Останніми днями можна було сильно поспівчувати полякам, і так само сильно їм позаздрити. Адже якраз в українців і для особливого співчуття, і для неприхованої заздрості є всі причини.
Я не маю на увазі співчуття суто людське, чи то пак гуманне. Воно в такі хвилини мусить з’являтись у всіх людей, безвідносно до політичних платформ і релігійних переконань. Це базове і, водночас, цілком звичайне, солідарне почуття, яке робить усіх нас людьми. Не враховуючи, звісно, форумних дописувачів різного штибу, особливо російських.
Крім того, ні для кого не таємниця, що загибель президента Качинського та значної частини польської еліти вже в недалекому майбутньому прямо зачепить Україну. Тому співчуття наше має ще й цілком егоїстичний вимір. Співчуваючи полякам, ми співчуваємо й собі самим, оскільки в переосмисленій і переробленій по-новому геополітичній архітектурі «після Качинського» нам заготовлено якщо не зовсім невизначене, то принаймні незавидне місце.
Втім, українська заздрість до поляків – почуття значно складніше, оскільки містить у собі кілька рівнів.
По-перше, це заздрість до народу, що відбувся як цілість і у хвилини найвищої напруги (радості або скорботи) виявляє нефальшиве і непідробне чуття єдності. Нехай ця єдність і протриває лише кілька днів, впершись, як у цегляний мур, у питання, чи варто ховати Лєха Качинського із дружиною Марією у Вавельській усипальниці польських королів. Проте вона завжди дається взнаки.
Парадокс, але ознаки політичної нації й виявляються не у дисциплінованому волевиявленні чи активній соціальній позиції, а саме у хвилини невпевненості та розгубленості. Можливо, це залишок чогось первісного, коли плем’я, наче стадо, збивається в гурт перед обличчям загрози. Однак мені важко уявити, що змусить українців «від Сяну до Дону» пережити подібні почуття. Адже «обличчя загрози» для українців у кожного свої. Вже не кажучи про роз’єднаність у питаннях принципових і остаточних.
По-друге, це заздрість до народу, що відбувся для Кремля як суб’єкт історії. Офіційно визнавши злочини сталінізму в Катині, російська влада фактично остаточно випустила Польщу зі сфери своїх ідеологічних інтересів, залишивши лише суто «прагматичну» сторону питання. І саме заради цієї економічної прагматики, а не заради далекосяжних політичних планів можна було визнати помилку історії й заради цього навіть стати на коліна. Месидж Кремля простий: історія відтепер не мусить заважати нам решать вопросы. Юлія Латиніна писала про сланцевий газ. Не певен, чи конкретно в цьому справа, але спокута Путіна цілком прагматична. Силует газової труби неминуче проглядає в кожному політичному жесті – і ми вже до цього звикли. Повернути Польщу у власну «сферу впливів» Кремль уже не зможе ніколи, але чому б не зробити її «сферою інтересів»?
Чи можна очікувати, що й Україні нарешті кремлівські ідеологи дозволять стати суб’єктом історії – питання риторичне. Вибачення за Голодомор доведеться чекати, либонь, до народження онуків наших онуків. До поляків і українців застосовують різні підходи вже навіть тому, що українець здебільшого й сам не хоче бути собою. Тому і Друга світова війна йому – вже Велика Вітчизняна, і ОУН-УПА – нацистські поплічники, і Голодомор – лише перегини «ефективного менеджменту» на місцях. Наша сьогоднішня влада, також діючи в межах «програми прагматики», решает вопросы, що їхньою альфою і омегою є дешевий газ. «Сферою впливів та інтересів» ми, здається, остаточно обрали для себе пострадянську умму. А після відходу Лєха Качинського вже й не залишиться у світі жодного політика-романтика, який витягатиме українців в інші політичні контексти.
По-третє, це заздрість до народу, що повірив російській владі, яка раптом уперше в історії здалась йому щирою і людяною. Повірив, можливо, необачно, виявивши ознаки так званого «Стокгольмського синдрому». Але на цю зачарованість поляки мають суверенне право. Вони ж бо, на щастя, російських Інтернет-форумів не читають.
Мені останніми днями не раз доводилося чути від людей знайомих і незнайомих, здавалося б, дикі слова, які зводилися приблизно до такого: «Чому не падають літаки з представниками нашої влади?». І це те «по-четверте» – чому як українець я заздрю польському народу. Він обирає владу, за якою не гріх заплакати. Натомість ні за нами, ні за владою нашою в цілому світі заплакати просто немає кому.