Без цих двох мисленнєвих дій практично неможливий аналіз. Але коли спрощення межує з примітивізацією, а узагальнення змінює до невпізнаваності предмет обговорення, то це вже не аналіз. У медійній сфері, напевно, найчастіше можна зіткнутися з явищами, які свідчать про дилетантизм та непрофесійність, що запанували в українській експертній сфері. Ми вже звиклися з явищем, коли телевізійні канали буквально за кілька ефірів можуть «виростити» експерта, вигідного для конкретного олігархічного телебачення. Головне в такому випадку, щоб кандидат в експерти не мав особливих професійних принципів, був морально еластичним і впевнено тарабанив набір певних слів.
Розвиток сучасної медіасфери призвів до того, що тепер кожен охочий може стати журналістом, видавцем, експертом, творцем громадської думки. Існує мінімум обмежень і максимум можливостей, щоб розкрутити себе до рівня багатотиражного видання. І при цьому не дуже заморочуючись над сказаною і спожитою сотнями тисяч реципієнтів інформацією.
Відомий медійник Сергій Лещенко на своєму ютуб-каналі не втомлюється повторювати, що його програми суб’єктивні, що це його власний погляд. Що він подає власні інтерпретації подій і перепрошує, коли його прогнози не збігаються з дійсністю. Що ж, всі ми люди зі своїми симпатіями й антипатіями, з надіями і сподіваннями. Тому чекати повної об’єктивності від конкретної людини не варто. Утім є різниця між помилкою, допущеною через неврахування якихось, здавалося б, дрібниць, і пропагандою відвертої неправди.
Тепер, аби бути успішним аналітиком та експертом, не обов’язково бути штатним працівником якогось видання. За правильної розкрутки, добре налагоджених джерел інсайдерської інформації та, зрозуміло, за наявності аналітичних розумових задатків можна самому формувати широку авдиторію слухачів та глядачів. Головне – найчастіше потрапляти в ціль. Але тут з’являється інша загроза: що більше підписників у персональних каналів – то більші прибутки. А заманити понад сто тисяч слухачів нудною правдою не завжди виходить. Тому відеоблогери вдаються до неймовірних мовних піруетів, карколомних порівнянь і не завжди навіть є компетентними у темах, які аналізують.
Наведу приклад експерта-міжнародника, програми якого сам завжди уважно слухаю. Це Іван Яковина, який не тільки веде свої персональні відеоблоги, але й працює на радіо «Новое время». Професійна компетентність Івана Яковини завжди вражала. Він є експертом в американській, європейській, російській політиці і навіть розуміється на хитросплетіннях суперечок в азійському регіоні. Правда, останнім часом Яковина став занадто часто потрапляти в «молоко», видаючи бажане (через власні симпатії) за дійсне. Щоправда, після кожного промаху він не боявся попросити вибачення.
Ще однією вадою його аналізу стали надмірні спрощення та узагальнення. Бажання аналітика виділити найголовніше й окреслити якнайважливіші тенденції є виправданим. Але коли предмет аналізу змінюється до невпізнаваності і загрожує перетворитися на дезінформацію, то це вже не жарти. Але послухаймо частину програми на радіо «НВ», де пан Яковина аналізує результати президентських виборів у Польщі. Чесно кажучи, добре, що польські дипломати не так ретельно моніторять український інформаційний простір, бо хоча це й не позиція держави Україна, але обурення було б серйозним.
На приклади надмірного узагальнення і спрощення ми вже не раз натрапляли в російських медіа. Вартувало якомусь проплаченому маргінальному політикові в Німеччині висловитися про «російськість» анексованого Криму, як майже всі телеканали та інтернет-видання виходили під заголовками, що Німеччина майже визнала Крим російським. Достатньо було якомусь проплаченому росіянами італійському фермерові заявити, що санкції проти Росії є шкідливими, як майже всі видання в РФ виходили із твердженням, що Італія вимагає зняття з Росії економічних санкцій.
Такі узагальнення до рівня цілої нації – не новина у пропагандистських війнах. Аналіз суспільних настроїв у всій їхній багатоманітності пропагандисти вважають шкідливим. Тільки в авторитарній країні є хтось, хто наділив себе повноваженнями говорити від імені всього народу. Де позиція народу – це позиція авторитарного правителя. Так-от, коли канцлерка Німеччини Ангела Меркель робить заяву від імені своєї країни, то це консолідоване рішення, із врахуванням усієї множинності позицій. Коли щось заявляє Росія, то треба розуміти, що так вважає Владімір Путін.
Однак перейдемо до аналізу Іваном Яковиною результатів президентських виборів у Польщі. Яковина чітко поділив польське суспільство на два табори: прихильників партії «Право і справедливість» та «Громадянської платформи». Опускаючи «нюанси» з першого туру, де були представлені: несистемний кандидат Шимон Головня, який здобув підтримку майже 2,7 млн голосів, праворадикал Кшиштоф Босак, який заручився підтримкою 1,3 млн виборців та ще двох альтернативних кандидатів, аналітик спрощує ситуацію до вигідних йому кліше. Він каже, що «ПіС консервативна, за європейськими мірками ультраправа партія, яка обстоює такі поняття, як традиційні цінності, праву консервативну ідеологію. Вони там всі віруючі, ходять в церкву, тобто до костелу. Вони там всі проти гей-шлюбів і всього такого».
Якщо вірити такому твердженню, то можна подумати, що польські ліберали невіруючі і до костелу не ходять. Якщо вважати ПіС ультраправою партією, то хто тоді «конфедерати»? Відомо, що до «Конфедерації» належить одіозний євроскептик і фанат Путіна Корвін-Мікке. Відомо, що євроскептичні, сепаратистські, неонацистські та ультраліві угруповання в Європі, і тій же Польщі, не обходяться без фінансової та інформаційної підтримки Росії. Відомо, що ультраправі польські політики нищівно критикували політику Дуди-Качинського, бо розуміли, що за перемоги чинного польського президента не буде «нормалізації» відносин з Росією. Розуміли, що Ярослав Качинський ніколи не пробачить Путіну смерті свого брата – покійного президента Леха Качинського, який загинув в авіакатастрофі під Смоленськом.
Так само важко розібратися в симпатіях польських виборців, якщо не сказати, що майже половина виборців, які підтримували в першому турі ультраправу «Конфедерацію» проголосували за ліберала Рафала Тшасковського. І це ті майже 700 тис. поляків, які толерують вуличне насильство і напади ультраправих на маніфестації ЛГБТ.
Так само є небезпечним спрощення від Яковини щодо ролі в польських президентських виборах Шимона Головні. Річ у тому, що Головня – це дуже цікаве новітнє явище в польській політиці. Це надзвичайно медійна особа: журналіст, публіцист, актор і телеведучий. Водночас – це людина, яка двічі перебувала в новіціаті, щоб стати монахом домініканцем. Його роль на цих виборах – показати, що усталена двопартійна система себе вичерпала. Що настав час для переформатування політичного життя в країні. І куди тоді зарахувати за «кваліфікацією» Яковини тих 2,7 млн поляків, які проголосували за нього, як за альтернативу?
І ще варто згадати про двох кандидатів, які разом набрали близько 900 тис. голосів. Це – Владислав Косіняк-Камиш та Роберт Бєдронь. Зрозуміло, що перший у двобої Дуда-Тшасковський не мав багато шансів. Але його соціально зорієнтована програма виглядала досить свіжою в умовах теперішніх світових економічних тенденцій. А от другий – відкритий гей, який попри низку помилок під час кампанії заручився, однак, підтримкою понад 400 тис. поляків. Їх куди зарахувати?
Далі гірше. Інтерпретуючи розділеність Польщі на Схід і Захід, натякаючи, напевно, на українські паралелі, Іван Яковина допускається непоправних помилок. Він каже: «Ліберали, що голосували за мера, вкотре програли. В черговий раз це показало, як цікавим чином поділена Польща. Весь Схід був за Анджея Дуду, тобто за правих консерваторів. А Захід в основному голосував за Тшасковського. За Рафала голосувала вся західна частина Польщі, яка свого часу була Німеччиною і після війни вона, так би мовити, дісталася Польщі. А от та частина, яка була власне Польщею, та голосувала за Анджея Дуду».
Такого спрощення, узагальнення і неправди щодо минулого Польщі в українському медіапросторі не доводилося зустрічати. Тобто пан Яковина щось чув про поділи Польщі, але зовсім не заморочувався з тим, що це насправді було. Він з легкістю протиставляє «цивілізований» та «германізований» в його уявленні Захід «польському» Сходу. Треба розуміти консервативному, забитому і сільському. Я вже мовчу про те, що польський Захід, так звані новоздобуті землі, які колись належали до Пруссії, після війни були майже на сто відсотків заселені поляками зі Львова, Станіславова (Івано-Франківська), Тернополя, Вільна (Вільнюса). Тобто у Вроцлаві живуть колишні львівські поляки, а у Гданську – колишні поляки з Вільна.
При такому «узагальненні» десь провалилися у небуття й українці колишньої Східної Галичини та Західної Волині. При такому спрощенні стають взагалі незрозумілими і українсько-польська війна, і терор міжвоєнного періоду з боку ОУН, і репресивна політика польського уряду проти національних меншин, зокрема українців. Молода людина, яка прослухає цю програму, винесе кілька меседжів: цивілізованими поляками є тільки ті, хто колись був у Німеччині. Віруючі польські католики зі села – за консерватистів, а міфічні атеїсти – за лібералів.
Свідченням такому висновку можуть послужити ще такі інтерпретації Івана Яковини: «Що іще цікаво: село проти міста. Яскравий такий розподіл, тому що сільське населення, такі віруючі люди, вони голосували за Дуду. І за Рафала нашого голосували в основному міста. Такі просунуті тінейджери: з боку пейджер, хіпстер і все таке інше». Узагальнення аж до примітивного кліше в голові російського аналітика: віруючими можуть бути тільки селяни, мешканці міст – носії прогресу. Схід – погано. Захід – дуже добре. Тінейджери і хіпстери – несумісні з католицькою вірою.
Отакий аналіз запропонував один із найкращих міжнародних аналітиків в Україні. Зрозуміло, що мова сучасного ютуб-блогера має бути цікавою, легкою, доступною і барвистою. Інакше популярності не здобудеш і грошей не заробиш. Але продукт, що з’являється з таким рівнем узагальнень і спрощень, краще не вживати. На нього категорично не можна покликатися, а тим паче використовувати для розробки концепцій міждержавних відносин.