Сорокалітній Поет Тарас Григорчук

10:20, 12 травня 2011

«Якщо Тарас Григорчук не справжній поет, то хто ж тоді справжній поет?» – дещо риторично запитує Василь Герасим’юк. Звісно, завше можна знайти купу всіляких зустрічних аргументів, але ж нема ні краю ні міри. Кожен їх для себе встановлює сам.

Тарас каже, що кожен добре знає де схибив. Тарас рубає в чоло. Його поезія жорстка, впевнена і прониклива. Він знає що говорить, а тому говорить небагато. Дебютна книжка і, водночас, збірка вибраного «Янголи не дичина», яку Тарас видав у 37 не створила ажіотажу, але глибоко в’їлася там де треба. Далі вона росте. Далі Тарас пише нові вірші з гуцульським норовом і покутською рівновагою. Сьогодні йому 40. Вітаю, Тарасе! І всі Карпати Тебе вітають!

 

Р. S.

З нових текстів Тараса Григорчука:

 

З’ЯВИ

(чотири джурівські примари з ХХ століття)

Відповіді

Отець, любляче прозваний мирянами Дідушком,

правив святу літургію у Джурівській церкві

з 1925 по 1950-й.

Скромна греко-католицька парафія у вишневому цвіті

(у бджолиному світі?)

 

Коли прийшли ті, що стріляють в потилицю,

і на лютому морозі в’язали його

за руки, за ноги

до трьох необ’їжджених кобил,

бо не хотів перейти

під московську православну єпархію, -

Він мовчав,

не міг перейти…

 

Зняв шапку,

білу сорочку,

передав нагрудного хреста.

 

Його пульс тоді не прочитав би

жоден кардіолог…

 

І Він побачив

як на Веретищі віє сніг!

 

І  сталося диво:

жодна з відібраних газдівських кобил не рушила

(ні від п’яного кацапського крику,

 ні від батогів,

 ні від пострілів біля вуха) –

стояли мов укопані…

 

Як засвідчують церковні письмена,

по всьому священника піддали катуванням,

а не вивідавши крамоли і не домігшись переходу, -

відправили етапом до таборів кенгіра*.

 

Чи знав Він тоді,

голий на снігу,

присилений до кобил на розтерзання,

звертаючись до Господа,

про такий кінець свого земного життя?..

 

І чи теперішні православні,

що відправляють своїх жінок

на заробітки до Італії

аби купити гонорову іномарку на 200-300 кінських сил,

щось знають про тих трьох кобил

і таємні відповіді, котрими Вседержитель

утверджував джурівського пароха Омеляна Дудика?..

 

* Кенгір – система концентраційних таборів, в яких радянська влада винищувала «інакомислячих»… Прославився найбільшим в історії повстанням в’язнів (причому цього разу проти сваволі згуртувалися і «політичні» і «кримінальники»).

 

Псевдо

Білого дня 27 вересня 1948 року,

акурат на храмове свято Джурова – Воздвиження Чесного Хреста,

біля сільської кооперації вчинено атентат –

застрелений у зсучене серце

майор Чєртов, головний енкаведист Заболотівського повіту,

котрий організовував вивезення наших селян

та катував їх у Станіславській тюрмі      

       ( пані Дорош із сусідніх Іллінців

       вже через півстоліття згадувала, як прийшла до тієї камениці

       забирати тіла закатованих синів

       і в підземеллі випадково побачила відро,

       повне виколотих людських очей…

       а в зекервавленому кептарі молодшого знайшла записку

       «мамко, ми ждемо смерти, як діти хліба…»)

Звісно, за таке вони мали бути готові до замаху:

виставлена охорона, шпиги в цивільному…

одначе те, що сталося, було несподіванкою навіть для тих.

 

Відомо тільки, що                          

«зовсім юний русявий хлопчина у білій сорочці,

нічим не примітний,

двічі вистрелив з револьвера та встиг відійти рікою,

сліди якого загубилися десь у Потіцкому лісі…»

 

Сьогодні ми знаємо, що то був

сімнадцятирічний Штефко Федорук на псевдо «Сокіл»,

легенда Джурова і УПА, «герой останньої криївки».

 

… Щоразу втрачаючи і відшуковуючи у цьому світі себе,

ми завжди пильно придивляємось до тих,

хто обираючи собі псевдо для безсмертя,

обирає його й нам…

 

Прірва

Наприкінці вісімдесятих минулого віку

до джурівського шпиталю (де свого часу двічі перебував

на «примусовому» славетний поет Тарас Мельничук),

привезли сторонського столітнього діда:

не лікувати – вмирати…

 

… син (перспективний комсомольський работнік)

хотів зхекатися старого:

молода жона, гості з району, тиснява…

 

Отже, невідомий замшілий дід

щоднини димів під лікарняним піддашшям

коло зеленого живоплоту

і чекав свого часу,

впавши в задуму, наче замулена криничка в Росішному…

Майже ні з ким не розмовляв.

 

Як лютої зими, так і спекотного літа

сидів у свому латаному гуцульському кожусі,

на який часто крапали голуби…

 

Якось я запропонував йому перенести стільця,

аби, мовляв, голуби із піддашшя не…

-        … не бійся, синку, голуби душу не обсирають…

 

До весни він віддав ту душу Богові,

вдихнувши останню затяжку самосаду,

здимів і сам, гепнувшись зі стільця

на присніжений моріжок лікарняного двору…

 

Коли я, наймолодший санітар,

затуляв йому очі та, ламаючи задубілі пальці старого,

переодягав у «те, що на смерть»

( бо труп ще дві доби чекав

у шпитальній стодолі під дрантивим коцом

заки його заберуть додому,

або тут таки, у чужому цвинтарі, поховають…) –

 

відчув барвисте молоде потрясіння,

вражінє, що супроводжуватиме мене все подальше життя:

 

як то воно зазирнути у чужу прірву!..

 

 

 

Риба

Вуйна Шлемиха

клеопатра джурівських зарінків

завжди курила свою дамську люльку

та ловила рибу на вудку

на плесах від Осіка до Скали…

 

З того часу, як я це зафіксував у пам’яті малого хлопця,

Рибниця тричі міняла русло,

і підуства ішла на нерест щонайменше 30 разів…

 

Та підуства завжди іде на нерест догори,

у витік ріки. Мародери життя, варвари, пожирачі риби

тоді б’ють її на плитких збродах

дзюбатими остами, гралями, сліплять ніччю

великими ліхтарями (мов лягаві слідчі у камерах)

і знову б’ють…

Але підуства на те не зважає,

щорік проривається до витоків,

заплативши свій податок на присутність

черевом, повним ікри…

 

Шлемиха ніколи не била підуству, 

лиш, з вудкою в руках, незворушно вдивлялася у небеса плес…

Певно, бачила тоді у воді відображення

маленької дівчинки, що сидить у татка на колінах,

коли той пильнує плавець…

(вона не мала родини,

а її батько, затятий рибалка,

казали, втопився десь від Осіка до Скали…)

 

Схоже, стара Шлемиха із люлькою в дзьобі,

жеребна смутком,

мов підуства проривалася до нього…

Коли вуйна померла, ті мародери

зірвали у її самотній хаті на Млинищі підлогу

і знайшли скарб:

золотий годинник, дві стрілки якого

були змайстровані у формі маленьких рибок…