Я належу до першого покоління українців, які народилися не в Радянському Союзі. Схоже. Цей факт спричинився до мого індиферентного ставлення до СРСР протягом перших 20 років життя. Я ніколи не був ані прихильником СРСР, ані його войовничим ненависником. Мені було просто байдуже до СРСР і жодним чином я не рефлексував з цієї теми. Принаймні до настання повноліття.
Я пам’ятаю, в якому значенні однокласники використовували слово «совок». Тоді «совками» вважали всіх старших людей, народжених і дозрілих в СРСР. Нам було байдуже, яких поглядів старші дотримуються – антирадянських чи ностальгійних. Понад це – «совками» були в першу чергу ті, хто постійно просторікував про СРСР. Неважливо, чи то як про імперію зла, чи то як про рай на Землі.
Мої однолітки сприймали СРСР як минуле, що належить попереднім поколінням. Але не нам. Старші провадили запеклі дискусії про СРСР, а нас ці дискусії не цікавили і видавалися, використовуючи сучасний сленг, просто «душними». Ми намагалися триматися подалі від розмов про СРСР.
З перших курсів університету ситуація змінилась. Все частіше слово «совок» лунало з вуст представників мого покоління й саме в тому плутаному значенні, в якому його використовують в сучасній Україні.
Походження «совка» важко простежити. Винайдення «совка» приписують різним людям, але можна більш-менш впевнено стверджувати, що «совок» з'явився в період пізнього Радянського Союзу. Тоді це слово навряд чи вживалося на позначення певних людей і радше застосовувалось як описово-зневажливий сленговий термін на позначення реалій пізнього СРСР. Лише з розпадом СРСР «совками» завели звичку прозивати людей з таємничим «радянським менталітетом». Після Євромайдану і з початком агресії Росії «совок» набув повсюдного розповсюдження. Кожен українець має тепер за справу честі прозивати явища і людей, які йому з тієї чи іншої причини не подобаються, «совком» та «совками». Історія з «совком» в Україні переросла в аналог того, що відбулося в Росії з терміном «фашизм». Для росіян «фашизм» – це оціночний суб’єктивний конструкт, що неможливо розшифрувати і який безладно застосовують до будь-якого явища чи людини, подекуди – у відверто пропагандистських цілях. Для росіян тепер всі «фашисти», а для українців – всі «совки». В усьому росіяни добачають «фашизм», а нам всюди ввижається клятий «совок».
Але що таке насправді «совок»? Я замислився над цим і, здається, віднайшов відповідь.
Російський політолог та історик Олег Хархордін розробив у дев'яностих роках концепт «прикидального індивідуалізму». «Прикидальний індивідуалізм» – це суспільна парадигма, яка сформувалася в СРСР і з його розпадом не зникла, а навпаки тільки дужче утвердилась. Це, грубо кажучи, менталітет радянської і пострадянської людини, що виник внаслідок аномальних перекосів у стосунках приватного та громадського в житті в СРСР. Радянська людина, перебуваючи у лещатах тоталітарного режиму з його жорсткою цензурою і контролем над приватним життям громадян, навчилася ховати особисте від держави, суспільства і навіть близьких людей, постійно вдаючи з себе того, ким вона не є, аби не вибиватися з загалу. За Хархордіним прикидальний індивідуалізм є пародією на сповідальний індивідуалізм, поширений в західних країнах. Сповідальний індивідуалізм на Заході впровадила буржуазія, поширюючи його на решту класів. Сповідальний суб'єкт – це людина, яка вміє і прагне ділитися приватними, громадськими справами та особистими поглядами з вчителями, лікарями, близькими і зі суспільством в цілому. Відверто і щиро. Сповідальний індивід – це синонім західної людини. Прикидальний індивід – це індивід, який виник пізніше за західну людину, і саме завдяки СРСР. Першими носіями прикидального індивідуалізму були радянська влада та чиновництво. Від них прикидальний індивідуалізм пішов у широкі маси пролетарів та будівників світлого комуністичного майбутнього. Прикидальний індивідуалізм це теж індивідуалізм, але збочений і радше шкідливий. Людина прикидального індивідуалізму неухильно пильнує свої інтереси, але насправді байдужа до будь-яких суспільних цінностей і цінностей загалом, в усьому вбачаючи лише зовнішню оболонку, яку треба прийняти і дотримати, але лишень для власної меркантильної вигоди. Прикидальний індивід видає з себе суб'єкта, але з точки зору сповідального індивідуалізму він є по суті «неповноцінним», інфантильним псевдоіндивідом.
На мою думку ідея про «прикидальний індивідуалізм» відбиває сутність «совка». Совок – це український ліберал, який на словах є прихильником демократії та ліберальних цінностей, принциповим борцем з «совком», а на ділі товаришує з неофашистами і підтримує їх. Совок – це український націоналіст, який ненавидить совок, але прагне викорінити його більшовистськими методами. Совок – це український реформатор, який нібито впроваджує ринок, а на практиці створює ілюзію цього ринку, лише посилюючи олігархічні та інші монополії в економіці. Совок – це український журналіст, який просуває проросійський наратив та ностальгію за СРСР, сліпо пристає на позицію свого роботодавця і не гребує «чорними списками» небажених експертів та політиків у своїх ефірах, а потім, коли в нього виникають проблеми, волає про утиски свободи слова і намагається заручитися підтримкою західних демократичних інституцій. Совок – це неглибока людина подвійних стандартів. І часто це саме та людина, яка гучніше за інших ненавидить совок. Тому для мене совок це в першу чергу не ностальгуючі за СРСР прихильники Путіна, які відкрито ненавидить свободу слова та борються з західними цінностями. Такі персонажі хоча б послідовні і щирі у своїх переконаннях – і не тільки з собою, але і з оточуючими.
Совок сидить в нас набагато глибше, ніж ми думаємо, і зовсім не там, де ми звикли його чомусь шукати.