В Україні поширюється рух скінхедів, набирає обертів «Свобода», а з Росії активно підтримуються «Антифа», які за своїми методами і тоталітарними підходами нічим не відрізняються від тієї ж «Свободи».
Те, що говоримо між собою, не завжди виходить добре говорити на людях. Текст Володимира Павліва «Бандерівщина: демістифікація» будив дивне відчуття: погоджуючись з автором, ніяк не могла зрозуміти, чому не сприймаю тексту. Так само в голові не вкладається романтичне «Дякую Влодку!» - після цього залишається лише плакати. Якби не відповідь Мирослава Мариновича, я б нічого зараз не писала.
Вже кілька років хочеться зігнорувати всі ці польсько-українські дискусії з однієї причини - якось нецікаво і немає нічого нового. Десять років тому, коли я вперше потрапила на таку тусовку, мені було нудно і нецікаво. Коли я читаю те, про що пишуть і говорять зараз, формується враження, що світ за десять років так і не змінився. Ті самі люди, слова, емоції... лише в Україні щораз більше пам'ятників Бандері і нацистських мотивів. Здається, світ таки змінюється, і в сучасній політичній конструкції поняття пам‘яті, толерантності і примирення набирає більш гнучких акцентів.
Майже десятиріччя тому Австрія отримала бойкот від 14 країн, коли до правлячої коаліції увійшла нацистська партія. Прихід до влади Йорга Гайдера став ударом і для багатьох австрійців, які не зовсім уявляли, як же в такій країні жити і що буде далі. Коли 2009 року на Тернопільщині владу взяла нацистська «Свобода», Європейська Комісія влаштувала у цьому місті День Європи. Посли країн ЄС чемно слухали на центральній сцені міста палку промову влади про те, що саме ми дали змогу Європі розвиватися, захистивши її від всіх напастей - від татаро-монгольської навали до Другої світової, і терпеливо зносячи не те що недипломатичне, а відкрито невіглаське ставлення ректора місцевого університету, який не захотів сісти поряд із послом Чехії, яка зараз головує в ЄС, відкрито заявивши, що біля нього буде сидіти заступник ОДА, бо, мовляв, посли поїдуть а йому ще тут жити...
Сьогодні лише крайні ліві можуть відкрито заявити, що Україна демонструє щораз потужніші вияви нацизму. Українцеві це сказати важко: по-перше, «заклюють» свої ж, по-друге, право боротися з нацизмом сміливо беруть на себе підтримувані з Росії «Антифа». Але, що найгірше, у контексті польсько-української дискусії, яка вже всім набридла, якщо вже говорити про героїзацію УПА як привід формування нацистського світогляду, особливо у молоді, то такі ж речі стосуються не лише України, але й Польщі. А це вже інший розріз, це визнання спільних проблем з тою історією, з якою й далі невідомо, що робити, а в контексті праворадикальної палітри наших найближчих європейських сусідів це практично неможливо, хіба що переносити дискусії на шпальти преси третіх країн.
Ми взагалі так і не навчилися розмовляти на теми не завжди приємні, проте ми тихо сприймаємо те, що роблять з нашою пам'яттю. Диктатура завжди проста і зрозуміла, а ствердження «Вони боролися за волю» - радикально однозначне і легко сприймається. Зараз ми хочемо нібито дискусії, але на польсько-українському ґрунті дискусія завжди власне й виглядає «нібито», себто спрощено. Схема дискусії приблизно така: полякам «болить», що в Україні є пам'ятники Бандері. Відтак знаходиться українець, який тому протиставляється. Він стає постійним учасником семінарів, конференцій, публікується в ліберальних виданнях (українець - це обов'язково ліберал у польському розумінні слова, тобто йому теж не подобаються пам'ятники Бандері, всі решту ліберальних свобод можна спокійно зневажити). Бажано, щоб цей українець володів польською - робота через перекладача створює ілюзію присутності іноземця і кришить образ «свого». Дехто втримується у цих тусовках надовго, дехто відходить, коли вичерпує програму - як поп-зірка-одноденка: перша пісня була вдалою, далі не пішло. Дехто за першим разом просто не вписується або знаходить собі кращу тему. Зазвичай кращу тему і позицію знаходять ті, хто володіють англійською і можуть вийти на більш масштабні дискусії про колективну пам'ять. Ті українці, які п'яте-через-десяте осилили польську, так і залишаються в бінаціональному вакуумі.
Тимчасом в обох країнах укорінюються правонаціоналістичні рухи, виростає покоління, яке вже не порівнює комуністичну пропаганду із націоналістичною, а просто й однозначно сприймає останню. В Україні стрімко поширюється рух скінхедів, набирає обертів «Свобода», а з Росії активно підтримуються «Антифа», які за своїми методами і тоталітарними підходами нічим не відрізняються від тієї ж «Свободи». У Польщі з пафосом відзначають День національного прапора, в історії якого польсько-українські конфлікти займають далеко не останнє місце. Так само українські праві активно відзначають День героя, і так само героїчне тло цього свята значною мірою пов'язане з польсько-українськими відносинами. Причому і там, і там все більше тоталітарних символів, пов'язаних з поняттями «національно-визвольний рух» та «боротьба за незалежність».
Польсько-українська дискусія потребує інших порівнянь. Можливо, варто вийти за рамки і подивитися історію конфліктів і пост-конфліктних вирішень, приміром у відносинах між англійцями й ірландцями або ж греками і турками, чи між македонцями й албанцями. Це зовсім інші історії, вони цікавіші хоча б тим, що претендують на хрестоматійність. Приклад польсько-німецького примирення, який довго мусолився у польсько-українському контексті, здається, себе не виправдав. Двадцять років тому німці ще мали почуття вини, і лише недавно почало формуватися покоління, яке не хоче жити з тягарем відповідальності вічно. Ми ж інші - ні в нас, ні у поляків почуття вини немає, тому що і ми, і вони, відчуваємо причетність до героїчного минулого. Наші політики відкрито визнають, що брутальна поведінка у німецькому аеропорту дозволена нам після 1945-го року. Це теж повчальна історія. Якби на місці німців були поляки, то істерія б заспамила всі виходи у світову мережу. Може, й нам спробувати зробити Restart?
Фото з сайту www.parlamentua.com