Визнавши роботу уряду на чолі з Арсенієм Яценюком незадовільною, парламент не зміг відправити його у відставку, на чому (от парадокс!) активно наполягали не так члени «Опозиційного блоку», як «закляті друзі» з коаліції – «Європейська Україна». І робили вони це з таким самозреченням, завзяттям і задоволенням, наче не вони призначили наприкінці 2014 року той кабінет. Попри шквал «дружнього вогню», Кабмін устояв. Завдяки чому – версії різняться: чи то внаслідок «олігархічної змови», чи то через інстинкт самозбереження українських політиків, чи то завдяки наполегливості й застереженням колективного Заходу.
Кабінет народної (не)довіри
Коаліцію від розпаду це, однак, не врятувало. Спочатку про вихід із парламентської більшості заявила «Батьківщина», а невдовзі про перехід в опозицію заявила й «Самопоміч» (ще раніше, восени 2015 року, відкололися радикали Олега Ляшка). Риторика «Блоку Петра Порошенка» також не пом’якшилася. Єдиною надійною опорою уряду й особисто Яценюка залишається його «рідна» фракція «Народного фронту». Усі решта прагнуть зняти з посади двічі прем’єра та змінити Кабмін, який, нагадаємо, після невдалого голосування за відставку отримав імунітет до початку осені 2016-го.
Щоб досягти цієї мети в політичному й експертному середовищі, розробляються різні сценарії: від добровільної відставки самого Яценюка, котрий, бачте, через свою недолугу політику втратив рейтинг, суспільну довіру і підтримку парламенту, до проведення дочасних виборів до Верховної Ради, на яких українці дадуть новий мандат на реформи уже точно чесним, ефективним і некорумпованим людям. Другий варіант хоч і розглядається як гіпотетичний, але проти нього виступає Захід і 46,2% українців (за – 42,3%). Та й президент Петро Порошенко після місцевих виборів-2015 чітко заявив, що найближчі чотири роки Україна житиме без виборів, а відтак у неї є час на проведення реформ – рішучих і невідкладних.
Зрештою, в України просто немає «зайвих» грошей на нові парламентські перегони, які, не тішмо себе ілюзіями, кардинально не змінять розклад сил у Верховній Раді й не перезавантажать систему. Тим більше, якщо вони відбуватимуться за старим законодавством із закритими партійними списками і «мажоритаркою». Зміняться пропорції представництва нинішніх фракцій: хтось отримає більше мандатів, хтось – менше. На тлі війни і соціально-економічної кризи посиляться позиції різномастих популістів та знайомих «проффесіоналів» з «Опоблоку». Парламент буде ще більш фрагментованим і ще менш дієздатним. Дрібні партії стануть «золотими акціями» в майбутній коаліції, які шантажуватимуть виходом із неї партнерів та вимагатимуть преференцій. За таких умов не варто сподіватися на ефективну роботу парламентської більшості, консолідацію всіх гілок влади і їхню націленість на реформи.
Саме тому в Україні набуває популярності інший сценарій виходу із кризи без проведення дочасних виборів: підписання нової коаліційної угоди та призначення технократичного або технічного уряду. Подібну ідею ще напередодні річного звіту Кабміну озвучила група експертів з Міжнародного фонду «Відродження», Центру політико-правових реформ, Міжнародного центру перспективних досліджень, Реанімаційного пакету реформ і низки інших неурядових організацій.
На їхню думку, главою і членами нового кабінету мають стати авторитетні позапартійні професіонали без політичних амбіцій, конфлікту інтересів та негативного репутаційного шлейфу, які зарекомендували себе як ефективні топ-менеджери. Технічний прем’єр має отримати реальні повноваження самостійно сформувати персональний склад кабінету, виключаючи при цьому вплив політичних сил та їхні квотні апетити. Такий уряд має отримати вотум довіри щонайменше 226 депутатів, що разом із громадянським суспільством забезпечить йому підтримку й контроль за втіленням реформ.
У заяві експертів, як і промовах політиків, рефреном звучить слово «довіра», тому що, переконують вони, актуальна політична криза – це насамперед криза довіри: «Люди втратили довіру до політичних інститутів, до доброчесності провідних політиків та партій, спроможності інституцій державної влади та їх керівництва проводити реформи у демократичному напрямку, який виборола та однозначно проголосила Революція гідності. Натомість політики не довіряють ані один одному, ані суспільству і перестають покладатись на свідому підтримку громадян. Все це робить інститути влади неспроможними послідовно й цілеспрямовано вести країну шляхом реформ.
Українська держава, отримавши після Майдану шанс на динамічний розвиток, сьогодні втрачає цей шанс. Лише швидкі зміни, спрямовані на відновлення довіри та прискорення базових реформ, здатні врятувати країну».
Паралельно з відновленням довіри всіх до всіх експерти закликають реформувати державну службу, зокрема ліквідувати посаду міністра Кабінету міністрів і скоротити його секретаріат, пришвидшити запровадження інституту професійних та політично нейтральних керівників апаратів міністерств – державних секретарів, забезпечити чіткий розподіл функцій між Кабміном й Адміністрацією президента, що гарантуватиме невтручання зовнішніх посадовців та політиків у роботу урядовців і службовців, котрі мають отримувати справедливу й гідну зарплату.
Заради подолання відчуження між владою і суспільством уряд має налагодити ефективну комунікацію із громадянами та залучати їх до розробки й упровадження державної політики. А ще, відповідно до коаліційної угоди, парламент має ухвалити нове виборче законодавство, запровадивши відкриті списки й ліквідувавши мажоритарну систему, що в українських реаліях звелася до банального підкупу виборців за цукор і гречку. Так можна буде здолати політичну кулуарщину і створити соціальні ліфти для професіоналів.
У владі чи біля влади?
Але на одній довірі «зліпити» коаліцію та сформувати новий уряд неможливо. Не менш важливим складником є відповідальність, яку мають брати на себе політики. Якщо виборці дають партії мандат довіри, то вона повинна відповідати за це. Тим більше, коли йдеться про члена парламентської коаліції – байдуже, старшого чи молодшого партнера. У розвинутих демократіях коаліційна партія делегує в уряд не абикого, а найчастіше своїх лідерів – на посаду віце-прем’єра чи профільного міністра. Це демонструє досвід Великобританії, Німеччини, Австрії, Польщі, де урядовцями стають не безідейні прагматики. Швидше навпаки – найвищі кабінети якраз посідають саме політики, однак від їхньої зміни система управління не руйнується. Адже в органах влади працюють у хорошому сенсі бюрократи (заступники керівників відомств, державні секретарі), які забезпечують стабільну роботу апарату й виступають гарантами інституційної пам’яті.
В Україні ж спостерігаємо дещо відмінну від західної практику. Перший постреволюційний уряд Яценюка був сформований із політичних висуванців. Тоді коаліцію «Європейський вибір» утворили «Батьківщина», «Свобода», «УДАР» та уламки Партії регіонів – депутатські групи «Суверенна європейська Україна» й «Економічний розвиток». Але безпосередньо в Кабмін пішли працювати тільки «Батьківщина» і «Свобода», тобто принцип його комплектування був квотним майже на 100%. Партія Віталія Кличка відмовилася входити в уряд, тому що їй це було електорально невигідно. Інакше УДАРові довелось би відповідати не лише за здобутки, а й за прорахунки уряду. Кому це було потрібно, якщо на порозі – дочасні парламентські вибори-2014 і союз із «Солідарністю» Порошенка?
Удосталь «насолодившись» квотним принципом, нова коаліція «Європейська Україна» задекларувала відмову від політичних призначень. Але на практиці вона не дотрималася цього принципу, внаслідок чого був сформований другий «гібридний» уряд Яценюка – з політиків (насамперед із «Народного фронту») і позапартійних технократів. Більшість із них запропонував не так БПП, як сам президент, хоча до його квоти за Конституцією належать тільки міністр оборони і глава МЗС. «Батьківщина» і «Самопоміч» також висунули професіоналів. Правда, невдовзі одного з них (міністра екології) довелося з ганьбою звільняти через підозри в корупції, а інших (міністрів АПК і молоді та спорту) зрікатися через політичну кон’юнктуру і неможливість їх відкликати за рішенням партій.
При тому, що Кабмін формували гуртом, більшість досі воліє називати його «урядом Яценюка» і звалювати весь негатив на прем’єра. Якщо і є щось позитивне в роботі Кабміну, то це виняткова заслуга технократів з обойми БПП, який зайняв зручну і безпрограшну позицію: бути у владі, проте не нести безпосередньої політичної відповідальності за своїх висуванців. Інша справа, якби на чолі уряду була їхня людина чи, що вже там, людина президента. Тоді це був би, мабуть, найкращий прем’єр в історії України. І не було б жодних розмов про «дуалізм влади», бо глава уряду був би ручним і зручним. Одним словом, «робоча конячка», як колись сказав незабутній Леонід Кучма, котрий знімав із посади деяких прем’єрів із формулюванням «за формування власного політичного іміджу».
Порошенкові, може, і хотілося б мати в Кабміні таку свою «робочу конячку» й узяти під контроль МВС та Мін’юст. Але політична реальність трохи інша. В Україні, котра під час Революції Гідності повстала проти авторитаризму а-ля Янукович, будь-які натяки на узурпацію влади сприймаються негативно. Зрештою, після Майдану ми знову живемо у парламентсько-президентській республіці, що передбачає систему стримувань і противаг.
Посада прем’єр-міністра, призначеного парламентом, є одним із таких запобіжників. Про потребу балансу й водночас єдності влади постійно говорять світові лідери та дипломати. Вони застерігають українських керманичів не повторювати помилок минулого, коли особисті амбіції поховали здобутки Помаранчевої революції та призвели до реваншу Партії регіонів.
Нині відповідальність за долю країни практично рівною мірою лежить на Порошенкові та Яценюку. І якщо наступним прем’єром призначити кандидата від БПП, вся повнота відповідальності буде на президентові, бо то вже буде його прем’єр. Відтак усі здобутки й увесь негатив будуть безпосередньо пов’язувати з гарантом, а не з урядовим «громовідводом». Це загрожує президентському рейтингу і мріям про другу каденцію.
Тому політики й експерти активно відпрацьовують ідею уряду технократів. З такою ініціативою відразу після заяви про відставку міністра економіки Айвараса Абромавичуса виступила група чиновників другого ешелону виконавчої влади, яких дістали блокування реформ, корупція, безкарність і лицемірство: «Якщо ми не протиставимо себе старій системі, ми будемо почуватися ширмою для корупції. Ми не маємо наміру займатися політикою, ми хочемо і далі працювати у своїх сферах. І ми можемо побудувати нову Україну, якщо нас підтримати у здійсненні реформ».
Тижневик «Новое время» нещодавно навіть склав список «ідеального уряду». У переліку dream team є низка чинних посадовців: Наталія Яресько, Андрій Пивоварський, Володимир Омелян, Дмитро Шимків, Олексій Павленко, Андрій Коболєв, Юрій Вітренко, Максим Нефьодов. Отже, кадрів не бракує, проте...
«Технократичний уряд в Україні можливий тільки у випадку, якщо політична еліта погодиться з ідею власної відповідальності за чужі помилки, – резонно зауважує публіцист Віталій Портников. – Якщо сенсом перебування у владі буде не підготовка до чергових позачергових виборів, а проведення реформ. Якщо слова про національну єдність стануть не порожнім звуком, а політичною програмою».
Аполітичні фахівці у міністерських кріслах, однак, не стануть панацею від соціально-економічних проблем, хоч би якими фахівцями вони були. Це доводить досвід цивілізованого світу. Технократичні або технічні уряди призначають для проведення швидких і не завжди безболісних перетворень (за даними Інституту Горшеніна, 73,1% українців не готові пожертвувати своїм добробутом заради успіху реформ, ладні зносити труднощі 22,1%).
По суті, це перехідний кабінет, той самий «уряд камікадзе», який нещадно критикуватимуть і проклинатимуть сучасники, хоча, можливо, колись його згадають добрим словом нащадки й історики, коли запущені реформи дадуть позитивний ефект. Але технічні уряди, як правило, працюють недовго, до моменту проведення нових парламентських виборів. Після цього владу знову перебирають політики, й відвертітися їм уже не вдасться, якщо, звісно, йдеться про відповідальних політиків.