» такого ходу. Очікуваний ефект від таких маніпуляцій – звикання. Запровадження в публічний простір під різними претекстами та прикриттями сумнівних та суперечливих історій є не чим іншим, як підготовкою ґрунту для більш масштабних маніпуляцій із суспільною свідомістю. Про що мова?
Справа в тому, що для побудови нового героїчного канону в основі з Організацією українських націоналістів вкрай необхідно якось «нейтралізувати» низку етапів співпраці цієї структури з нацистським режимом. Для більшості дослідників відомо, що «Нахтігаль» був сформований у лютому 1940 року за погодженням із керівником Абверу (військова розвідка) адміралом Вільгельмом Канарісом. Так само відомо, що це був підрозділ, який належав до диверсійного формування «Бранденбург-800». І тут починається роздвоєння.
Для західних дослідників ці формування були такими, що мали здійснювати диверсійні операції в тилу ворога. Це було спочатку ледь не єдине формування, куди брали фольксдойчів та людей інших національностей. Тому підрозділи «Бранденбург-800», як правило, складалися з росіян (білогвардійців) та українських націоналістів. Росіян навчали диверсійній роботі та закидали в тил до радянської Білорусі. Українців – на терени окупованої СРСР Західної України. «Нахтігаль» німецька влада використала також із символічною метою, дозволивши йому першим вступити у Львів 30 червня 1941 року.
Для багатьох сучасних українських істориків та пропагандистів найважливішим є те, що керувало націоналістами, коли вони вступали на службу до Вермахту: боротьба за незалежну українську державу. І саме тут криється велика пастка. Якщо для теперішніх українських пропагандистів служба у диверсійному батальйоні Вермахту, а згодом навіть у Дивізії вафен СС Галичина, є звичайним проміжним етапом у боротьбі за соборну Україну, то для західного світу – це не що інше, як військова колаборація. Спробувати переконати увесь світ, що українці мали таке право, керуючись благородною метою, є марною справою. Навпаки, чіпляння за ці моменти компрометує Україну, робить її легкою жертвою російської пропаганди. І на додачу це військове співробітництво мало яскраво виражений локальний характер в масштабах теперішньої цілої України. Отже, воно веде не тільки убік від Заходу, але й провокує внутрішньо український конфлікт пам’ятей.
Виникає питання: якщо від такої історичної політики Україні одна шкода, то чому ж її не змінити? І тут вимальовується цілий ланцюжок, розірвати який – означало б відмовитися від центральної ролі ОУН у сучасній політиці пам’яті держави. Якщо відмовитися від «Нахтігалю», а тим більше критично переосмислити роль цього насправді маргінального формування в масштабі української історії, то одразу виникає питання: а що робити з героєм України Романом Шухевичем? Саме Шухевич був офіцером і «політвиховником» у батальйоні «Нахтігаль».
Саме він вступав у Львів в однострої Вермахту 1941 року. Він до кінця 1942 року залишався вірним контрактові і служив у 201-му охоронному батальйоні поліції в Білорусі. Служив заступником командира батальйону в чині гауптмана. Під його командуванням відбулася низка боїв з радянськими партизанами. І тут виникають чергові запитання: а що робили «шуцмани» з населенням після ліквідації партизанських боївок? Чи було можливим їх якось розрізнити і чи це хтось пробував взагалі робити? Що робити з цими сюжетами в колективній пам’яті білорусів? Як пояснити сучасним українцям, що робив герой України Роман Шухевич у мундирі гауптмана в Білорусі? І найголовніше, що сором’язливо промовчати не вдасться, і пояснення, що це був військовий вишкіл в ім’я майбутньої незалежної України звучатиме надто вже цинічно.
Ось такі пастки розставляє нам сучасна українська історична політика. Зрозуміло, що робиться це не зі зла і не для того, щоб нашкодити Україні. Про це свідчать сором’язливі спроби затушувати, приховати або переінакшити звучання окремих одіозних моментів минулого. Вже не раз доводилося натрапляти не тільки в публіцистиці, але й у науковій літературі, заміну слова «поліцай» більш нейтральними і милозвучними – поліцейський та навіть поліціянт. Так патріотично налаштовані історики та публіцисти хочуть вивести окремих історичних персонажів поза рамки радянських пропагандистських кліше. Тим більше, що радянська пропагандистська машина була справді грубою та нещадною і не визнавала напівтонів. Проте всі поліцаї періоду німецької окупації були саме поліцаями, а не міфічними поліцейськими. Бракує тільки назвати їх на американський лад «копами», і тоді при нашому рівні шкільної освіти ніхто навіть не подумає, чи між ними є якась різниця.
Для чого це робиться? Знову ж таки, через те, що багато хто з 201-го поліційного батальйону пізніше стали командирами в Українській повстанській армії. І навіть сам командир УПА Роман Шухевич. І спробуйте тільки сказати: герой України поліцай Роман Шухевич. Так, однозначно не в’яжеться і не пасує до героїчного сонму. А що робити зі сотнями поліцаїв, які наприкінці 1942 року самовільно залишили службу в німецькій поліції і, пішовши до лісу, склали базу для майбутньої УПА? До всього ще варто пояснити, який стосунок ці поліцаї мали до знищення радянських військовополонених та трагедії Голокосту.
Тому, якщо не ховатися за анонімністю, а справді дослідити людські долі тих, у кого руки були по лікті в крові, і тих, хто боровся за незалежну Україну, особливо пізніше, проти жорстокого радянського режиму, то й історія УПА позбудеться багатьох пропагандистських ярликів. А спроби прикрити антирадянським опором після 1944 року всю попередню історію ОУН, особливо в період 1939-1944 рр., призведуть рано чи пізно до повного фіаско. Фіаско не тільки такої історичної політики, але й, на жаль, у зміні ставлення західного світу до України. Одним словом, не постачаймо зайвий раз набоїв для російської пропаганди.
P.S. У наступній статті мова піде про те, що хочуть приховати люди, які вживають слова «совіти» та «большевики».