Його сон відбувався у двох рівнобіжних формах — прямої мови (сповіді) та непрямої.
Я — дощовий хробак. Нас дванадцять мільйонів дощових хробаків, що достатньо для повноцінного функціонування самостійного державного утворення. Хіба немає держав, у яких ще й набагато менше хробадян? І все одно вони функціонують. Мають гімн, герб і прапор, військо й державний кордон, бюрократію та вчителів, астронавтів, робітників, селян. І територію ми також маємо: 600 м2. Звісно, з такою густотою населення, як у нас, держав назбирається небагато. Проте хіба кожна держава не неповторна? Наш зріст дозволяє так жити. Якщо наше життя можна назвати життям. Уся річ у тім, що ми не працюємо добровільно. Нас примушують працювати день і ніч, ще й нічого за це не платять. Нам кажуть: що заробили, те вже проїли. Якийсь сенс у тому є, але це несправедливо. Наша праця полягає в тому, що ми їмо. З органічного сміття, яке звозять на фабрику, ми виробляємо 450 м3 добрив за рік. Мало це чи багато? Скільки землі можна вимагати від хробака? Від нас вимагають удвічі збільшити виробництво. Ми кажемо: ми готові збільшити виробництво, якщо збільшать площу, привезуть нам підмогу і виплачуватимуть зарплату. Від нас вимагають збільшити виробництво без збільшення кількості хробаків і погрожують розправою. Нашого лідера, який закликав до страйку та інших форм ненасильницького протесту, переділили навпіл, і ми не знаємо, яка з двох половин — наш лідер, кожна стверджує, що вона. У наших рядах назріває розкол. Частина нас визнає лідером одну половину, частина стоїть муром за іншу. Чи поталанить нам об’єднатися? Нам не поталанить об’єднатися, якщо обидві половини не возз’єднаються. А як вони возз’єднаються? Можна обрати нового лідера, але тоді їх стане аж три. Спершу, коли нас сюди привезли, я гадав: як добре бути хробаком. Коли я був людиною, про таку кількість їжі не мріяв. Тепер мене нудить. Не можу дивитися. Тебе примушують їсти частіше, ніж хочеш. Більше, ніж можеш [тут сповідь уривається].
Джерело: Чарівний світ. Тепер. Львів: Кальварія, 2010.