Головнокомандувача Збройних сил України генерала Валерія Залужного зняли! Чи – не зняли? Чи… Український інформаційний простір у понеділок надвечір добряче перетрясло через це питання. І хоча історія нібито завершилася (як часто буває в подібних ситуаціях і подібних політичних системах – формально нічим), та насправді вона зовсім не завершилася.
Хоча б тому, що аж ніяк не зрозуміло – чи було це звільнення (і в якому форматі було, на якому етапі зупинилося), чи не було взагалі. Хоча, звісно, можна вважати це вкидом, але щонайменше частина ЗМІ за своїми каналами дізналася про майбутнє звільнення головкома ще зранку того ж дня, до появи перших відкритих повідомлень у соцмережах і месенджерах. Утім, і навіть це не доказ, як ви розумієте.
Та насправді ми поговоримо зараз не тільки і не стільки про самого пана Залужного, як про ситуацію загалом. Про ситуацію, коли на рівному місці українське суспільство – принаймні добрячу його частину – будемо говорити прямо, накривають шокуючою новиною. Чи «новиною». Як кому зручніше.
Почнімо з того, що сама по собі історія з таким звільненням-чи-то-не-звільненням – не є чимось унікальним. І для українських політичних реалій загалом, і для нинішньої української влади конкретно. Варто просто прокрутити архів стрічки новин на якомусь не вчора виниклому інтернет-ресурсі – і ви побачите, що і у випадку з Резніковим, і в історії з Богданом (ще не забули, хто це?) усе відбувалося за схожим сценарієм.
Це не означає, повторюся, що Залужного справді хотіли зняти (принаймні на 100% не означає). Але це говорить про те, що подібний формат комунікації зі суспільством є для влади цілком прийнятним. І от у цьому насправді криється значно ширша проблема, ніж те, хто займатиме посаду Головнокомандувача ЗСУ.
Бо це – будемо говорити відверто – неповага до суспільства. Суспільство, яке обрало собі не царя, імператора чи довічного диктатора, а найманих працівників, державних менеджерів, має право і мусить знати все, що відбувається в цьому менеджерському колі. Натомість суспільство годують різноманітними байками, вкидами та іншим інформаційним сміттям. Багато хто з вас знає такий провладний Telegram-канал «Джокер», опозиційні політики навіть називали прізвище людини, яка нібито його веде. Цей канал (можете подивитися винятково зі спортивного інтересу, не більше) є еталоном інформаційної помийниці. Яка використовується певними політичними силами.
Але суспільство – хай за кого воно голосувало – не заслуговує на харчування з помийниці. Суспільство заслуговує на чітку і якісну комунікацію. Порівняйте, для прикладу, процеси звільнення двох міністрів оборони – Німеччини та України. Подивіться, якою разючою є інформаційна складова цих двох процесів. Зверніть увагу, де все робилося максимально чітко, стисло і без зайвих вкидів. А де відбувалася справжня Санта-Барбара. Яка, до речі, і досі не завершилася – бо за Резніковим залишився добрячий шлейф невирішених фінансових скандалів. До яких, можливо, він і не причетний, але це тільки суд у нас чітко визначає, хто злочинець, а хто ні – а суспільство цілком може мати власну думку з будь-яких питань. І щоб державна система, система влади нормально функціонувала, різнорівневих підозр має бути якомога менше. Простіше кажучи, потрібна максимальна прозорість, якої в нас, на жаль, немає.
Але біда не тільки і не стільки в цьому. Якщо хтось забув, нагадаємо – в Україні триває війна. Повномасштабна війна, яка – попри всі невдачі окупаційної армії, попри героїчну боротьбу Збройних сил України – все одно досі загрожує і буде загрожувати до самісінького її кінця всій Україні. Додамо сюди нервове напруження великої кількості українців (і українок, принаймні дружин і матерів потенційних військовослужбовців) через косо-кривий процес мобілізації. І вийдемо на те, що психологічний стан – і конкретних індивідуумів, і суспільства загалом – далекий від ідеального. Дуже далекий.
До того ж українці, на відміну від початку минулого року, перебувають у психологічному проваллі через невиправдані надії на літній контрнаступ. Надії, які були створені численними – і почасти відверто маніпулятивними – заявами різних спікерів (з Офісу президента і не тільки) про підготовку могутньої наступальної операції, про те, що потужний контрнаступ ось-ось почнеться… Одне слово, інформаційно-пропагандистська машина вкотре спрацювала на випередження (або взагалі на створення альтернативної реальності, як два роки тому, у січні-лютому 2022-го, коли тодішнього міністра оборони України напад на Київщину з боку Білорусі відверто смішив).
І це, повторимося, не могло не позначитися на психологічному стані українців. У такій ситуації будь-яка розумна, адекватно мисляча влада мала б тримати рівень суспільної напруги максимально низьким, не збурювати населення, не провокувати його. І не тільки через власну безпеку, хоч і через неї також. А просто з поваги до тих людей, які (а) обрали їх на керівні посади і (б) оплачують своїми податками їхнє досить непогане існування.
Тож навіть якби й постало питання заміни якоїсь знакової персони – Залужного, Буданова чи когось іншого, – це потрібно було б зробити максимально коректно, тихо і прозоро. Щоб у людей не виникало просте і логічне запитання – «А за що, власне кажучи, його хотіли зняти?».
Про те, що персонажів, подібних до Мар’яни Безуглої, яка веде себе уже відверто цинічно і деструктивно (після історії з, назвемо це так, «невдалим звільненням Залужного», вона витягла з нафталіну вже підзабуту тему «Так він же п’яний, подивіться»; якщо ви забули, нагадаємо, що свого часу подібні «звинувачення», такого ж рівня адекватності і достовірності, лилися на попереднього президента), взагалі не повинно було б бути в інформаційному просторі – годі й говорити...
Питання не в тому, хотіли зняти Залужного чи ні, варто його знімати чи ні, є за що його знімати чи ні. Питання глобальніше: не можна так поводитися зі своїм суспільством в принципі, а в роки війни особливо. Хто б не стояв за цією історією. Хто б не стояв за Мар’яною Безуглою. Це щонайменше безвідповідально. Якщо не сказати гірше.
І суспільство – якщо воно себе поважає – має дати відповідну оцінку цим людям. Потім, після війни. Яку в будь-якому разі доведеться вигравати, щоб продовжити жити на своїй землі. Із Залужним чи без нього – але доведеться вигравати. І вигравати цю війну буде армія. Не політики – владні чи опозиційні, не Telegram-канали – анонімні чи персоніфіковані. Лише армія. Лише вона зараз є тим єдиним щитом, який захищає існування України і українців. І про це ніколи і нікому не варто забувати.