Життєвий еліпсис Олександра Ісайовича Солженіцина завершився в інсультній безмовності. Для людини-ретранслятора власних узагальнень та соціальних закономірностей ним же спостережених, це, мабуть, було найтяжчим із життєвих випробувань. А те, що на долю Солженіцина випав весь спектр тоталітарних поневірянь, знає кожен, хто мав дотичність до його письма.
Йому випало жити в епоху літературного монументалізму - коли книга й мислительство справді захоплювало мільйони на відміну від теперішнього часу, коли книга є швидше елементом шоу-бізнесу, аніж мислительства. Вустами таких як Солженіцин людство розраховувалося з цілими світоглядами, з цілими ідеологіями та політичними системами. Солженіцин, в чиєму прізвищі ніби символічно причаїлася «олжа», тобто брехня, та ще й з співпричетним «со», ніби був приреченим на співіснування з брехнею. Бо його боротьбу з режимом не можна назвати боротьбою на знищення. Система розплющувала, розчавлювала без жалю і сумніву мільйони, але не просто не знищила Солженіцина, а ще й умудрилася виштовхнути його на світовий кін власне світоглядної дискусії. Враження таке, що, даючи шанс дисидентству російському, система нищила дисидентство національне для майбутнього СРСР як власне для Росії. Побиваючи комунізм у всіх його проявах, Солженіцин все одно вийшов на модель Росії як національного утворення.
«Як нам облаштувати Росію» була прочитана нинішнім істеблішментом Росії з поправкою на себе самого. Фактично, держава-корпорація Росія сьогоднішнього дня є результатом зосередження більше мусолінівського штибу, аніж царської Росії перед Першою світовою війною. Солженіцин полюбляв ту епоху, як альтернативу Совку. Але й вона в результаті не стала за його рецептом джерелом натхнення для нинішніх російських державників. Микола ІІ став святим страстотерпцем, але Дзержинський лишився святим росієтворцем.
Тільки поборюючи комунізм, Солженіцин так і не навчився розуміти, наприклад, України. Врятований бандерівцями в таборах він урківських принижень, він, очевидно, до кінця життя боявся свідчень про власний порятунок. Чи може свідчень про власну безпорадність, коли його, росіянина і радянського артилериста-капітана, чмирили власні ж російські урки, котрих навіть на фронт не брали на відміну від нього - освіченого і інтелігентного, а якісь карпатські хлопці без університетів мали стільки духу і лицарства, що здатні були захистити не тільки свою честь а ще й честь того, хто потім безбожно оббріхуватиме їхню славу і гідність, ба навіть заперечуватиме в праві на існування їхній Батьківщині - Україні.
Найбільшою огидністю на завершенні життєвого шляху Солженіцина було заперечення найбільшої української трагедії - Голодомору. Тому, мабуть, прости Господи, так і залишиться Олександр Ісайович в пам'яті українців в українській трансформації його прізвища - Со(Спів)Лже(Брех)ніциним - саме Співбрехніциним. Адже справжній великий мислитель ніколи не дозволить використовувати себе і своє ім'я системі, що знищує як людину, так і право на будь-яке гідне життя..