«Теорія Великого Виклику» - проект про неймовірних людей, які, незважаючи на життєві обставини чи труднощі, реалізовують свої мрії та ідеї, змінюють себе і змінюють світ. Це історії українців, які надихають, мотивують, доводять своїм прикладом, що ризик, наполеглива праця й любов до власної справи, - найкращий капітал для успішного старту. Кожен герой - це унікальна історія, це приклад, як іти вперед та досягати поставленої цілі. В ефірі щопонеділка, о 18:30, на 24 каналі.
ZAXID.NET публікує історію успіху дизайнера наплічників Сашка Горонді.
Сьогодні 27-річний Сашко Горонді - один із найвпізнаваніших в Україні дизайнерів наплічників. Неповторний стиль його виробів захоплює покупців, які готові чекати рюкзаки тижнями. У планах кравця запустити і власну лінію одягу. Проте не все в житті хлопця складалося так вдало. У 17 років він утік до Львова, не знаючи, великим чи малим є це місто, жив на вокзалі та горищах, три роки провів в "Оселі", і після того, як вирішив звідти піти, почав шити рюкзаки та заснував власний бренд «Horondi», «Мені просто сказали: подумай, що можеш робити дещо своє. Оскільки я хворів модою, то пробував шити вбрання. Але не пішло. Тоді зосередився на сумках і зараз виготовляю наплічники, бананки, гаманці, валізи» - розповідає він.
«Я просто хотів утекти. А після втечі жив на вокзалі»
Із мамою та молошим братом Сашко Горонді проживав у Мукачеві. В школі хлопчик непогано вчився. Однак у 6 класі разом з однолітком-товаришем він потрапив під вплив вулиці та в «банду», яка займалась крадіжками. «Пригадую, як у років 11-12 ми з друзями крали черешні. Але, дорослішаючи, ми почали зливати бензин з автомобілів, зривали з коліс покришки, а згодом, йдучи вулицями, виривали сумочки в жінок. Нам постійно наказували, щоби старшим у "банді" ми носили гроші. Це було жахливо».
Тому одного разу Сашко вирішив сісти на потяг в один бік, відтак вийшов на невідомій станції та опинився посеред чужого міста. Виявилося, що юнак зійшов у Львові і два місяці провів на вокзалі. «Я просто хотів утекти. Жив на пероні та в приміщенні, а потім знайшов горище на одному з будинків поблизу Двірцевої. Оскільки йшло до зими, то думав лише про одне: як вижити», - згадує він.
Проте знову красти Горонді не захотів. Тому шукав їжу на смітнику. Одного разу він познайомився із безхатьком, який проживав в «Оселі» (Винники), і пішов з ним: «Я думав, що це якась релігійна організація або секта. Тому мав страх. Але пішов», - пригадує юнак.
«В "Оселі" мене виховали з нуля»
«Емаус-Оселя» - це спільнота, яка допомагає безхатченкам. Тим, хто не має житла, у цій громадській організації надають не лише дах над головою, а й годують, знаходять господарську роботу та організовують зустрічі з людьми, які колись мали схожу ситуацію, але віднайшли себе в житті.
«Я тут прожив довгий час. Мене, можна сказати, виховали з нуля. Коли я вперше сюди прийшов, то Олеся Саноцька (засновниця "Емаус-Оселя", померла у 2016 році - ред.) не спитала мене, через що я опинився на вулиці, а одразу розповіла про те, які в "Оселі" правила та чи підходить це мені. Я відповів: так. Мене нагодували, дали одяг та лопату в руки і сказали, аби промітав сніг. Це було круто, бо я відчув, що дещо отримую і щось можу дати взамін. Тут навіть виплачували кишенькові гроші. Тоді я курив, тому витрачав їх на сигарети, цукерки... Життя в "Оселі" стало для мене переродженням», - розповідає Сашко Горонді.
Однак з часом юнак вирішив піти звідти, поселився в соціальному гуртожитку та мусив жити на власні гроші. Тоді хлопець зрозумів, що себе варто шукати й зацікавився шиттям одягу. Проте таке заняття виявилося заскладним, тому кравець-початківець почав шити наплічники.
«Шиття на машинці було для мене медитацією»
Щоби здійснити свою мрію, Сашко Горонді із 9 до 18 години обтягував м'які меблі, а після цієї роботи залишався в цеху та пробував шити на машинці. «Такі години були для мене своєрідною медитацією. У цій роботі я ховався від світу, а у вільний час заходив у магазин і спостерігав, як сумки шиють там, які дизайни обирають для виробів, адже не мав про це жодного уявлення», - розповідає він.
Так Сашко і навчився створювати перші викрійки. Тканини хлопець віднаходив на секонд-хенді, а перші наплічники пошив зі старого одягу й таких же сумок. «Їх купляли мої друзі. Вони були страшними і ніякими (сміється)», - згадує кравець.
Першим, хто придбав авторський наплічник, - друг Сашка, громадський діяч Володимир Бєглов. «Він пошив рюкзак із тканини, на якій були зображені сови, а також зі сорочки Ральфа Лорена. Я подумав: ну хоча б якась річ цієї торгової марки з'явиться в моєму гардеробі. Після цього взяв, сфотографував наплічник та опублікував світлину у Фейсбуці. І не думав, що люди питатимуть, в кого я його замовив чи де купив», - розповідає він.
«Багато людей почали додаватися до мене в друзі, писати й замовляти наплічники. А потім Володя запитав: "Ти хочеш шити лише їх? На них далеко не виїдеш". І я подумав, що він правий, тому взявся створювати гаманці, бананки, маленькі та великі сумки. Ще планую шити одяг, все ж, хочу спробувати», - каже Сашко Горонді.
Тоді з'явились перші помічники, а цех, в якому Сашко раніше обтягував меблі, перетворився на швейну майстерню. «Потім я пішов на навчання в Інститут лідерства й управління при Українському католицькому Університеті. Там познайомився з Наталією Панчишин, яка допомогла мені виграти грант», - зазначає хлопець. «Горонді дуже вірить у те, що робить. Але йому потрібні мотиватори, які би десь його підштовхували. Кошти, які ми виграли, дали можливість закупити три швейні машинки та оверлок, щоби набрати персонал і розширити діяльність», - каже дівчина.
Тепер Сашко частіше бачить свої наплічники на вулицях: «Це так круто! Причому, люди підбігають, вітаються, обіймаються та фотографуються зі мною. Відчуття справді неймовірні!».
«Щоразу повертаюся після подорожі іншим»
Бували часи, коли Сашко Горонді боявся вийти за межі вокзалу, тепер же хлопець старається відвідати якомога більше країн. Каже: вирушає за кордон за новими враженнями й емоціями. Такі автор дизайнерських наплічників отримав уже в Німеччині, Франції, за полярним колом Норвегії та у Сполучених Штатах.
«Щоразу повертаюся після подорожі іншим, кожна така мандрівка - це свобода. Мені страшно подумати, коли буду старим і шкодуватиму про те, що ніде або мало де був. Тому по максимуму пізнаю світ», - каже Сашко.