Не хотів писати «під руку», поки опозиція ще визначалася зі своїм рішенням щодо фальсифікації виборів. Але не мав великого сумніву, яким це рішення буде: опозиція таки не обнулила своїх мандатів.
Тепер можна уже певно сказати, що дива не сталося. Опозиція зробила те, що від неї можна було чекати.
Як функціонують українські партії
А що можна було від неї чекати, – пояснили мені популярно минулого тижня знаючі люди у Києві. Тут спробую передати їхні пояснення своїми словами. Це лише у нашій розгаряченій уяві українські партії є справжніми партіями з лідерами, візією і програмами. Насправді ж роль та структура партій є іншою. Вона відповідає загальній тенденції української політики до повного зрощення бізнесу і влади. Отже, кожна партія таки має фронтменів, своїх харизматичних лідерів. Вони є на те, щоб заманювати нас, українських виборців, у свій електорат. Переважно це перші 5 чи 10 прізвищ вгорі партійного списку. І це ми їх бачимо у Шустера чи Кисельова, читаємо у газетах чи журналах. Вони можуть пропонувати гасла і говорити правильні слова, але вони мало що вирішують.
«Рішають» же так звані stakeholder-и – грошові мішки партії. Вони вкладають у цю партію гроші, а також дбають, щоб у неї вкладали інші – зберігаючи, однак, за собою контрольний пакет акцій.
А ще є третя група партійних лідерів – так звані партійні менеджери. Вони дбають про те, щоб партійні гроші були добре й ефективно вкладені, тобто принесли максимальний ефект на виборах.
Другу й третю категорію можна побачити нижче 5-10 місця партійного списку. А далі йде «гарматне м'ясо» партії – ті, що хочуть потрапити у парламент з різних причин: хто з чесних ідеологічних поривів, а хто – дістати депутатську недоторканність і «кришу» над головою.
Знаючи про цю структуру, легше зрозуміти, чому опозиція вирішила не обнуляти списків: stakeholder-и не дали (і не могли дати) згоди. Вони уже раз дали гроші на виборчу кампанію. Навіщо витрачати вдруге? Це мовою ринку означало би вдвічі переплатити за товар. А будь-який бізнесмен на таку операцію не піде.
Пропозиція фронтмена Гриценка не була ні з ким узгоджена – передусім з партійними лідерами: Яценюком, Кличком чи Тягнибоком. Роль цих лідерів – це роль «розводящих»: вони мають узгоджувати між собою інтереси усіх груп всередині партій і тримати певний баланс між ними. Інакше партія розпадеться і зійде на пси. Такою, до речі, є доля всіх партійних проектів, які очолював Ющенко: з нього був нікудишній «розводящий», бо він – людина надто лінива і надто самозакохана, щоб бруднити собі руки такими «дрібними» речами. І навпаки: кличка (не плутати з Кличком!) одного з головних опозиційних лідерів – «гроші вперед».
Резерви змін?
Ця схема є пострадянським творивом. Вона однаково характерна і для партії влади, і для опозиції. Попри те, що в її описі тяжко обійтися без російських слів («криша», «розводящий» і т.д.), вона не є повністю російською чи запозиченою з російської політики. На відміну від Росії, в Україні результати виборів ніколи не відомі наперед, українські партії мусять по-справжньому боротися за виборця. Тому є хоча би якийсь шанс, що ця система не буде вічною. Бо українському виборцю набридла незмінність політики при постійній зміні еліт. Він не дурний і розуміє: хоч би які були результати виборів, незмінним залишиться одне – безнадія. Тому він або голосує зі страху за «менше зло», або ж просто продає свій голос за 100-200 грн. Що, як не кажіть, теж є дуже раціональним рішенням: якщо у політиці й так нічого не зміниться, то я принаймні, на цьому зароблю.
Є, однак, категорія виборців, яка хоче змін, і, як виглядає, вона зростає. Це виборці, які голосують на ціннісній основі. Вони хочуть бачити у парламенті й у політиці людей, які сповідують і захищають певні цінності. Немає великого значення, якими є ці цінності: ліберальні, комуністичні чи націоналістичні. Головне, щоб ці політики говорили, що думають, а діяли, як говорять (чи, принаймні, майстерно вдавали одне й друге). Або ж своєю багатозначною мовчанкою і бездіяльністю давали надії, що вони інші, ніж динозаври української політичної сцени. Звідси – поміркований успіх таких партій, як комуністична, «Свобода» та, до певної міри (але лише до певної!), УДАРу. Саме з цим електоратом можна пов'язувати певні, хоча й дуже обережні надії на зміну української політичної системи.
Але є ще один невикористаний резервуар змін: молодь, «ровесники української незалежності» (18-24 роки). Демографічний зріз екзит-полів показує, що, за винятком Західної України, молодь на виборах показала низьку активність. Це в Україні уже стає тенденцією, бо повторюється від виборів до виборів. І зрозуміло чому: молодих людей не вдовольняє стара якість української політики.
Там, де молодь голосувала, вона дала найбільше голосів УДАРові. Отже, якби більше молоді прийшло на вибори, УДАР мав би кращий результат. Наймолодший електорат також у таких екзотичних партій, як «Україна-Вперед» Королевської, Радикальна партія Ляшка, Партія Зелених, «Україна майбутнього». Хоч би як ми сприймали ці партій – чи як одноразові політичні проекти, чи як виразних аутсайдерів, – їхня підтримка з боку молодих означає одне: молодь хоче нової якості української політики.
«Назад до Єгипту» чи Yes, we can?
Закінчу двома сценами, свідком яких був минулого тижня. У неділю львівські політологи прийшли на зустріч з одним закордонним послом, який просив їх пояснити, що робиться в Україні. Я застав їх саме тоді, як вони виходили з зустрічі. Їхні обличчя були сумні й невеселі. Потім я говорив з послом і його оточенням: за їхніми словами, весь аналіз львівських політологів зводився до безнадії, майже розпачу. А один співрозмовник додав, що таких людей, як наші політологи, у його країні називають «назад в Єгипет» – тобто тими, що йшли за Мойсеєм по пустелі й постійно скаржилися, що їм тяжко, і треба вертатися назад.
А ще кілька днів перед тим, у ніч американських виборів, я сидів серед кількох десятків молодих і молодших людей, які о п’ятій ранку (!) зібралися в одному з львівських ресторанчиків, щоб разом обговорити оголошення результатів. Різниця між «людьми неділі» і «людьми середи» була велетенською: останні були веселими і розкутими, намагалися говорити щось розумне і небанальне – і, треба визнати, часом їм це вдавалося.
Причиною тут є не тільки різниця віку. Справа також у предметі обговорення: як би нас не переконували з екранів Шуфрич та інші регіонали, між українськими й американськими виборами таки є суттєві різниці. Хоча би тому, що на них міг перемогти, і то вдруге, хтось такий, як Обама – чорношкірий політик (тобто виразно «інший»), до того ж маловідомий ще якихось десять років тому.
Опитування американських виборців за 1987-2012 показують: американський виборець є ціннісно зорієнтованим. І ключ перемоги Обами полягає у тому, що він зумів змобілізувати свій електорат – і передусім молодь – на нових цінностях.
Щоб виграти, українській опозиції треба передусім змінитися. Вона має перестати грати у «політику грошового мішка», а почати грати у «політику цінностей».
Це не означає, що можна буде зовсім обійтися без грошей. Гроші як кров, яка забезпечує нормальне функціонування організму. Без них ми слабкі. Але гроші мають бути підпорядковані цінностям, а не навпаки. Цінності не продаси і не купиш. Вони є сильнішим мотиватором, аніж усі багатства світу.
Допоки ми цього не зрозуміємо, у нас далі будуть кислі міни. Відповідно, українська опозиція далі діятиме «як бувало», й українська ситуація виглядатиме безнадійною.