З огляду на свої громадянські зацікавлення і професійні обов’язки я давно й уважно стежу за електоральними процесами у Львові. Ще з 1989 року, коли вибори (тоді до Верховної Ради СРСР) вперше отримали ознаку змагального, а не безальтернативного процесу. Так от, можу впевнено стверджувати, що за понад три десятиліття розгулу демократії у Львові, я не пам’ятаю, щоб вибори до місцевих органів влади в нашому місті викликали таке зацікавлення цілої України.
Частково ця цікавість пояснюється частими приїздами до столиці Галичини попереднього президента Петра Порошенка, який брав надактивну участь в агітаційній кампанії за свою політичну силу – «Європейську Солідарність» та кандидата від неї на голову ОТГ Олега Синютки.
Наше видання вже неодноразово писало про те, чому експрезидент був настільки зацікавлений у здобутті електоральної перемоги саме у Львові й на Львівщині. Повторювати сенсу немає. Краще звернімо увагу на один специфічний аспект у передвиборчій кампанії команди Порошенка. Червоною ниткою через неї проходить теза про те, що «ЄС» – це фактично єдина політична сила, яка протистоїть російському реваншу, зокрема й на Львівщині. А оскільки тут не склалося з такими відвертими адептами Кремля, як ОПЗЖ, то вістря критики було спрямоване проти партії «Слуга народу».
Атака на урядову партію була досить жорсткою. Її членів і прихильників називали зрадниками, колаборантами, ворогами нації тощо. Причому нападки з лав «ЄС» поширювалися не лише на самих «слуг», а й на кожну політичну силу, кожного політика, кого бодай трохи, хоч гіпотетично, хоч уявно запідозрювали в контактах з президентом чи умовно його партією.
Чи то «антислугівська кампанія» дала свій результат, чи просто таким неприхильним виявилося електоральне щастя, у будь-якому разі правляча на загальнонаціональному рівні партія зазнала гіркої поразки в самому Львові. Проте на обласному рівні доля виявилася прихильнішою до «Слуги народу». Партія змогла подолати виборчий бар’єр до Львівської обласної ради і сформувала там свою фракцію з дев’яти багнетів.
Але на цьому прихильність електоральної долі до нехарактерної для львівських теренів політичної сили не закінчилася. «Слугам» вдалося провести свого члена Юрія Холода на посаду заступника голови обласної ради. А варто зазначити, що успіх голосування за Холода був би неможливим без його активної підтримки найбільшою фракцією, тобто «Європейською Солідарністю». Здавалося б, це щось з царини фантастики: партія, яка попередні пів року реальної передвиборчої кампанії (зрештою, й раніше) доводила всім, що голосувати за «Слугу народу» – майже те саме, що голосувати за Путіна, що «зелені» – зрадники й вороги, зненацька виступає за те, щоб цей «клятий ворог» здобув нівроку впливову посаду.
Представники «Євросолідарності», звісно, виправдовують свій вчинок власною гіпердемократичністю, що, мовляв, за зразком парламенту в Україні та інших цивілізованих державах, віддають одну з керівних посад представникові опозиції. Хоча їхні недоброзичливці стверджують, що мала місце змова «ЄС» з керівником фракції «Слуг народу» Максимом Козицьким – корисним чоловіком, який, як відомо, є чинним головою Львівської ОДА.
Однак ми не станемо з’ясовувати, хто правий, хто ні у цій суперечці. Погляньмо на цю ситуацію з іншого ракурсу і в ширшому аспекті. Спробуймо поміркувати над питанням: чи допустима й доцільна співпраця національно-патріотичних, проєвропейських сил з представниками «Слуг народу»?
Так, зі самою партією, з її ідеологією складно розібратися. То вона оголошує себе гіперліберальною, то згодом відмовляється від такого статусу й заявляє про соціальні пріоритети. Зовнішньополітичний вектор також трохи туманний, якась дивна багатовекторність, хоча й з явним західним спрямуванням. Для нас, політично визначених у зовнішній та внутрішній політиці галичан, ця партія виглядає, м’яко кажучи, не надто привабливо. Особливо ця її «какаяразніца». Фе!
І якби здійснилася мрія Української галицької партії і ціла держава стала б, як Галичина, то «Слуга народу» не мала б жодних перспектив. Але допоки цього не сталося, слід, як вже було сказано, дивитися на речі ширше.
Не забуваймо, що ми вже маємо 30 років демократичного досвіду в Україні. Пригадаймо перші демократичні вибори до Верховної Ради України 1990 року та їхні результати. Пам’ятаєте ще таку сумнозвісну «групу 239»? У ній зібралися не просто комуністи (хто тоді ще не був комуністом?), а твердолобі прихильники ідеології Маркса-Енгельса-Леніна. Вони рубали під корінь всі реформістські ініціативи прогресивних депутатів з «Народної ради». Фактично через них Україна була зупинена у своєму розвитку в той час, як поляки й балтійці, відірвавшись від Москви, широченними кроками рухалися вперед.
Навіть здобуття незалежності, референдум 1 грудня 1991 року, обрання першого президента не зламали ситуації. До кінця попереднього тисячоліття комуністам вдавалося формувати найбільшу фракцію в парламенті.
Пригадую один комічний і водночас характерний момент з фракцією комуністів у Верховній Раді, який трапився десь наприкінці 90-х. Один її представник, розпочинаючи виступ з трибуни, помилково репрезентував себе як член «Компартії Росії». Тобто формально він обмовився, але реально зрадив секрет полішинеля, зайвий раз декларуючи, чиї інтереси насправді відстоювали українські комуністи чи радше комуністи України. Найдивніше це виявлялося в активному відстоюванні місцевими комуністами позицій Української православної церкви (Московського патріархату). За що їх назвали «православними атеїстами».
Чому ж довгий час КПУ була найпотужнішою політичною силою в державі? Бо за комуністів вперто голосували мешканці найнаселеніших регіонів України: Донбас, Дніпропетровщина, Слобожанщина, Одещина тощо. Фактично всі ті області, які 2014 року російський президент Владімір Путін обізвав Новоросією і прагнув встановити контроль над нами.
Утім на початку ХХІ століття комуністів поступово почала відтісняти створена донецькими олігархами Партія регіонів. Вона в нас, галичан, теж зовсім не викликає позитивних емоцій, але треба визнати: регіонали були все ж кроком уперед, коли порівнювати з комуністами. Передовсім тому, що вони прибрали з порядку денного східних регіонів України шкідливий ідеологічний аспект. Так, Партія регіонів теж була проросійською, але, як виявилося, не настільки, як КПУ. Лідер регіоналів, Віктор Янукович за часів свого президентства навіть робив певні порухи в бік європейської інтеграції. Погодьтеся, що з президентом Петром Симоненком на таке годі було б розраховувати. Хоча зрозуміло, що й Партія регіонів – не та політична сила, з якою можна було б дружити.
І от 2019 року на політичну арену виходить «Слуга народу» під проводом нині чинного президента Володимира Зеленського. Вона впевнено завойовує серця електорату, здобуває виборчі звитяги у східних регіонах, населення яких донедавна вперто голосувало за комуністів і регіоналів. І це, безумовно, дуже позитивна зміна партійно політичного ландшафту в Україні загалом.
Так, хода «слуг» стала настільки тріумфальною, що підім’яла під себе навіть не тільки «ригівські» й «комівські» області, а й ті, які раніше підтримували націонал-демократів. Але що поробиш, якщо останні зупинилися у своєму політичному розвитку й очікували, що українці віддаватимуть їм свої електоральні преференції лише за те, що вони такі всі красиві у вишиванках.
Тож було б дуже корисним, якби «слуги» міцно закріпилися на електоральному полі Східної України. Хоча б для того, щоб вибити звідти ОПЗЖ, а з часом дати дорогу для нової, прогресивнішої партії. Але поки що залишається хіба що вболівати за партію чинного президента.
Нам може багато що не подобатися в ідеології «зелених» (як уже було сказано, доволі невизначеній), ми можемо не любити її членів (навіть ненавидіти таких, як Олександр Дубінський чи Максим Бужанський), але не визнавати того, що це явний суспільно-політичний поступ України в корисному напрямку, – просто безглуздо. Щоб завоювати серця слобожанців, одеситів, донбасців, «слугам» потрібно мати саме такий «хитрий» імідж. І саме для цього Дубінський з Бужанським там мають бути, як це не прикро нам визнавати. Треба лише сподіватися, що вплив таких персонажів на політику партії буде обмеженим.
Зважаючи на сказане, можна стверджувати, що той ситуативний союз, який виник у Львівській облраді між «ЄС» і «СН», не варто вважати чимось страшним, зрадою, колаборацією. Навіть з огляду на те, що насправді він, як я прогнозую, буде аж ніяк не «ситуативним», а значно тривалішим, не дарма ж «слуга» став заступником голови облради. Інша справа, як тепер «Євросолідарність» скорелює цю співпрацю зі своїми жорсткими передвиборчими «антизеленими» філіппіками. Може так, як один депутат облради, котрий, виправдовуючи свій неблаговидний вчинок, стверджував, що поганий мир кращий за добру війну.