У документального кіно (і не лише в Україні) є, мабуть, одна головна проблема. А саме ідентифікація себе з кіно як з мистецтвом. Адже часто документальним фільмом називають репортаж чи щось пізнавальне з кількома головами, що розмовляють байдуже де, на кіно- чи на телеекрані. Тобто головною в документальному кіно є та тонка межа між художнім твором та публіцистикою. Як розповісти правду, показати реальних людей і при цьому створити щось унікальне, авторське та художнє.
Перший повнометражний фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». який вийшов у прокат, може стати посібником по тому, як знімати про «комуналку» не репортаж, а художній (хоч і документальний) фільм. І це не перебільшення. Адже від назви й до фінальних титрів режисерка вибудовує абсолютно струнку, цілковито особисту та дуже зрозумілу історію.
Фільм вартує подивитись на великому екрані. Адже проста на перший погляд історія має дуже продуману структуру та просто ювелірну роботу зі звуком. У картині, яка розповідає про хор Івано-Франківськтеплокомуненерго, багато іронії, багато музики та багато тепла. Й усі ці основні складові продумані та подані максимально якісно. Це і драма, і комедія, і мюзикл, які, утім, усі разом не зраджують документальності розповіді.
У цій картині ніде нічого не підтікає, не збоїть та не фальшує. Історія співаючих комунальників через сміх, спів, сварки та драматичний початок опалювального сезону перетворюється в історію про гідність та людяність. А ще, як на тарілочці, режисерка викладає перед нами дивовижні непоєднувані елементи, до яких ми насправді так звикли, що не помічаємо абсурдності їх монтажу в нашій щоденній реальності та свідомості.
Урбаністична система центрального опалення монтується із фольклором, а музика труб та котлів – з народними піснями, неповоротка радянська назва – з патріотичними гаслами, а чиновники не монтуються ні з чим. Усе це співіснує так, як живе у буденності. І разом з тим режисерка ніби розвертає глядача обличчям до реалій, змушує вийти з бульбашки та подивитись на звичне, тисячу разів бачене як уперше.
«Головний герой фільму, Іван Васильович, багато років очолює профспілку комунального підприємства Івано-Франкіськтеплокомуненерго. Його opus magnum – профспілковий хор, у якому співають диспетчери, ремонтники, слюсарі, бухгалтери. Голова профспілки пишається творчими здобутками комунальників, але керується принципом спочатку людям тепло – а вже потім співати», – йдеться у синопсисі фільму.
Опалювальний сезон вносить корективи у графік репетицій. Трудовий колектив намагається полагодити застарілі комунікації, поки розгнівані споживачі штурмують «гарячу лінію». Чи зігріє холодну батарею українська народна пісня? Таке питання ставлять автори картини й своїм героям, і своїм глядачам.
Прем’єра спеціально приурочена до початку опалювального сезону, який є кульмінацією в і в житті Теплокомуненерго, і у фільмі. Фільм уже встиг проїхатися декількома фестивалями й нарешті дійшов для кінотеатрів. «Цей фільм гуманістичний, він про людей. Про живих людей у цих левіафанівських комунальних службах. Хотілося б змістити акценти та показати, що винні не люди, а система. В той час як негатив падає саме на людей», - розповідає Надія Парфан.
Фільм справді залишає дуже теплий та світлий посмак. Що це перешкоджає від душі посміятись у процесі перегляду.
Відчуття від цього фільму нагадує те, коли ти прикрого осіннього вечора приходиш додому й розумієш, що батареї нарешті стали теплими. Але відрізняється цей фільм від запуску котелень тим, що в ньому нічого не потрібно лагодити. Все працює. Так що варто просто піти у кіно.
- Продюсер: Ілля Гладштейн
- Оператори: Дмитро Бурко, Василь Гошовський
- Режисер монтажу: Микола Базаркін
- Композиторка: Маргарита Кулічова
- Звукорежисер: Андрій Борисенко
- Кольорокоректорка: Жана Лака
- Виробництво Phalanstery Films