Останні шість років ми живемо з великою кількістю болючих і трагічних тем. Українці вже давно навчилися робити кар’єру «професійних жертв», тому більшість з тем сприймаються як частина менталітету, буденність чи «так треба». Проте є щонайменше три теми, на які емоційно реагують всі. Але що прикро: вони не розвиваються, не обростають новими сенсами, а ходять по колу.
Перша – війна на Сході України і повернення Донбасу
Криму тут немає. Немає, бо він не викликає таких емоцій в українців, він зник зі ЗМІ, нашого обговорення і навіть політики про нього забули. А ось війна на території Донецької і Луганської областей триває, щодня ми отримуємо інформацію про смерть наших воїнів. Також постійно ведеться мова про повернення цих територій, вибори та реінтеграцію. Однак про те, що там реально відбувається, як змінюється ситуація, що думають місцеві мешканці та ті, хто втік від війни, ми не знаємо. Тому що у ЗМІ всі ці питання висвітлюють відповідно до політичних потреб, а органи влади не мають жодної комунікаційної стратегії. Через це будь-яке, навіть найменше питання щодо Донбасу чи ОРДЛО викликає хвилю емоцій та обурення.
Але мало хто зможе пояснити, чому саме так він реагує. За емоціями немає аргументів. Немає, бо в нас не говорять про ситуацію на Сході України далі за новинний ролик чи коротке повідомлення на інформаційному на сайті. Цього не було у 2014 році – була тільки статистика; не говорять і зараз – є тільки політичні заяви.
Команда Зеленського хотіла і мала принести щось нове у цей процес, але не змогла нічого із цим зробити. Перше рішення – відкопати стару ідею попередників про Координаційну раду. Так, це не вигадка Єрмака. Така ініціатива виникала в Україні ще 2015 року. Як її реалізовували – це вже інше питання. Сергій Сивохо і його платформа могли стати чимось новим і навіть потрібним, якби там не було самого Сивохи і не робились поспішні кроки і заяви. Реінтеграцією потрібно займатись після деокупації, а до цього потрібно сформувати бачення ситуації, єдиний підхід від влади. Треба було дати зрозуміти суспільству, що таке Донбас тепер.
Окрім того, вирішити ситуацію в Донецькій і Луганській областях неможливо без мешканців Сумської, Одеської, Черкаської чи Тернопільської областей. Там є переселенці, там є активне суспільство, яке стежить за ситуацією, у кожній області є родини військових, котрі загинули на війні. Але перш ніж почати вирішувати ці люди мають дати відповідь на питання: Донбас – це...; війна – це…; мир – це…; ми готові на… Допоки суспільство буде одночасно хотіти миру і залишатися неготовим поступатись щодо Донбасу – нічого не вийде. Хоча навіть після цього у нас не з’являться універсальні відповіді, але буде культура діалогу, розуміння ситуації, розуміння, що є різні відповіді. Тоді можна буде говорити про розвиток суспільства, навіть про шлях до «суспільного договору». У нас немає широкого обговорення проблеми цієї частини України. Після «Донбас всіх годує» суспільству не дали нічого іншого і нового про ці області, окрім страху, крові, смерті і трагедії. Усе це є, а як із цим впоратися і що робити – ніхто не говорить. А вже минуло шість років.
Друга – Майдан та смерть Небесної сотні
Юрій Луценко, будучи на посаді Генерального прокурора, в лютому 2019 року сказав: «Підкреслюю, йдеться про всі сторони конфлікту, тому що серед Небесної сотні є і 18 загиблих міліціонерів. І ті, і ті – жертви. Перебували в прямій залежності від наказів і дій тодішнього президента, керівника МВС, керівника СБУ». Тоді він багато разів перепрошував за ці слова, мовляв, це обмовка. Вибачення зарахували і забули про сказане. Рівно через рік це питання знову було порушено. На той час ще не генеральний прокурор Ірина Венедіктова зазначала: «З точки зору справедливості, ми мусимо пам’ятати і про 13 загиблих правоохоронців, які виконували наказ. Якщо накази були злочинними, потрібно притягнути до відповідальності тих, хто їх віддавав... Він перешкоджає об’єктивно нам розслідувати вбивства правоохоронців... Якщо ми хочемо справедливого і чесного розслідування, то цей закон треба скасувати» (йшлося про закон щодо амністії учасників Революції гідності). Є проблема, є важливе питання, але воно виникає тільки як провокація чи незрозумілий вкид.
Довкола цієї проблеми виникають ще десятки інших, але про них також не говорять. Команда Порошенка заговорила про це в останні дні його президентства. Тепер про це говорять у команді Зеленського, але відчувається, що представники нової влади не до кінця усвідомлюють, чому не вдалось попередникам.
23% українців вважають події Майдану «антидержавним переворотом», а 15,1% хотіли б повернутися в Україну, якою вона була до 2014 року. Про це свідчать результати дослідження, яке проводила соціологічна служба Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» в лютому цього року. 17,7% опитаних вважають події Євромайдану «вимушеною зміною влади не цілком легітимними засобами», а 13,7% було важко відповісти. Сприймають події кінця 2013-го – початку 2014 року як Революцію гідності 45,5% українців. На питання «Якби події 2013–2014 років відбувалися зараз» 37,8% опитаних відповіли, що підтримали б Майдан, 10,2% – підтримали б Антимайдан, 39,1% – не підтримали б нікого, 12,9% – не змогли відповісти.
Ці цифри дуже добре показують проблему зі сприйняттям і трактуванням Майдану і всім, що з ним пов’язано. Тож першим логічним кроком мало б притягнення до відповідальності винних, а тоді вже намагатись трактувати, розказати, що було, і давати оцінку. У нас все навпаки. Попередня влада, яка народилась на Майдані, не виконала свого обов’язку, своїх обіцянок, але намагалась вести дискусії довкола подій. Теперішня повторила те саме, але в коротші терміни. Результату як не було, так і немає. Немає публічної згоди, що прийнятне, а що ні.
Третя – відносини українців з владою
Українці травмовані віковим авторитаризмом та безвідповідальністю влади. Для поколінь, які пережили події Майдану і війни, влада завжди буде поганою. Так, вона завжди такою і була, але важливий відсоток негативного сприйняття. Це точно розуміє Зеленський, тому в його системі влади є він і всі інші. Але для нас немає значення, наскільки демократичною і правильною буде влада і її представники, ми все одно будемо ставитись до неї негативно, якщо не відчуємо, що до нас прислухаються і розмовляють з нами нормально.
Тому тут важливо вибудувати нормальну комунікацію з людьми для того, щоб краще і швидше реагувати на потреби, доносити інформацію про перемоги чи нові можливості. Запровадження карантину показало, що в нас не довіряють владі, але бояться. Будувати відносини на страху – це точно не демократичний режим. І цю комунікацію провалив ще Петро Порошенко, за що й поплатився. Так, Свинарчуки зіграли свою роль, але не ключову. Повторює помилки і теперішня влада. Найбільше це стосується уряду Гончарука, який скільки б не зробив і чого б не досягнув, але про це ніхто не знав, можливо, і не дізнається. Карантин трішки виправив ситуацію, але не сильно. Інформації і пояснень від влади стало більше, але комунікація – це діалог, а не монолог. Допоки не буде діалогу, влада в нас завжди буде поганою, відповідно й будь-які її ініціативи прийматимуться в багнети.
Тому потішно читати так званих українських інтелектуалів, котрі з 2014-го до 2019 року розповідали, як влада Порошенка все робить не так, що нам потрібна нова кров і зміна підходів. А останній рік вони те саме говорять і про Зеленського. Вони мають рацію в одному – команда чинного президента наразі не запропонувала глобально нових підходів, тактично вони діють по-іншому, але стратегічно ні.
Так звані інтелектуали, замість продукувати нове бачення, стимулювати обговорення та дискусії, все зводять до образ і критики. У такому випадку не дивно, що тон повністю задає влада, а вона досить часто рефлексує не на думки і тези українських істориків, соціологів чи культурологів, а на російську пропаганду, яка активно вступає в дискусію всередині України і боротьбу за свідомість українців. Влада не має гідного опонента в Україні, тому ми не маємо сфокусованої дискусії. Наразі єдиний опонент – російська пропаганда, вони з нею і дискутують. А змістовного опонента у вигляді опозиції (не політичної, а інтелектуальної), який дозволив би беземоційно обговорити ситуацію, немає. Легко сказати, що влада погана. Але якщо вона відповідає настроям суспільства, то, може, суспільству пора почухати одне місце і почати діяти.
Для виправлення ситуації нам потрібно оговорювати проблемні питання, ініціювати дискусії і формувати сенси, які відповідають ситуації 2020 року, а не 1917-го чи 1654-го. У нас або немає публічних інтелектуалів, або вони не виконують своєї ролі. Вони не провокують, не продукують нових сенсів, не починають дискусій. Вони вкидають думку і зникають, не супроводжують процес, не проводять системних і послідовних дискусій. Все обмежується блогом десь на якомусь сайті. Нам потрібна якісна дискусія з наведених питань, щоб рухатись далі. Так, вона буде болючою, неприємною і для когось образливою, але потрібною. Це як лікування, спершу тобі важко від прийнятих ліків, уколів і крапельниць, але потім стає краще.