Глобальний Саміт миру у Швейцарії завершився. Можна аналізувати його підсумки під різним кутом зору. Розбирати на атоми хто і що сказав із присутніх там світових політиків. Та всі висловлені тези про засудження російської агресії й необхідність поважати норми міжнародного права загалом лунали й раніше, тому не надто вражають. Однак у Швейцарії ми також почули дещо нове. А саме, про можливість переговорів з Росією й досягнення справжнього миру вже у найближчі кілька місяців.
Міжнародна подія, яка відбулася серед європейських Альп, не стала поворотним моментом у солідаризації всього світу навколо протидії російській агресії. Саміт миру у Швейцарії, навпаки, чіткіше окреслив глобальний поділ планети на умовно західний табір і так званий Глобальний Південь. А також засвідчив сумну істину: Кремль усе ще зберігає значний вплив у світі та здатний маніпулювати політичними лідерами низки країн. Росії не без допомоги Китаю вдалося також обмежити кількість учасників заходу. Якщо поглянути на географію держав, представлених у Бюрґенштоку, помітно, що багато країн Африки, Азії і, щоправда меншою мірою, Латинської Америки вирішили просто проігнорувати цю подію.
Але навіть не всі з тих, хто був на Саміті, підписали остаточний текст комюніке. Хоча він і так був витриманий у дуже виваженій тональності і не містив вимог щодо покарання агресора. Загальні фрази про повагу до територіальної цілісності України, Статуту ООН, досягнення стійкого та справедливого миру, вирішення спорів мирними засобами справляли неоднозначне враження. Нібито в комюніке йдеться про звичайну війну двох держав, у якій немає чіткого поділу на агресора та жертву агресії. І ось цю війну потрібно нарешті якось припинити. Вимоги про передачу ЗАЕС під контроль України, свободу судноплавства в Чорному й Азовському морях та звільнення усіх військовополонених є таким собі пасом у бік Москви. І мали б привабити якомога більше держав своєю надмірною коректністю. Втім, не трапилося навіть цього.
Серед тих, хто не підписав документ, такі впливові регіональні гравці, як Саудівська Аравія, Індія, Таїланд, Індонезія, Мексика, ПАР, Бразилія та ОАЕ. Ірак, Руанда та Йорданія згодом з незрозумілих причин відкликали свої підписи під комюніке, скоротивши загальне число підписантів до 77. Китай, який не брав участі в цьому заході, відмовився коментувати результати саміту. Окремі ж підписанти не забули у своїх коментарях для медіа додати, що було б добре, якби на Саміті була присутня й інша сторона – Росія. Що без Москви цей захід немає сенсу. Тим самим неформально урівнюючи статус агресора і його жертви.
Загалом більшість експертів сходиться на думці, що в Бюрґенштоку не сталося ні видатних дипломатичних досягнень, ні відчутних провалів. Однак не дуже зрозуміло, заради чого Україна намагалася прискорити таку подію. Адже Саміт миру у Швейцарії готувався якраз у той час, коли ЗСУ були змушені повільно відступати або вести глуху оборону внаслідок затримки західної допомоги. А Путін, навпаки, став почувати себе значно впевненіше і знову фантазує про капітуляцію України. Якщо все робилося заради кількості чи бажання перетягнути на свій бік більшість держав Глобального Півдня, то хвалитися нема чим.
Та найбільш цікавими виглядають заяви про те, що вже в перспективі кількох місяців нас може чекати новий мирний саміт за участю Росії. І що на ньому буде нарешті зафіксований реальний мир та початок переговорів з Російською Федерацією.
«Ідея в тому, щоб наступний саміт став завершенням війни. І звісно, нам треба за столом переговорів й іншу сторону. Це очевидно, що для завершення війни треба обидві сторони, моя, наша робота в тому, щоб Україна в цей час перебувала на найсильніших позиціях», – сказав Дмитро Кулеба на брифінгу під час саміту 16 червня.
Міністр додав, що в майбутньому прямого діалогу з Росією не уникнути: «Ми розуміємо прекрасно, що настане момент, коли прийдеться говорити з Росією. Але наша позиція дуже чітка: ми не дозволимо говорити Росії мовою ультиматумів».
Президент Володимир Зеленський висловився в подібному руслі. «Ми у стані війни. Ми не маємо часу на довготривалу роботу. Рух до миру означає діяти швидко. Підготовка до того дня займе місяці, не роки. І коли план буде готовий, а кожен крок пропрацьований, тоді відкриється шлях до проведення другого Саміту миру, а отже, й до завершення війни, а також до справедливого та тривалого миру», – заявив Володимир Зеленський на підсумковій пресконференції.
У цих заявах міністра і президента не потрібно спеціально шукати якоїсь зради. Чи накручувати себе наперед різними поганими сценаріями. Кулеба і Зеленський офіційно відкинули мову ультиматумів Кремля та здачу українських територій. Президент додав, що Кремль може розпочати переговори хоч завтра, якщо Росія виведе свої війська. Основна претензія полягає в іншому. Чи не занадто оптимістично наша влада бачить майбутнє і наскільки реально вона оцінює готовність Путіна до завершення війни вже до кінця року? І чи раціонально за нинішніх умов форсувати проведення другого Саміту миру за участю Росії?
Звісно, всі б хотіли завершення війни. Але тут починаються складні запитання, на які немає відповіді. Чи дійсно Росія зараз має бажання справедливого миру? Відповідь однозначно негативна. Путін вже озвучив свої вимоги для так званого миру Україні, які схожі на фактичну капітуляцію. Тоді яким чином поєднати різні розуміння миру в агресора і жертви агресії? Відповіді на це запитання не існує.
Якщо під дефініцією «завершення війни» мається на увазі припинення вогню на поточній лінії фронту і початок переговорів, тоді такий варіант може мати місце. Але називати його шляхом до стійкого миру ніяк не виходить. Це нагадуватиме більше спробу замороження конфлікту, коли всі окуповані території залишаються під російською окупацією на невизначений термін.
Важко уявити, що могло б статись у найближчі кілька місяців, щоб до виборів у США війна в Україні завершилася. Саме завершилася, а не заморозилася чи була взята на короткочасну паузу. Фантастикою виглядає зараз відведення російських військ хоча б до лінії 23 лютого 2022 року. Але, може, ми чогось не знаємо і налаштовані надто скептично? Може, у світу є таємний план як змусити Росію відступити хоча б з частини української території? І нам про нього нічого невідомо. А може, справа трохи в іншому. І влада, відчуваючи суспільні настрої, значно активізує мирний трек, як свого часу дуже активно анонсувала контрнаступ.
Пригадаймо зиму 2022/23 років. До весни було ще далеко, а в Україні почали активно говорити про майбутній контрнаступ, який призведе до розгрому російських військ. Тему контрнаступу настільки розпіарили, що навіть якби Генштаб категорично відмовився його проводити, навряд чи процес вдалося б зупинити. Суспільство буквально жило очікуванням військового дива. Контрнаступ 2023 року був неуспішним. І це мало б навчити владу бути більш обачною у своїх планах і прогнозах. Не давати зайвих обіцянок і не тішити суспільство ілюзіями.
Коли українська влада на Саміті миру висловлює вкрай оптимістичні заяви про завершення війни у найближчі кілька місяців, головне, щоб не вийшло так, як з розпіареним минулого року контрнаступом. Зі швидким миром і завершенням війни, на жаль, може статися аналогічна історія.