Олімпіада-2020 у Токіо для України не стала моментом слави. Збірна продемонструвала найгірші результати за всю історію виступів: завоювала найменше медалей та посіла найнижче місце в командному заліку. Кількість олімпійців від України вперше опустилася до числа, меншого за дві сотні. Але «коронавірусна» Олімпіада запам'яталася не лише невдачами на спортивному фронті. Не менш обговорюваною темою стали події навколоспортивного характеру, пов'язані з політикою. Багатьох українців шокували й обурили кадри теплих обіймів українських спортсменів з російськими в Токіо. Відразу постало питання: чи може спорт існувати без політики, сам собою?
«У братніх спортивних обіймах»
Коротко нагадаємо, що спричинило хвилю громадського обурення в Україні. Українка Ярослава Магучіх виграла бронзову медаль Олімпіади в стрибках у висоту серед жінок. «Золото» дісталося росіянці Марії Ласіцкене. Після змагань спортсменки обійнялися. Додамо, що Ярослава Магучіх є молодшим лейтенантом ЗСУ. А росіянка Марія Ласіцкене була довіреною особою Володимира Путіна на виборах президента Росії 2018 року і, за інформацією ЗМІ, є капітаном російської армії.
Теплі обійми з росіянкою української олімпійки спричинили шквал емоцій в українському суспільстві. І актуалізували дискусію щодо можливості існування спорту без політики. Ярослава Магучіх пояснила свою поведінку емоціями та олімпійською традицією вітати переможців. Хоча визнала, що в Україні триває російська агресія. Та зазначила, що хоче подякувати всім людям, які і критикують, і підтримують її.
Думки українського суспільства розділилися. Хтось називав вчинок спортсменки від України недопустимим і ганебним, мовляв, його обов’язково використають російські пропагандисти в інформаційній війні з Україною. Що, власне, і сталося. У Росії збірну України взагалі не показали на відкритті Олімпіади 23 липня. Після скандалу «братніх обіймів» російський кремлівський пропагандист Владімір Соловйов запропонував українській легкоатлетці Ярославі Магучіх переїхати до Росії, якщо її «почнуть цькувати на Батьківщині». Депутат Думи Дмітрій Свіщев додав, що критику вчинку української спортсменки влаштувала «невелика група націоналістів» і попросив українську владу забезпечити захист олімпійки. Кремль вдало використав не зовсім свідомий вчинок Магучіх і зробив його інструментом політики та інформаційної війни, хоча це не заважає російській пропаганді кричати про «спорт поза політикою».
Були й ті, хто закликав не цькувати спортсменку і списував її поведінку не відсутність життєвого досвіду. А дехто почав пропагувати тезу, що «спорт поза політикою». Гостро у цьому руслі висловився український каратист, бронзовий призер Олімпіади Станіслав Горуна. Він заявив, що спорт поза політикою і є просто різновидом діяльності. «Відстаньте від спортсменів з вашою ***ою політикою. Немає зради у фото Магучіх з Ласіцкене. Олімпіада доводить усім однозначно, що спорт поза політикою! В Олімпіаді немає політики!» – емоційно написав каратист.
На захист Ярослави Магучіх також стали українські олімпійські призери і нардепи від «Слуг народу» Жан Беленюк та Ольга Саладуха. Вони пояснили вчинок українки ейфорією. І закликали не влаштовувати травлю молодої дівчини та не шукати зради там, де її немає. Хоча Жан Беленюк додав, що «Олімпійські ігри – напевно, найбільш політизовані змагання нашого часу».
Натомість міністр молоді та спорту України Вадим Гутцайт в інтерв’ю Інтерфаксу повторив тезу, що спорт поза політикою, і спокійно поставився до того, що спортсмени з України їздять на змагання в Росію. То чи існує спорт без політики?
Олімпіади під фокусом політики
Теза про спорт поза політикою – заманлива і гарно звучить. Немало людей воліли б бачити змагання спортсменів без жодних зайвих підтекстів. Основним її недоліком є те, що вона існує лише у фантазіях. З моменту відродження Олімпійських ігор у 1896 році політика зайняла там своє чільне місце. Для країни-організатора показати хороший результат на іграх стало справою принципу. У випадку ідеологічної складової Олімпіада перетворювалася на своєрідну боротьбу між країнами-антагоністами. Деякі Олімпійські ігри відбувалися без надмірного політичного ажіотажу. А деякі стали наочним прикладом впливу політики на спорт.
Після Першої світової війни на Олімпійські ігри 1920 року до Бельгії з політичних мотивів не були запрошені спортсмени з Німеччини та її союзників, а також з Радянської Росії.
Олімпіада 1936 року в Берліні була сповна використана нацистами для популяризації досягнень та могутності Третього Райху, який під керівництвом Адольфа Гітлера активно готувався до нової війни за світове панування. Політика і спорт у 1936-му стали одним цілим. Через дискримінацію і переслідування євреїв у Третьому Райху були заклики перенести місце проведення Олімпіади або бойкотувати її. Але Міжнародний олімпійський комітет не наважився на такий крок. І в підсумку Олімпіада-1936 стала тріумфом Німеччини. Нові спортивні скульптури символізували зв’язок між нацистською Німеччиною та античною Грецією. Велася активна пропаганда ідеї переваги арійської раси. За мотивами Олімпіади створено документальний фільм Лені Ріфеншталь «Олімпія».
Олімпіада-1956 в Мельбурні відбувалася на тлі Суецької кризи, через що Єгипет, а також Ліван, Ірак і Камбоджа вирішили не брати участі в змаганнях. Того ж року окремі країни пропонували заборонити СРСР відправляти своїх спортсменів на ігри через придушення повстання в Будапешті. А Китай оголосив про бойкот Олімпіади у відповідь на участь команди з Тайваню.
На Олімпіаду 1964 року не допустили збірну ПАР через політику апартеїду. Олімпіада-1968 в Мехіко відбувалася на тлі політичних протестів у країні. Спортсмени теж не залишились поза політикою. Американські легкоатлети Джон Карлос і Томмі Сміт під час виконання гімну США опустили голови і підняли вгору руки в чорних рукавицях, протестуючи проти політики расової сегрегації на своїй батьківщині. А чехословацька гімнастка Віра Чаславська демонстративно відвернулася й опустила голову під час виконання гімну СРСР. У такий спосіб вона висловила своє обурення введенням радянських військ для придушення Празької весни.
Олімпіада в Мюнхені 1972 року увійшла в історію через теракт, який влаштували палестинці, захопивши в заручники 11 ізраїльських спортсменів. Мотиви теракту були виразно політичними. Перед цим збірну Родезії (сучасна Зімбабве) не допустили до участі в змаганнях на вимогу низки африканських країн. Тоді президент МОК Евері Брендедж порівняв теракт з антиродезійською кампанією перед Олімпіадою і заявив: «Політичний тиск у спорті стає нестерпним!».
Олімпіаду-1976 масово бойкотували 28 країн Африки через участь у ній команди Нової Зеландії. Річ у тому, що остання зіграла матч регбі з командою з ПАР. Це сприйнялося як порушення політичної і спортивної ізоляції режиму апартеїду.
Олімпіада-1980 в Москві та 1984 року в Лос-Анджелесі стали яскравим свідченням розпалу холодної війни між двома ідеологічними блоками. Спорт не об’єднав, а роз’єднав світ по лінії політики. Олімпіаду в Москві бойкотували понад 60 країн. Приводом стало вторгнення радянської армії в Афганістан. Через чотири роки 14 держав із соцтабору не дозволили своїм спортсменам поїхати на змагання в США.
У 1988-му КНДР запропонувала провести частину змагань Олімпіади не тільки в Сеулі, а й на своїй території. Південна Корея відмовилася. Тоді Пхеньян вирішив не брати участі в іграх. У 1992 році МОК з політичних причин виключив з Олімпіади збірну Югославії, а у 2000-му – Афганістану.
Олімпіада-2008 в Пекіні стала моментом тріумфу Китаю і яскравою демонстрацією китайських досягнень в економіці та технологіях за останні десятиліття. А на останній Олімпіаді в Токіо спортсменам дозволили коліноприклоніння на знак протесту проти расизму та висловлювати свої думки на політичні теми в коментарях ЗМІ та соцмережах.
З точки зору економічної вигоди, проведення Олімпіади – недешеве задоволення. А іноді – збиткове. Але багато країн беруться за її організацію через ті ж політичні мотиви. Бо спорт – це не тільки гроші, а й престиж та популяризація власної країни.
Black Lives Matters і спорт
Якби не спорт, рух Black Lives Matters міг би й надалі залишатися маргінальним та географічно локальним. Обмежитися населеними переважно чорношкірими кварталами американських міст та містечок. Але масове використання спортивних змагань як рупора пропаганди ідей боротьби з расизмом значно розширило вплив цієї суспільної течії.
Головна форма вираження публічної позиції проти гноблення чорношкірих – мовчки стати на одне коліно. Започаткував її гравець в американський футбол Колін Капернік. Спочатку квотербек «Сан-Франциско» Колін Капернік мовчки сидів на лаві запасних під час гімну США. Але 2016 року вирішив стати на одне коліно. Свій вчинок спортсмен пояснив тим, що так він протестує проти обмеження прав чорношкірих. Упродовж кількох років ініціатива спортсмена не мала великої популярності. Та згодом усе змінилося.
Традиція ставати на одне коліно перед початком спортивного змагання отримала новий імпульс після вбивства американським поліцейським чорношкірого Джорджа Флойда у травні 2020 року. Поступово вона захопила різноманітні види спорту та поширилася далеко за межі США. Та викликала сплеск суспільної дискусії про допустимість такого прояву політичної позиції. Спортсмени, які відмовлялися ставати на одне коліно, не рідко зазнавали остракізму. Їх звинувачували у підтримці расизму і білого супрематизму.
Американський і традиційний футбол, Формула-1, баскетбол, Євро-2020, Олімпіада-2020 в Токіо не обійшлися без політичного жесту руху Black Lives Matters. У США всі матчі Національної футбольної ліги будуть розпочинатися з неофіційного гімну афроамериканців. Своє рішення в НФЛ пояснюють бажанням укріпити рівноправ’я.
Факти переконливі: спорт часто є інструментом політики. Його використовують держав, суспільні діячі та рухи у власних цілях – інколи правильних, патріотичних та прогресивних, інколи сумнівних і пропагандистських. Хтось, звісно, може плекати ілюзії про те, що спортивні змагання мають бути поза будь-якими політичними процесами. Хтось – грамотно користуватися спортом для вирішення суспільних завдань, підняття рівня патріотизму та суспільної мобілізації всередині країни. У випадку України це особливо актуально.