Страйк шахтарів не розхитає ситуацію в країні – упевнений Арсеній Яценюк. Не зважаючи на те, що суспільство переповнене протестними настроями, прем‘єр-міністр абсолютно правий. По-перше, нинішній ДТЕКівський спектакль має небагато спільного зі справжнім страйком. А по-друге, в найближчому майбутньому будь-які соціальні протести в Україні приречені на неуспіх.
Самотні страйкарі
Протестний потенціал українського суспільства і справді величезний. Ті ж таки шахтарі завзято страйкували ще за часів Горбачова. Протести гірняків Донбасу посприяли розпаду СРСР не менше, ніж акції «рухівців» та інших націонал-демократичних сил. Так, саме шахтарські страйки змусили Верховну Раду ухвалити закон «Про економічну самостійність УРСР» 1989-го. Шахтарі страйкували і при Кравчуку, і при Кучмі.
Проте у своїй боротьбі вони завжди самотні. Коли у 1998-му луганських шахтарів по-звірячому побив «Беркут», це не спричинило всенародного повстання. Гірняк Олександр Міхалевич, який тоді вчинив самоспалення, не став символом боротьби з тиранією, як пізніше Георгій Гонгадзе. За 17 років нічого не змінилося. І сьогодні на боці шахтарів виступають лише маргінальні ліві активісти, яким усюди ввижається соціалістична революція.
Не знаходять широкої підтримки й інші протести з економічними вимогами. Убивство Сергія Нігояна збурило все суспільство. Але загибель чорнобильця Геннадія Конопльова під час розгону наметового містечка у Донецьку не збурила навіть його земляків-донеччан. Так само українці не поспішали приєднуватися до «підприємницького» Майдану 2010-го і залишаються байдужими до цьогорічних «кредитних» пікетів.
Ніякої таємниці у цьому немає. Боротьба за групові інтереси закономірно матиме вузьку соціальну базу. Кого цікавлять зарплати шахтарів, окрім самих шахтарів? Яке діло чорнобильцям до проблем валютних боржників? Навіщо селянам захищати інтереси підприємців? Мрія про євроінтеграцію і загальне невдоволення режимом Януковича об‘єднали громадян. Але ніщо так не роз‘єднує, як конкретні економічні вимоги окремих груп населення.
Броунівський протестний рух
В теорії, координувати протестний рух мають профспілки. Приміром, американська профспілка United Steelworkers об‘єднує не лише металургів, але і робітників суміжних галузей загальною кількістю близько мільйона осіб. Не дивно, що її спілкування з корпораціями є набагато більш продуктивним, ніж нечисленні пікети лівих активістів. Але українські профспілки не мають особливого впливу на державу та роботодавців.
З лівими політичними силами у нас також біда. За 24 роки незалежності вони спромоглися очолити лише ностальгуючих пенсіонерів, а не робітників і селян. Та й розкладаючий вплив капіталу діє на них підозріло сильно. КПУ понад десятиліття сумлінно служила компрадорам із Партії регіонів. А Незалежна профспілка гірняків під орудою Михайла Волинця раптом стала преторіанською гвардією олігарха Ріната Ахметова.
Ця безпорадність невипадкова. Західні робітники століттями вчилися боротися з капіталом. Натомість над українським суспільством тяжіє радянська спадщина. В умовах «переможного соціалізму» робітникам було дозволено боротися лише за права негрів та трудящих далеких країн. А на будь-які протести влада СРСР відповідала розстрілами і репресіями. Тому до капіталістичних реалій українські робітники виявилися абсолютно неготовими.
Є і ще одна важлива обставина. Велика частка українського ринку праці перебуває в тіні. За останніми підрахунками, лише 35% офісних працівників отримують повністю «білу» зарплатню, а загалом частка неофіційних зарплат може сягати 80%. Захищений законом працівник має право і можливість страйкувати, як це зараз роблять французькі авіадиспетчери чи бельгійські залізничники. Але «тіньова» робоча сила є беззахисною і повністю залежною від настрою роботодавця.
Проти вітру історії
Усі ці вади соціального протестного руху можна виправити. Однак зараз Україна переживає період, коли встановлення соціальної справедливості – це не головне. Після здобуття незалежності перед українцями постала проблема національно-державного самовизначення. Яким шляхом має рухатися країна? Кому належить наша держава? Саме тому першими пунктами у порядку денному стали питання мови, історії, геополітичного вибору.
За всіма соцопитуваннями, найбільше українці переймаються цінами, зарплатами та безпекою – коротше кажучи, всім тим, що знаходиться в основі піраміди Маслоу. Однак усі найбільші заворушення в країні відбувалися через національно-державні проблеми. Майдани і антимайдани збиралися через геополітику, а не через податки. Мешканці шахтарського краю взялися за зброю не тоді, коли закривалися їхні шахти, а коли вони відчули загрозу власній ідентичності.
Звісно, українці прагнуть також соціальної справедливості. Але коли нація намагається виборсатися з тенет колишньої метрополії, боротьба за права трудящих здається невчасною. Тим більше – в умовах зовнішньої військової агресії, яка дає потужний імпульс солідарності і притлумлює внутрішні протиріччя. За те, що команда Ігоря Коломойського придушила «русскую весну» у Дніпропетровську, ми готові пробачити йому все, чим може завинити олігарх.
Тому, коли шахтарі виходять бемкати касками, на них у кращому разі дивляться як на зарозумілих негідників. А в гіршому – як на поплічників ворога, який підриває країну зсередини. Тому влада має унікальний шанс проводити непопулярні реформи з мінімальним ризиком соціального вибуху. Щоправда, цей же шанс можна використати для безкарного розграбування країни під прикриттям патріотичних гасел.
Коли націю несе попутний вітер, залишається загроза наскочити на рифи. Хочеться вірити, що на капітанському містку і в кают-кампанії це розуміють.