Новий фільм Мігеля Сапочніка “Різники” змушує визнати кілька неприємних фактів. Перший: кіберпанк настільки мертвий, що про його урочисте погребіння не варто й заїкатися. Другий: рятівної стіни між антиутопією та реальністю більше не існує, вони перепродують одна одній свої функції та повноваження. Третій: безвихідь – найкращий товар для цивілізації, яка й сама не знає, на що сподівається.
Ця стрічка істотно відрізняється від більшості однокопитних кібер-блокбастерів бодай тим, що має надзвичайно потужний бекграунд. Формально її передтечею можна вважати “Генетичну оперу” (2008) Даррена Л. Баусмана, де також йдеться про недалеке майбутнє, в якому сенс, якість і сама можливість життя залежать від ринку внутрішніх органів. Тож “Різники” – це справді фільм про різників, і починається він з не дуже приємної сцени видалення печінки. Такий початок трохи збиває з пантелику, бо налаштовує на хвилю Джона Крамера, хоча попереду – дві години Вільяма Гібсона.
Вже у першій половині ХХ століття – від Джека Лондона (“Залізна п’ята”, 1908) до Джорджа Орвелла (“1984”, 1949) – у світовій літературі не бракувало історій про тотальний контроль держави над людиною. А втім, автори згаданих антиутопій – лише спостережливі реалісти, яким вдалося відшліфувати вже реалізовані у світі ідеології та простежити їхній розвиток до кінця. Самі ж прототипи виявилися не настільки життєздатні.
Літературний досвід Орвелла і Хакслі виявився надзвичайно важливий для письменників 80-х років, котрі закладали основи кіберпанку й споріднених “протестних” напрямків. Після фактичної поразки всіляких “молодіжних революцій”, зумовлених послабленням недремного демократичного спостереження за цариною “сексу, наркотиків та рок-н-ролу”, з’ясувалося кілька важливих речей. По-перше, жодній (навіть найдемократичнішій) державі не подобається, коли той чи інший митець досліджує та викриває її репресивні механізми у популярній формі. По-друге, немає і не може бути такої держави, котра б не мріяла про повноваження Старшого брата.
З іншого боку, письменники-кіберпанки під кінець ХХ століття помітили, як удаване помноження свобод, творення “громадянського суспільства” та інші пряники демократії ведуть до нового формату індивідуальної залежності. Старший брат і не думав демонтувати камери спостереження, просто він переродився. Саме кіберпанкам належать перші переконливі антиутопії, в яких замальовується ця нова залежність від позадержавних, транснаціональних корпорацій. Таким є, зокрема, всемогутній “Синдикат” у спільному романі Вільяма Гібсона і Брюса Стерлінга “Ідору” (1996). На цьому ж ґрунті вродила й концепція Матриці.
Окрім “науково-фантастичної” інтерпретації нового рабства, існує ще одна традиція – від Дугласа Коупленда до Чака Паланіка. Письменники цього напряму розглядають здебільшого правила гри споживацького суспільства, в якому кількість фінансових зобов’язань кожного громадянина сягає абсурдної величини, що й перетворює його на жертву, заручника системи. Якщо в тебе погана робота і ти не можеш сплачувати рахунки – помри або повстань, така от нехитра дилема. Держава ж за таких обставин просто умиває руки, вона більше не Старший брат, ні, дзвоніть своєму провайдеру, страховому агенту або адвокату.
Творцям “Різників” вдалося перемолоти весь цей досвід і виплавити доволі переконливу картину нового тоталітаризму. Як і в Гібсона зі Стерлінгом, фактична влада належить наддержавній формації – “Союзу”. Це своєрідний монополіст з виготовлення штучних внутрішніх органів. Трансплантація перетворилась на панацею, невиліковні раніше хвороби пощезали. Відповідно до фантазій Коупленда, щоб вижити і вчасно виплачувати кредити за штучні нирки, людина позбувається приватного життя. “Все, що ти є, – це твоя робота”, – каже один з героїв стрічки. Хіба ж не про це писав свого часу автор “Генерації Х”?
У цих координатах “різники” – ніякі не злочинці; йдеться лише про підрозділ “Союзу”, щось на зразок податкової поліції. З тією лише відмінністю, що у змальованому Сапочніком світі єдиний “податок”, який примусово стягується з громадян, – їхнє життя.
Найважливіше ж досягнення системи полягає в тому, що ані різники, ані їхні жертви не прагнуть нічого змінити. “Знаєш, що тримає наш довбаний світ? Це ніяка не магія, ні, це – правила. А знаєш, що важливіше, ніж правила? Це – сила, що примушує дотримуватися правил”, – твердить герой Фореста Уїтакера. Його друг і напарник (Джуд Лоу) змінює своє ставлення і до роботи, і до життєвих принципів лише після того, як його рятують від загибелі, пересадивши штучне серце. Тільки ця операція повертає різникові людяність та здатність співчувати ближньому, внаслідок чого він автоматично перетворюється на жертву. Метафора достатньо жорстока, як і пророцтво, що Альфа і Омега завтрашнього буття – це егоїзм і платоспроможність. А втім, як на фантастику – занадто слабеньке передбачення. З тим-таки успіхом можна “вгадати” результат вчорашнього футбольного матчу. У цьому сенсі кіберпанк склав свої повноваження. Залишається просто стежити за успіхами сучасної медицини.