Батько зомбі-жанру, культовий дідуган сучасності Джордж Ентоні Ромеро випустив нове послання до людства – шосту частину свого магна-опусу про покійників з хорошим апетитом під назвою “Виживання живих мерців”.
Живі мерці Ромеро вперше з’явилися на екрані 1968 року, й відтоді облога масової культури гниляками-канібалами перетворилася на вкрай суперечливе явище, що з однаковим успіхом підживлює і мистецький андеґраунд, і промислових масштабів зомбі-кітч. Ця модель виявилась тим вушком голки, крізь яке проскакують і біблійні верблюди, і культурологічні слони, і легіони звичайних комерційних ішаків.
Зомбі-цикл Джорджа Ромеро – це грандіозне дослідження різних аспектів людської природи та засад соціальної взаємодії в умовах вживання. Незмінний сюжет про протистояння “поки що живих” і “вже не зовсім мертвих” дозволяє режисеру висловлюватися на вічні теми та жваво реагувати на деякі актуальні проблеми сьогоднішнього світу. Так, попередня його стрічка – “Щоденники живих мерців” – була присвячена нещадній критиці інформаційного суспільства й “покоління YouTube”, одержимого бажанням транслювати свої враження і коментувати дійсність, якої вони не здатні ані зрозуміти, ані змінити.
У мистецтві доволі часто поставало запитання, на що здатні люди заради виживання? Чи існує межа, яку людина все ж таки здатна не переступати за жодних обставин? Романтична традиція подала чимало зразків абсолютного героїзму та самопожертви, натомість двадцяте століття доклало титанічних зусиль, щоб переконати людину: немає такого зовнішнього зла, до якого вона б не була готова у своїй душі. Ромеро вже на початку свого циклу поставив запитання інакше. На єдиного героя “Ночі живих мерців”, який все ж таки зумів вижити ціною неймовірних зусиль, наприкінці стрічки чекає дурна смерть. І це не тільки похмурий жарт, який має нагадати глядачеві, що ані раб, ані лицар не може обдурити долю й уникнути неминучого. Ромеро міркує про те, що ціна виживання – завжди завелика. Про це йшлося і в наступних стрічках про живих мерців, і в кожній Ромеро ставив під сумнів “природність” людської поведінки в екстремальних умовах.
Змоделювавши світ, у якому жоден компроміс між мертвими і живими неможливий, Ромеро більш як сорок років спостерігав за розвитком подій. Іноді здавалося, що його симпатії – на боці останніх людей, які все ж таки заслуговують на диво і порятунок. Натомість в “Землі живих мерців” з’явилася безжальна підозра, що на тлі цивілізаційної деградації навіть зомбі здатні еволюціонувати. А втім, режисер облишив цю ідею. Все ж таки живі мерці в його стрічках – лише спосіб висловитися про живих, і не більше.
У “Виживанні живих мерців” Ромеро пропонує глядачеві ще одну соціальну притчу, яка могла би правити за гідний підсумок циклу, хоча й містить натяки на продовження банкету канібалів.
Острів Плам, здавна поділений навпіл між двома сім’ями, – це шанс облаштувати маленький Едем у міжчассі апокаліпсиса. Єдина проблема: що робити з живими мерцями. Якщо вдасться спільно впоратись із цими неповороткими, повільними, але все ж таки небезпечними пожирачами людської плоті, острів Плам повернеться до спокійного, мирного, комфортного життя.
Якщо для американської публіки це передусім чудова метафора фінансової кризи, то український глядач легко побачить у фабулі стрічки віддзеркалення нашого громадсько-політичного життя. Бо насправді йдеться про класичний “вибір без вибору”. Половина мешканців острова на чолі з О’Фліном вважає, що мертві повинні лежати в землі, натомість його опонент Малдун наголошує, що всі ці трупи – це їхні рідні мерці, а тому не варто з ними так поводитися; мовляв, краще зачекати, – раптом щось зміниться. Суперечка обертається на справжню війну: не за виживання острова та його мешканців, і навіть не за долю живих мерців, до яких обом насправді немає діла; це лише війна між амбіціями Малдуна й О’Фліна. Їхня взаємна ненависть сильніша, ніж жадоба до життя, й наприкінці стрічки потенційний Едем зазнає краху.
Хто в цьому фільмі справжні живі мерці? – ось нове підступне запитання від Джорджа Ромеро. Хто з них становить для світу більшу небезпеку: безжальні монстри-канібали чи все ж таки одержимі борці за приватизоване поняття справедливості?
Режисер традиційно вдається до публіцистичного фіналу: Малдун та О’Флін не припиняють ворожнечі навіть тоді, коли самі стають живими мерцями. Але чи були вони живі, коли збурили один проти одного всіх мешканців острова? Й що сказати про самих цих капловухих фермерів, які настільки ж легко починають війну, як і забувають про її причини?