Ототожнення сталінізму або комунізму загалом із нацизмом є характерною для Cхідної Європи тенденцією. Зі зміною акцентів таке ототожнення відповідає інтересам політичних еліт різного ідеологічного спрямування, від ліволіберального до ультраконсервативного. Воно забезпечує певну позицію у європейському співтоваристві та відповідає на низку внутрішніх викликів.
Історично цей наратив почав формуватися після Другої світової та частково був використаний у часи «холодної війни». Дещо пізніше на теренах колишнього східного блоку та СРСР він виконував функцію дискредитації союзного центру, підсилював позиції місцевих партійних еліт на шляху до незалежності. Пізніше він використовувався вже у внутрішньополітичній боротьбі у подвійний спосіб: групи, що перебували при владі зображали всі негаразди внутрішньої політики наслідками тяжкого спадку, а опозиційні групи до цього спадку зараховували й чинну владу. Під час вступу східноєвропейських країн до Євросоюзу та після такого приєднання посилання на тяжкий спадок радянського періоду слугували поясненням відсталості регіону, а також різниці між тим, як країни наповнюють спільний бюджет ЄС і у яких країнах він витрачається на різного роду програми. Якщо дуже коротко та спрощено, офіційна політика ЄС щодо таких країн дотримується тієї самої логіки, що й політика щодо міноритарних груп – позитивна дискримінація, яка має на меті вирівнювання історичної нерівності.
Про це можна писати багато, але не це є темою цієї нотатки. Тут можна обмежитися такою тезою: популярність такого порівняння аж до ототожнення зумовлена тривкою традицією політичної кон’юнктури у регіоні.
Попри все сказане не можна заперечувати, що, за низкою критеріїв, порівняння цих двох історичних феноменів не позбавлене дидактичного та евристичного потенціалу. Зокрема можна звернути увагу на те, яким чином функціонують спільноти сучасних поціновувачів цих історичних феноменів та які політико-історичні наративи вони творять.
Одним зі спільних місць в ідеології сучасних адептів нацизму та сталінізму є їхня хвороблива роздвоєність і сором’язливість.
Говорячи про актуальні та уявні соціальні проблеми суспільства сталіністи різного штибу часто згадують про масові та брутальні політичні репресії – арешти, розстріли, примусову працю, у тому числі за критерієм соціального походження – як про універсальний засіб вирішення цих проблем. У цьому вони схожі до більшості прихильників «сильної держави». Проте попри дифірамби у бік сталінської політики, коли мова заходить про історичні приклади таких репресій, ці люди схильні оголошувати історіографію цих репресій інтригою якихось ворожих сил. Виникає суперечність, яка полягає у тому, що історичний образ реалізації власної програми розуміється як щось таке, що дискредитує: якщо розстрілювати «ворогів народу» є бажаною політичною програмою, яку запозичуємо з певного історичного досвіду, то хіба не буде більш логічним стверджувати, що таке явище було, і пишатися цим? Якщо Сталін – ефективний борець проти «ворогів народу» та «куркулів», навіщо заперечувати його досягнення та звинувачувати дослідників в ідеологічній упередженості?
Схожою є ситуація із прибічниками ідеології нацизму та широкого кола більш респектабельних і менш відвертих симпатиків цього політичного напряму, котрі за допомогою набору двозначних евфемізмів балансують у публічних дискусіях на межі пристойного.
Коли нацисти сьогодні говорять про «очищення» нації від чужорідних та шкідливих, на їхню думку, груп населення, а способом такого «очищення» називають екстремальне політичне насильство, то попри багатий арсенал евфемізмів вони врешті посилаються на різного роду досвід 1930-1940-х років ХХ століття, а надто – на найяскравіші приклади та образи з маскультури. Безперечно, саме цей історичний період дає нам приклади найбільш послідовних та технічних способів дискримінації, депортації та масового вбивства тих людей, котрі за тим чи іншим критерієм не вважалися бажаними членами суспільства. Йдеться про політичних супротивників, людей із певними хворобами, представників деяких релігійних груп, і взагалі всіх, хто не вписувався у панівні моделі фемінності та маскулінності (йдеться не лише про ЛГБТ, оскільки зафіксовані непоодинокі випадки репресій проти гетеросексуалів, котрі виглядали на чиюсь думку «якось не так»), людей, маркованих як «генетичне» чи «соціальне сміття», військовополонених тощо.
Але попри те, що сучасні прибічники цієї ідеології здебільшого схвалюють ідею «очищення» нації (яку розуміють як етнічну спільноту) шляхом політичного насильства, а також мають у загальних рисах схожий перелік критеріїв, за яким людина стає небажаною, вони вперто заперечують докази того, що їхні кумири ефективно впоралися із цим завданням. Замість того, щоб кожне можливе перебільшення сприймати як комплімент, вони говорять, наприклад, про «єврейську брехню».
Описане явище, суперечність між схожими висловлюваннями та наративами, не є чимось рідкісним та фіксується на масовому матеріалі. Як на мене воно не є наслідком ідеологічних чи вузькопрагматичних міркувань, однак призводить до роздвоєності у свідомості адептів сталінізму та нацизму, яку ми вище назвали сором’язливістю.
У чому ж полягає корінь такої сором’язливості та чому він є спільним для обох окреслених ідеологічних напрямів, я спробую відповісти у наступному тексті.