Стаття є спробою підсумувати цілий етап у розвитку України – а саме епоху президента Віктора Ющенка. Однак підсумувати не у всіх її аспектах, а в контексті кристалізації державотворчих ідей як самого Ющенка, його оточення, так і суспільства.
Геополітичні наслідки завершення епохи президента Віктора Ющенка для України.
17 січня 2010 року формально завершилася не лише епоха президента Віктора Ющенка. З відходом Ющенка, країна визначається також і з тим курсом, яким вона йтиме щонайменше п’ять років. А насправді набагато довше. Йтиме, або ж ні, як це було у часи президента Леоніда Кучми.
З відходом Ющенка завершується ще одна спроба осмислено сформувати суверенну українську спільноту, яку він цілком слушно називає українською нацією.
- припиняється чи пригальмовується усвідомлюване формування спільноти, що усвідомлює себе як єдність – українську політичну націю – а не випадкове населення на території;
- припиняється чи пригальмовується усвідомлюване формування спільноти, яка ставить перед собою конкретні цивілізаційні цілі, як от – модернізацію суспільства, політики та економіки через інтеграцію з найбільш амбітним світовим модернізаційним проектом, клубом провідних націй, об’єднаних у Европейський Союз;
- припиняються чи пригальмовуються програмні спроби убезпечити своє просування у евроатлантичному напрямку через вступ до клубу найреспектабельніших націй Північноатлантичного пакту НАТО.
Ця чотирирічна спроба збудувати завершену українську націю та модерну і суверенну державу з усіма її атрибутами на цьому етапі або пригальмовується, або ж припиняється – час покаже. Тобто в даному випадку ми маємо справу з поразкою не лише особисто президента Віктора Ющенка, але й поразкою ще до кінця несформованої української політичної нації. Він все ще залишається народом України, народом поділеним і невизначеним щодо того, яким чином він хоче досягнути того, чого він хоче.
17 січня 2010 року народ України вкотре перейшов ріку Рубікон і опинився у иншій геополітичній реальності, яка матиме вплив на повсякденне життя кожного з нас. Як на мене, то він повернувся до нової-старої реальності епохи президента Леоніда Кучми. Сховатися від цієї реальності не вдасться нікому. Напозір неначе нічого й не зміниться. Але це не кількісна зміна, а якісна. Україна щонайменше на п’ять років повертається у постсовєтську геополітичну сферу.
Звичайно, цю поразку можна і пояснити, і виправдати. Бо справді консолідована політична нація не твориться за чотири роки. У ці чотири роки може вкластися тільки процес лавиноподібної кристалізації політичної нації – її остаточного самоусвідомлення і консолідації. Тай то за екстраординарних обставин – катастрофи, війни, революції. Як це було під час Великої Французької революції, чи під час Славної революції у Англії. Але такій остаточній кристалізації нації передує довгий процес малопомітних ментальних, суспільних, економічних змін, довгий процес самоусвідомлення, формування власної ідентичності, напрацювання своєї власної системи цінностей.
Таким чином, маючи справу з поразкою, ми принаймні повинні:
- усвідомити, що цей етап ми програли;
- проаналізувати ті завдання, які ми перед собою ставили;
- проаналізувати процес їхнього виконання;
- проаналізувати причини поразки;
- зробити висновки для майбутнього, якщо ми і далі наполягатимемо на реалізації попередньо поставлених завдань чи принаймні частини з них.
Причини поразки геополітичного курсу президента Віктора Ющенка.
Отож, 17 січня 2010 року народ України визнав зусилля президента Віктора Ющенка у реалізації геополітичного курсу, які народ з невеликою перевагою схвалив під час Помаранчевої революції 2004 року, недостатніми. Однак давайте спробуємо визначити, а чого ж хотів народ і чого хотів чи усвідомлював у кожен конкретний момент свого президентства сам Віктор Ющенко? Можливо саме нерішучість як президента, так і народу (не забуваймо, що він був обраний президентом з дуже незначною перевагою) і призвела до цієї поразки. Навіть поверхневий погляд, яким є ця стаття, показує, що геополітичні орієнтації і народу, і провідної верстви, і самого президента Ющенка не те що постійно змінювалися, як не дивно це звучить, а перебували у стані постійного формування та конкретизації. У 2004 році, напередодні виборів і безпосередньо опісля, не було і насправді не могло бути чіткої, детально розписаної програми дій. Як немає її і в переможця президентських виборів 2010 року.
Постання Віктора Ющенка як управлінця, але ще не державотворця, розпочалося з усім відомої фрази його попередника і значною мірою творця української держави як інституції та структури, тоді ще прем’єр-міністра Леоніда Кучми – «Скажіть мені, яку державу треба будувати і я її збудую». Те, що вступаючи на посаду прем’єр-міністра він починав з цієї фрази свідчить принаймні про глибоку дезорієнтацію і самого Кучми, і більшої частини українського суспільства, а що найголовніше, – провідної верстви – що ж робити з цією незалежною Україною. Вказівок з центру (Москви) тоді не поступало – вона сама погрузла у смуті та розрусі.
Отож він збудував таку державу, яка йому і йому подібним відповідала. Державу, яка була зручна для приватизації загальнонародної власності посткомуністичною номенклатурою, до якої він належав, та новонародженого криміналітету. Якогось особливого бачення, як саме повинна була далі трансформуватися ця держава після завершення великого розподілу, Кучма так і не сформулював. У ЕС цій державі, збудованій за лекалами президента Кучми, явно місця не було. І він це чудово розумів. Тому він під кінець своєї каденції так легко приставав на будь-які пропозиції – чи то з «упорядоченной» Москви (як от створення ЄЕП, ЄврАзЕС), чи з Заходу, що, зрештою, траплялося рідко. «Европейська інтеграція» чи, тим більше, «евроатлантична інтеграція» в його устах були чистими деклараціями, які ні до чого не зобов’язували ні його, ні верхівку ЕС. І тогочасне ЕС, Кучму та РФ це повністю влаштовувало. Бо це була «віртуальна інтеграція», позбавлена будь-якої реальної перспективи. А отже ні для ЕС, ні для РФ не шкідлива. Зрештою, як і рух у евразійському напрямку. Тобто реально «багатовекторна» політика президента Леоніда Кучми була свого роду геополітичним бігом на місці. Хоча задля справедливості варто згадати, що у формальному сенсі навіть Кучма зробив чимало як на свої обставини.
Віктор Ющенко епохи президента Леоніда Кучми навряд чи володів повновартісними европейськими та евроатлантичними поглядами на трансформацію України чи реальність, і навряд чи був переконаним і дієвим прихильником її зближення з ЕС чи НАТО. Пізніше він постійно підкреслював, що роблячи карколомну, як на сільського хлопця, кар’єру на фінансовому полі навряд чи він глибоко переймався геополітичними проблемами. Питання, які його насправді цікавили, стосувалися радше монетарної політики, яка панувала тоді в підходах до трансформації таких перехідних суспільств, як українське. Вершиною цього періоду його тогочасної кар’єри стала посада голови Національного банку України, яка навряд чи стимулювала його до геополітичних чи соціологічних штудій.
На посаді молодого прем’єр-міністра при пізньому Кучмі, Віктор Ющенко працював у реаліях постсовєтської геополітичної сфери, яку все активніше заганяли у фарватер російської зовнішньої політики. Цілеспрямована і послідовна дискредитація президента Кучми з допомогою ряду спецоперацій, як от вбивство Гії Гонгадзе, «зазіхання» на острів Тузла та иншими, позбавляло його маневру навіть у рамках його програмної «багатовекторності». Країну поступово заганяли у парадигму евразійських проектів Росії. Кульмінації цей процес набув під час підписання нових ялтинських угод про створення ЄЕП 19 вересня 2003 року.
Очевидно, що Ялтинські угоди, які так і не стали реальністю, тим не менше сильно стривожили перш за все США. А тому режим Кучми був приреченим.
До цього додалася втома від неефективності правління Кучми широких мас населення, але також і новонародженого середнього класу, насамперед в економічній сфері. Дратувала й захланність олігархату, який нарешті отримав і відчув, що таке насправді великі статки. Шукаючи спадкоємця, Кучма попробував опертися на більш для нього зрозумілого Віктора Януковича. Януковичу Кучма відвів роль рятівного особистого парашута. А партію, яку він представляв – Партію регіонів – він бачив як певну противагу різношерстому пулу опонентів самого Кучми: від комуністів, соціалістів до націоналістів, лібералів і популістів.
У 2002-2004 роках почав формуватися помаранчевий фрагмент політичного спектру. З огляду на виключно тактичні потреби, вони мусіли вдаватися до альтернативної, проевропейської риторики. У опозиційній полеміці вони були змушені принаймні хоч якось відповідати на запитання, а що ж ви збираєтесь зробити з цією країною? Тоді відповідь була зовсім риторичною. Однак вона мусіла бути інакшою, ніж офіційна. Якщо на офіційному рівні тоді вже йшлося не так про «багатовекторність», як про єдині економічний, митний і навіть політичний простори на евразійському просторі, а точніше з Російською Федерацією, то альтернативою неминуче мусіла стати проевропейська, а згодом і проатлантична, риторика. Однак на цьому етапі – лише риторика.
Про тогочасних попутників майбутнього помаранчевого політичного нурту – соціалістів і навіть певного часу комуністів – тут не йдеться. Вже тоді це був маргінес великого помаранчевого руху.
Отож можемо з певними спрощеннями стверджувати, що до бачення, як трансформувати Україну, і всі ми, і президент Ющенко йшли поступово і поетапно. Візіонерство Ющенка, яке й призвело його до поразки на виборах 2010 року мало певну ґенезу. З одного боку це історія становлення бачення цієї конкретної людини. Але з иншого це становлення поглядів всього українського суспільства, кожного з нас особисто. З иншого боку це історія поразки Ющенка, але й історія поразки багатьох з нас.
Етапи формування модернізаційної програми президента Віктора Ющенка
Спробую їх згрубша окреслити. Зрозуміло, що пропонована мною періодизація є штучною та гіпотетичною, і зроблена тільки для зручності викладу та простоти розуміння. Етапи становлення політичних цілей та завдань перетиналися, накладалися один на одного. Однак таке спрощення краще виопуклює ту просту істину, що погляди і плани, звичайно ж уявленого мною президента Ющенка та погляди такого ж ідеалізованого мною народу, формувалися поступово, завдання поставали і ставилися одне за одним у міру дозрівання як проблеми, так і самих політичних гравців.
Закиди президенту Ющенку щодо розбуялої корупції, недолугої кадрової політики, певного сибаритства, упускаю. Упускаю з огляду на те, що предметом мого зацікавлення у цій статті є вузька проблема формування модернізаційних пропозицій для українського проекту в цілому в їхньому геополітичному зрізі.
1. Етап формування передвиборчих програм (січень-грудень 2004).
На цьому етапі головною метою був пошук риторики привабливої і альтернативної щодо офіційної, яка могла б призвести до перемоги на президентських виборах 2004 року. Тоді на більшість виборців вже перестала впливати класична на той час політична технологія, яка полягала у протиставленні «поганих комуністів» та «добрих некомуністів». На той час новинкою стало розігрувати антитези «поганий олігархат» – «добрий народ», орієнтація на «Захід» з його цінностями, що ведуть до добробуту, чи на «Схід». Політтехнологи рекомендували проголошувати цілі, про досягнення яких тоді ще не йшлося. Тобто на цьому етапі йшлося виключно про світоглядний вибір – які цінності ми хочемо поділяти. Ще не поділяємо, але погоджуємося поділяти. І саме цей момент стосується власне народу. Впродовж року він визначався і таки вибрав прозахідні цінності. Але чи він дотримав обіцянки їх розділити і дотримуватися цих цінностей – це вже справа инша. І саме в цьому криється одна з головних причин загальної поразки, поразки і народу, але й президента Віктора Ющенка. Зрозуміло, що реалізація нових цінностей теж не відбувається за один чи два виборчі дні. Однак у свідомості народу це мало б відбутися саме так – ми обрали, отож ми вже є людьми з західними «хорошими» цінностями. Бо як же ж народ може бути «поганим»?
Найбільш загально програма модернізації України, яку запропонувала тодішня опозиція, вписувалася в її інтеграцію з ЕС. Про НАТО тоді мовилося мало. Та не дивлячись на те, що про реальні кроки з модернізації України тоді не йшлося, треба віддати належне виборчій команді Ющенка, і не тільки їй, а й доволі розбудованій на той час мережі громадських організацій, інтелектуальних центрів – вони вже тоді, беручи за взірець стратегії країн Центральної Европи, які щойно приєдналися до НАТО та ЕС, спробували розробити наближені до реальних плани трансформації різних сфер функціонування суспільства, економіки та держави. Назагал ці заходи приблизно вкладалися у заходи, необхідні для інтеграції України у ЕС та зближення з НАТО. Отож основні цілі були окреслені – інтеграція у ЕС та менш наполегливо – у НАТО.
2. Етап ейфоричний чи інаугураційний (січень-вересень 2005).
Це значною мірою змарнований, хоча ключовий, етап визначення реальних цілей і реальних шляхів їхньої реалізації. Спочатку ніяк не міг припинитися майданний карнавал на самому Майдані та безлічі менших громадських форумів. Але за інерцією карнавалізація сягнула й владних кабінетів та зал виборних органів. Чого варте вкрай театралізоване представлення уряду, що поступово переросло у безкінечний калейдоскоп суконь Юлії Тимошенко. Замість звичного обговорення ділових якостей кандидатур як міністрів так, зрештою, і самої прем’єр-міністра – театральна постановка. Замість вкрай необхідного максимального прискорення та раціоналізації процесу формування владних структур і трансформування суспільства, ми отримали саморозслабленя. Ющенко втратив почуття минущості часу. Продовжувалася і закріпилася практика театралізованої імітації здійснення реальної внутрішньої та зовнішньої політики. На цьому етапі реальні кроки все частіше почали підмінятися символами. Ясна річ – символічна політика у поєднанні з реальною, реальними кроками дуже важлива. Однак реальна політика не може зводитися лише до однієї своєї форми – політики символічної. Подібне самозаспокоювання опанувало і народом.
Позитивом стало те, що вже тоді, не дивлячись на примарність перспективи, Ющенко щораз частіше почав наполягати не лише на европейській, але й на евроатлантичній інтеграції. У цьому сенсі він відкрив себе як візіонер. Що, звичайно, призвело його до поразки, однак перевело дискусію щодо шляхів модернізації України на якісно вищий, президентський рівень.
Юлія Тимошенко щодо цих його візій не висловлювалася. На цьому етапі вона, ще навіть до того, як вступили у дію положення зміни в Конституції України щодо зміни конфігурації влади з президентської на парламентську, як більш прагматичний та егоїстичний політик зрозуміла, що найкраще з цих питань не висловлюватися занадто обіцяюче. Тим більше, що їй зовсім не притаманний ідеалізм Ющенка. Вже тоді вона побачила свою користь від витіснення його у сферу політики чисто символічної.
3. Етап поляризації позицій у постпомаранчевому таборі (вересень 2005 – лютий 2006)
Боротьба за провідну роль у помаранчевій Україні і, тим більше, у постпомаранчевій Україні, яку ми отримали сьогодні, стала явною у вересні 2005 року з спробою Юлії Тимошенко вже тоді остаточно нейтралізувати і так загрузлого у візіонерстві Ющенка та повністю опанувати ситуацією в країні, що завершилося її першою відставкою з посади прем’єр-міністра 8 вересня 2005 року.
Разом з тим, розкол у помаранчевому таборі, означав і розходження у баченні майбутнього України. Розкол в тому сенсі, що Ющенко, хоч і не занадто добиваючись успіху, все ж робив певні кроки щодо реальної інтеграції України в ЕС – очевидно він і його оточення на тому етапі так і не розуміло всього прагматизму чи цинізму, якщо вжити таку неадекватну у політиці термінологію, офіційних кіл ЕС та ряду впливових країн Европи, які з огляду на багато факторів ніяк не були готові йти на конфлікт з Росією задля України. Зрештою, така позиція ЕС була і під час Помаранчевої революції – головною турботою Хав’єра Солани все ж була не так доля демократії в Україні, а уникнення великого конфлікту, який міг би пошкодити самому ЕС.
Натомість нові-старі тенденції в політиці головних гравців ЕС – Німеччини та Франції – чудово відчула Юлія Тимошенко. Ще більше розуміння загального контексту вона отримала після свого знаменитого візиту до Москви 25 вересня 2005 року вже будучи у відставці. Їй стало зрозумілим, що принаймні ці геополітичні гравці не зацікавлені у видимому просуванні України ні до ЄС, ні до НАТО. А тому найбільш виграшною політикою, яка б задовольняла їх усіх, була б така собі імітація «европейської інтеграції» на догоду частини виборців в Україні без особливих претензій на реальне досяжне членство у ЕС. Що ж стосується питань безпеки, то й тут найбільш прийнятною формулою саме для Німеччини, Франції та Росії була б пустопорожня риторика про неіснуючу чи зародкову европейську систему безпеки, яку Тимошенко успішно застосовувала в подальшому. І з чого отримала величезні політичні дивіденди не лише від цих центрів прийняття значних геополітичних рішень, але й від не занадто зорієнтованого у тонкощах українського виборця, якого задовольняла чисто риторично.
4. Етап ЕСівської інтеграції (2005-2007 рр.)
Зазнавши шоку від скандального розколу помаранчевого табору і опинившись на самоті, президент Ющенко з одного боку розв’язав собі руки, а з иншого мусів перейти від декларацій до реальних евроінтеграційних кроків – всі органи влади, які мали б відношення до евроінтеграції, на той час вже були сформовані. В короткий період урядування несамостійного прем’єр-міністра Юрія Єханурова, Ющенко спробував відійти від усипляючої символічної політики до політики реальних євроінтеграційних кроків. Це була чи не остання реальна спроба Ющенка перетворити передвиборчі візії про євроінтеграцію у реальну політику інтеграції – може не так «у» структури ЕС, як «з» ЕС. Тобто вже тоді стало зрозуміло, що формального членства у близькому майбутньому не буде, тому потрібно було робити хоча й малі, проте конкретні кроки. Як от добиватися членства у СОТ. Що, зрештою, і було реалізовано.
Такий перехід від евросимволізму до реальних кроків зустрів жорстку відповідь у формі Першої газової війни у січні 2006 року. Війну уряд Єханурова, а отже і президент, ганебно програли. Переможених доконав узгоджений демарш Юлії Тимошенко та Віктора Януковича у Верховній раді, яка вперше чітко показала їхню пов’язаність у справі обслуговування інтересів як Російської Федерації, так і штрейкбрехерів з ЕС. Зрештою це і був момент воскресіння Партії регіонів та Віктора Януковича у великій українській політиці.
Врешті-решт, така узгоджена політика БЮТ та ПР призвела до падіння уряду Єханурова 10 січня 2006 року і реального краху і так урізаних евроінтеграційних планів президента Ющенка. Вибори до Верховної ради 26 березня 2006 року привели до влади прем’єр-міністра Віктора Януковича. І перше, що він мусів продемонструвати, це те, що Україна стала парламентською республікою, а тому думка президента Ющенка для нього не обов’язкова. Що він і зробив заявивши у Брюсселі, що ні про яку евроінтеграцію України реально не йдеться. А тим більше про інтеграцію евроатлантичну.
5. Етап евроатлантичної інтеграції (2007-2008)
Розуміючи, що отримати підтримку інтеграційним планам України та хоч якихось гарантій безпеки з боку ЕС не вдасться з огляду на те, що головні гравці у ЕС зайняли угодовську щодо РФ позицію – а саме тоді сягнули апогею світові ціни на газ та нафту – Ющенко почав шукати гарантій безпеки у інтеграції у структури НАТО. В технічному сенсі інтеграція у НАТО не була настільки складною, як інтеграція у ЕС. А отже, за політичної волі членів ЕС та українського політичного класу, цілком досяжною.
У цьому своєму прагненні Ющенко отримав повну підтримку США, які бачили реальний ріст апетитів Росії у постсовєтському просторі.
Відповіддю з боку Росії стали спецоперації, масові провокації на південному сході України, особливо у Криму. Ющенку конкретно показали, що він реально не контролює територію країни. Це ще одна з перверзій демократії.
Паралельно почалося блокування зусиль України отримати хоча б План для отримання членства у НАТО (ПДЧ) силами союзників Росії, головно Німеччини. Водночас Росія завдала болючого удару по політиці розширення НАТО у Грузії у серпні 2008 року. Тим вона досягнула кількох цілей – показала безперспективність грузинського шляху для каспійської нафти та газу, показала неспроможність НАТО захистити своїх можливих кандидатів на членство, показала штрейкбрехерам з ЕС свою рішучість. І насамкінець зруйнувала систему безпеки, яка залишилась після завершення холодної війни та розпаду СССР.
Ці вирішальні для України події співпали з завершенням президентства Джорджа Буша та приходом нової демократичної адміністрації США, яка відмовилась від підтримки демократії у цілому світі. Проблеми США на Близькому Сході відвернули увагу президента Барака Обами від Центральної Европи взагалі. Україна втратила основного союзника у своїх евроатлантичних очікуваннях.
Евроатлантичні плани України були приречені. Агонія проходила у два етапи – на самітах у Вільнюсі у квітні 2005 року та Бухаресті у квітні 2008 року. Тверда позиція Німеччини наглухо заблокувала просування України і у евроатлантичному напрямку.
Тому зміна влади в Україні була неминучою. Так само, як і зміна зовнішньополітичних орієнтирів принаймні політичного керівництва. Тим більше, що вже тоді прем’єр-міністр Тимошенко позбавила Ющенка реальної влади не лише тому, що ігнорувала, як і Янукович, але й просто вибивши з-під нього його креатури в уряді – міністра оборони, міністра зовнішніх справ, вже не кажучи про міністра внутрішніх справ. Наприкінці президентського терміну Ющенка, це вже виглядало як знущання. Знущання і над ним особисто, і над його планами модернізації України за західними зразками.
6. Етап консолідації нації. (2008-2010)
Таким чином, під завершення свого президентства Ющенко опинився на самоті. Він все більше і більше перетворювався з реального політика у політичного коментатора.
Його остаточно покинули союзники по Помаранчевій революції в особі Юлії Тимошенко, яка напередодні президентських виборів перейшла в глуху опозицію. Щоправда постійно провокуючи президента на безсистемні публічні випади проти неї. Самотності Ющенка (і це варте того, щоб ще раз повторити) сприяла і безнадійна кадрова політика.
Його покинули і ситуативні симпатики в ЕС. Завдяки вмілій PR-політиці Тимошенко та її феноменальній особистій майстерності вгадувати, чого від неї очікують, вона стала людиною, яку запрошують, коли мова йде про Україну. Вона зручна і не створює проблем.
Його відкинули чільні европейські члени НАТО. Тому, що Ющенко незручний і вимагає чогось, на що вони піти не можуть. А пояснювати, чому не можуть, відкритим текстом не пристойно.
Але разом з Ющенком були відкинуті хоча й примарні, та все ж надії України на відносно досяжну модернізацію за европейським зразком, модернізацію ще за нашого життя, а не у далекому майбутньому, коли «всі будуть готові до цього».
Пояснюючи свої невдачі, Ющенко починав зрозуміти, що головною їхньою причиною є не так несприятлива зовнішньополітична ситуація, скільки відсутність в самій Україні консолідованої і визначеної щодо своїх прагнень політичної нації. Не так політичної верстви, яку можна було б чи примусити чи переламати, а саме нації – визначеної у своїх прагненнях спільноти.
Саме наприкінці свого президентства, вже будучи практично ізольованим прем’єр-міністром Тимошенко, яка його ігнорувала, і Верховною радою, з якою він практично втратив зв’язок, Ющенко почав щораз активніше апелювати до народу. Ющенко знову повернувся до такої любої йому символічної політики. Однак тепер ця політика мала свою цілком реальну мету, якої можна було досягнути в опорі на внутрішні сили – консолідацію української політичної нації. Послуговуючись прикладом инших націй, які теж поставали нещодавно, як от ізраїльтяни, він пробував консолідувати українців довкола поразок (Голодомор, Батурин, Крути) і перемог (Конотоп). Слід визнати, що цей шлях він пройшов більш успішно. Напередодні президентських виборів дійшло і до формального засудження організаторів Голодомору, що заклало навіть правові основи для подальшого визнання Голодомору як геноциду. Таким чином, Ющенко на державному рівні закріпив основний набір ідеологем, довкола яких може консолідуватися повноцінна українська політична нація. Звичайно, з закінченням його каденції будуть спроби їх проігнорувати. Однак нічого иншого нова президентська каденція запропонувати буде не в силі. Так як це сталося в Білорусі, яка відмовилася від своїх ідеологем на користь якогось покруча ідеологем совєтських.
Свідченням успішності націотворчої політики президента Ющенка є постійні протести Міністерства закордонних справ Російської Федерації, яке оголошувало «недружнім» будь-який крок з повернення історичної пам’яті України. Дійшло і до вікопомного звернення президента Дмітрія Мєдвєдєва з цього питання у Сочі 11 серпня 2009 року.
Підсумки реалізації модернізаційного плану президента Ющенка
Погоджуючись, що назагал більшість цілей, які почергово усвідомлював, а потім і ставив перед собою президент Віктор Ющенко, так і не була реалізована, або ж реалізована частково, не забуваймо, що творцем цих проектів був не тільки Ющенко, але й усі ми. Епоха президента Ющенка є нашим спільним результатом. Спільним результатом для тих, хто так чи інакше відчуває себе причетним до української політичної нації. А не лише до народу України.
Я ризикну стверджувати, що попри всі помилки та невдачі, саме епоха президента Віктора Ющенка витворила і навіть пробувала реалізувати амбітний план великої модернізації України, забезпечення її безпеки та свідомої побудови новітньої української ідентичності у формі модерної української політичної нації.
Епоха президента Кучми так і не випрацювала бачення модернізаційного проекту для України. При ньому так до кінця і не стало зрозуміло, яку ж державу ми будуємо. Все закінчилося простацьким грабунком.
Натомість президент Ющенко і для себе особисто, і в наших головах все ж поступово укладав план модернізації. Однак у нього не вистачило волі переламати закладену під час Помаранчевої революції конституційну міну – а тому він просто не втримав владу у своїх руках. Натомість реальну владу в Україні за часів президента Віктора Ющенка поперемінно перехоплювали то Юлія Тимошенко, то Віктор Янукович. Тобто, президент Віктор Ющенко втратив реальну владу, яка дала б можливість реалізовувати його план модернізації України, вже давно, а не 17 січня 2010 року.
Як ми можемо бачити, процес заштовхування України у сферу інтересів Російської Федерації та різного роду евразійських геополітичних конструкцій, розпочався одразу після перемоги Помаранчевої революції. РФ та ЕС отримали в результаті цієї революції доволі незручного партнера з перебільшеними, як на їхню думку, амбіціями. Партнера, який робив кроки, що збурювали вибудуваний ними консенсус.
Натомість Україні, за загальною згодою, відвели роль буферної зони між ЄС та РФ. Як у часи Кучми. Роль, яку їй відвели, за відсутності її геополітичної суб’єктності, – це обслуговування інтересів як РФ, так і ЄС. І не тільки у формі лімітрофної, тобто транспортної, зони для енергоносіїв. Але і як резервуару для робочої сили, яку можна вибірково черпати з цього резервуару, як з Алжиру чи Марокко. Разом з тим, Україні, відповідно до нового перерозподілу світового ринку праці, відводиться і роль території з брудними технологіями. Або ж накопичувача нелегальних мігрантів. І так само буфера, полігону між двома світовими системами безпеки – НАТО та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), головний промотором якої є РФ. Користуючись внутрішньою розколотістю України, її фактично розділили на сфери впливу, як колись немічний Китай. Загальну картину доповнює і база Чорноморського флоту РФ у Севастополі – чим не Порт-Артур (сьогодні Люйшунь) чи Кантон (сьогодні Гуанджоу)? Наводжу сьогоднішні назви цих портів, щоб окреслити можливу тенденцію у майбутньому.
Правовим базисом для нейтралізації геополітичних амбіцій України епохи президента Ющенка, стали зміни внесені в Конституцію України ще під час Помаранчевої революції, які перетворили Україну з президентської у парламентську республіку з перетягуванням більшості повноважень у сферу відповідальності прем’єр-міністра.
Чи був шанс змінити цю траєкторію розвитку України, яка повернула її у нову-стару евразійську парадигму? Так. Але консолідованими надзусиллями і народу, і влади у перші місяці після перемоги Помаранчевої революції.
Президент Ющенко і оточення цього не зробили значною мірою ще й тому, що мислення їхнє було посткучмівське зі всім тим, що з цього випливає. Все звелося до риторики, а не до справ.
Коли ж спробувалося перейти до справ, то було вже значною мірою запізно. Ситуативна емоційна консолідація на той час вже ледь не всього народу України минула, розпочалося розчарування. Тим більше, що провідна еліта давала для цього всі підстави.
Тим не менше, як на мене, Україна зробила чималий поступ за президентства Віктора Ющенка. Принаймні вона випрацювала для себе реальний проект модернізації, що звівся до трьох справ:
- консолідації політичної нації;
- запровадження европейських стандартів у всі сфери життя з подальшою інтеграцією «у» чи «з» Европейським Союзом;
- запровадження евроатлантичних стандартів у всі сфери життя з подальшою інтеграцією у Евроатлантичну спільноту задля забезпечення безпеки самореалізації української політичної нації.
Разом з тим, досвід не занадто вдалої реалізації цих трьох надзавдань, який отримала вся Україна, а не лише президент Віктор Ющенко, поразка 17 січня 2010 року роблять нас більш зрілими і позбавляють багатьох ілюзій. Це неоціненний досвід, якого не мають багато наших сусідів. Безсумнівно він буде використаний на подальших етапах розбудови української державності. Не обов’язково на наступному.
Майбутні геополітичні перспективи України
Отож, що ж ми отримали 17 січня 2010 року (безвідносно до того, хто з двох переможе у другому турі – Янукович чи Тимошенко)?
Насправді Віктор Янукович і ПР, як свого часу і Леонід Кучма, не мають реального плану модернізації України. Те, про що мовиться у виборчій програмі Віктора Януковича – про «пізньоіндустріальне суспільство», яке він має будувати в Україні, він і сам не міг до ладу пояснити. Що ж стосується зовнішньополітичних пріоритетів – то це само собою зрозуміло – щось на кшталт білоруської моделі. Свого роду ситуативний дрейф. Вони не візіонери. А тому їм і немає куди рухатися. Така ситуація, яка існує сьогодні в Україні у всіх сенсах є для них найкращою.
Якщо Ющенко пробував перетворити Україну у активного суб’єкта принаймні регіонального рівня, то Янукович закріпить за Україною статус пасивного об’єкта зовнішньої політики і Російської Федерації, і ЕС.
Тимошенко також перетворює її у об’єкт. Щоправда більш елегантно.
Таким чином, у зовнішній політиці Україна втрачає свою суб’єктність і входить у зону дрейфу та політичної стагнації. В гіршому випадку – втрати національного обличчя.