Ці спогади аж ніяк не планувалися, навіть більше: я й уявити не міг, що доведеться їх писати – та однак... Ще зовсім недавно ми з ним зустрілися – моложавим, підтягнутим, енергійним, усміхненим.
Мені потрібна була допомога: я розшукував портрет письменниці і перекладачки, “нашої француженки” Жінет Максимович. Знав, що такий є, роботи Маргіт Сельської – ще однієї нашої своєрідної мисткині, вихованки паризьких художніх шкіл. Вони й симпатизували одна одній на ґрунті спільних інтересів-згадок, тож і портрет вийшов неповторний, я вже бачив його раніше. Кушплер зголосився допомогти, зв’язався із фотографом, близьким до обох родин.
І ось тепер...
Нас наче доля звела, ще десь більше двадцяти років тому. Точніше, звів обком: тоді правителі вже агонуючого союзу оголосили чергову, знову приречену на неуспіх продовольчу програму, і саме відділ пропаганди сформував кілька агітаційно-мистецьких груп, які мали б виступити у віддалених селах, додати хліборобам ентузіазму. Наша група вибиралася за Сокаль, до польського кордону: село Скоморохи і ще якісь...
І тут секретар обкому підкинув нам завдання: “Добре було б підготувати відповідну пісню про радість хліборобської праці”. Пісні так просто не пишуться, навіть на замовлення посадовців, але у нас таки вийшло. Щоправда, про цю продовольчу програму в ній не було жодного слова, але була “Одвічна нерозтрачена турбота – то хліб і хліб, то ще раз хліб і хліб”. Зрештою, все базувалося довкруж приспіву:
О поле, поле, щедре і багате,
Натомлені комбайнові ключі.
А край межі стоїть, як перше, мати:
У неї серп на правому плечі...
Текст – мій, за Кушплером була музика і, звісно, виконання. Так ми трохи й заприятелювали, зійшлися тісніше. Досить сказати, що я гостював з Ігорем у його батьків. Це над Дністром за Жидачевим, маленьке, але ошатне й звичаєве село Покрівці, там відбувалося вже не пригадую яке свято, звичайно ж, із великим концертом. Згодом я описав у статті подорож, згадав Ігоревих батьків...
Ігор Кушплер, звичайно ж, був унікальним співаком, провідним солістом нашого Оперного театру, володарем повнозвучного ліричного баритону, компонував лишень іноді, наче для забави. Але за кілька років нам знову привелося трудитися “на замовлення”: у важкі перші роки нашої незалежності співаки часто виїздили в заморське турне з мистецькими завданнями, але й для певного підробітку. Сформувалася і така група: Ігор Кушплер разом із своїм ще інститутським другом Мар’яном Шуневичем вибиралися у Південну Америку. Пригадую, ще з ним була Таїсія Повалій, наче ще хтось. Тож їм треба було підлаштувати відповідно текст однієї з пісень, справа звична й особливої напруги не потребувала.
Але згодом при випадковій зустрічі Ігор поскаржився: їм бракувало кількох пісень – про рідне, любе: про батьківські пороги, найсмачнішу воду з рідної криниці, явір край поля...
Тобто ми сконтактувалися для цілеспрямованої роботи – і за якийсь час створили кільканадцять пісень. Переважно їх і виконували дуетом – Кушплер-Шуневич, кращого й не уявити. Чи трохи пізніше – тріо, коли до творчого гурту приєдналася Мар’янова дружина. Так вони виступали й на моєму творчому вечорі у театрі імені М. Заньковецької, вдало доповнюючи Кацалів “Дударик”, та й на інших імпрезах. Сповідуючи незгасиму жагу любові до одвічно рідного, до батьківських порогів:
Чи не час нам, друже-брате,
В рідні гори завітати?..
Чи не час нам, не запізно,
Принести матусі пісню,
Край порога заспівати,
Чи не час нам, друже-брате?..
Мені були близькими Ігореві творчі засади, про які він докладніше говорив у одному з інтерв’ю років десять тому: наша вокальна практика, а особливо пісенно-естрадна, мусить базуватися на одвічних мистецьких традиціях, де мають бути враховані не лишень особливості мелодійного звучання голосних в усталених комбінаціях, а й вироблені віками моральні імперативи любові, честі, правди, добра, співчуття та милосердя – що різнить українську пісню поміж пісень інших народів. Зрештою, це основи тієї науки, досвіду великих педагогів, які давали Ігореві дорогу в життя. Поміж них – Павло Кармалюк, Станіслав Людкевич, Микола Колесса...
Тож композиторство було додатком до основної місії співака й педагога Ігоря Кушплера, хай і характеристичним додатком. Все ж визначальною залишалася праця над неповторними образами на оперній сцені театру імені Соломії Крушельницької, якому Ігор віддав тридцять років повнозвучної праці. І постійно – на провідних ролях, адже на його рахунку понад п’ятдесят оперний партій, переважно головних. Поміж них: Граф ді Луна із “Трубадура” Верді, Жорж Жермон із “Травіати”, Ріголетто із однойменної опери того ж Верді, Поет із “Мойсея” М. Скорика.
І ще багато – аж до головної ролі в “Украденому щасті” за Іваном Франком. На свій бенефіс кілька років тому він обрав саме цю виставу.
Навантаження – наче на заздрість будь-якому акторові. Але він наполегливо шукав повнішої реалізації навіть поза високою репертуарною сценою рідного театру. Домагався участі, і то успішної, в оперних фестивалях – Львова, Києва, Дніпропетровська, Донецька, Одеси, в кількох оперних центрах Росії, Польщі, Німеччини, Іспанії, Австрії, Угорщини, навіть Лівії, Лівану, Катару...
З донькою Зоряною
Однак видавалося, що йому і цього було недостатньо. Звідси потреба передачі нагромадженого досвіду – як знову ж таки на багаторічній праці провідного педагога Львівської консерваторії. Звідси й винятково вдалі спроби реалізації небуденного потенціалу у телеверсіях моноопер “Маестро капели” Д. Чімарози чи “Телефон” Дж. Менотті. Мені випало переслуховувати одну із них, від почутого я був просто вознесений на небо емоційного замилування!
Міг тішитися власними успіхами, міг тішитися й успіхами своїх знаних у мистецькому світі Європи високообдарованих доньок.
Але той день повернення із відрядження… Йому завжди було притаманне якесь аж понаднормове прагнення бути точним і доречним – тож і поспішав із європейської мандрівки на певний, хоча наче й не такий вже обов’язковий захід у рідному місті...
Його проводжали із рідного Оперного театру. Проводжали поминальною молитвою, зливою квітів, проникливими словами. І геть несподівано, вже коли виносили закриту труну, – вибухом таких невтримних і нестихаючих овацій, наче то була незмінна нагорода за всі зіграні ним ролі, за те щастя, яке ми мали від переливів його неповторного ліричного баритону, а він ним умів послуговуватися досконало!
Аплодували – наче викликали на біс. І та протягнута до безвісті мить була направду нестерпно щемною.