Восени 2000 року в Україні спалахнув потужний політичний скандал. Його спровокували оприлюднені тодішнім головою Соціалістичної партії Олександром Морозом «плівки Мельниченка». Для тих, хто забув (чи в силу юних літ не знав), коротко нагадаємо. Майор управління державної охорони України Микола Мельниченко, який мав безпосередній допуск до кабінету тодішнього президента Леоніда Кучми, встановив там (імовірно, під диваном) підслуховуючий пристрій (можливо, цифровий диктофон). Багатогодинні записи вказували, зокрема, на можливу причетність Кучми та низки інших високопосадовців до викрадення та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.
Причетність Кучми до злочину так і не була доведена, але цей скандал, названий «касетним», згодом переріс у «Кучмаґейт», у народні виступи в межах акції «Україна без Кучми». А на зовнішній політичній арені «касетний скандал» спричинив часткову ізоляцію України, яка тоді, нагадаю, задекларувала прагнення до європейської та євроатлантичної інтеграції. Згодом цю ізоляцію, завдяки тим самими «плівкам Мельниченка», посилив «кольчужний скандал», коли США звинуватили Кучму в нібито незаконному продажу до Іраку станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга».
Згодом з’ясувалося, що «кольчужний скандал» – це фейк. Західні, зокрема й американські експерти, не виявили жодних доказів постачання іракському режиму українських радіолокаційних комплексів, відтак згодом звинувачення втратили свою гостроту. Але осад, як то кажуть, залишився. Рух України на захід було призупинено на кілька років.
Майор Мельниченко деякий час вважався українським героєм, який «викрив злочинний режим». Але з часом з’ясувалося, що з тим «героєм» далеко не все так чисто, як здавалося. Були, зокрема, виявлені його контакти з російськими спецслужбами. Проти нього порушувалася кримінальна справа, українська влада надсилала до США, де він отримав політичний притулок, запит на екстрадицію. Словом, виявився той майор дуже мутним типом. Зрештою, як і його політичний хрещений батько Олександр Мороз.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleІ не згадали б ми нині про нього, якби на міжнародній політичній сцені зненацька не з’явився інший Мельниченко, на ім’я Андрєй. Андрєй Мельниченко займає восьму сходинку в російському рейтингу Forbes зі статком понад 20 мільярдів доларів. Це російський олігарх середньої руки з аж ніяк не опозиційного пулу, на кшталт Міхаіла Ходорковського чи Олега Тінькова. Він належить хай і не до найближчого, але все ж оточення Путіна. Мельниченко навіть потрапив під західні санкції за сприяння путінському режиму в повномасштабному вторгненні в Україну.
А з’явився новий Мельниченко на міжнародній арені завдяки його інтерв’ю та статті в такому авторитетному британському виданні, як журнал The Economist. Причому анонс його статті винесено на титульну сторінку, а редакція видання репрезентує автора як «людину, яка може змінити Росію». Спойлер: насправді у статті автор наполягає якраз на тому, що змінювати Росію недоцільно і навіть шкідливо. Навпаки, світ має сприймати її такою, як вона є і навіть підлаштовуватися під неї, інакше буде біда. Зрештою, це стає зрозумілим уже з прочитання назви: «Чому роздроблена Росія погана для всього світу».
Про що йдеться у статті? Автор репрезентує себе як прагматичний, раціональний дієвець, який нібито прагне добра для Росії, для Заходу, для всього світу. А добре для світу буде тоді, коли Росія стане повноцінною частиною нової глобальної безпекової архітектури. Мовляв, лише тоді світ зможе відновити той механізм, який «колись дозволяв великим державам співіснувати в єдиній системі безпеки».
Мельниченко наполягає на тому, що Росія повинна зберегти свій суверенітет. Він чомусь вважає, що Захід шляхом санкцій та українського спротиву прагне цей суверенітет знищити. Що насправді є, з одного боку, нісенітницею, з іншого – постійно повторювальною тезою кремлівської пропаганди в контексті виправдання загарбницької війни проти України. Бо все, що Захід та Україна вимагають від Росії – припинити війну.
Мельниченко лякає Захід чотирма гіпотетичними сценаріями, які можуть реалізуватися, якщо у Вашингтоні і Брюсселі не отямляться. Перший передбачає «принижену Росію, яка існує на периферії Заходу». У такій Росії, на переконання автора, раніше чи пізніше визріють ідеї реваншизму. І тоді, Заходе, начувайся.
Згідно з другим сценарієм, Росія закріпляється «в орбіті Китаю». Так, ніби цього не сталося ще значно раніше.
Третій сценарій передбачає фрагментацію, тобто розпад Росії. Нові квазідержави стають некерованими й непередбачуваними. Ядерна валізка потрапляє в невідомо чиї руки. Словом, кінець світу гарантовано.
За четвертим сценарієм Росія перетворюється на обложену фортецю. Щось на кшталт Північної Кореї. Так вона ж уже така – скаже кожна спостережлива людина.
Ці лякалки ми вже чули неодноразово на різноманітних кремлівських пропагандистських ток-шоу. Можливо, з-під пера Мельниченка вони виглядають трохи елегантніше, але суть від цього не змінюється.
Тож Мельниченко намагається налякати їжака голим задом. Тому дуже прикро, що хтось таки реально цим переймається, про що свідчить те, що стаття таки здобула чималий резонанс.
У цьому контексті виникає два запитання. Перше: навіщо такий авторитетний у всьому світі часопис The Economist публікує цей, з дозволу сказати, опус? До того ж доповнює його величезним інтерв’ю з автором. Можемо припустити, через те, що Захід таки contra spem spero шукає якусь надію на мир, спокій, стабільність. Шукає людину, яка здатна цей мир якщо й не забезпечити, то принаймні просувати відповідні ідеї в Кремлі. Втома від війни має таку парадоксальну особливість: що далі від лінії фронту, то вона сильніша.
Але чи дійсно автор статті закликає до миру, пропонує якісь способи його досягнення? Уважне прочитання тексту приводить до однозначної відповіді: ні, аж ніяк. Немає там жодного слова про мир, про примирення, припинення вогню. Там лише лякалки, що станеться, якщо й надалі тиснути на Росію, на Кремль, на Путіна. Тобто: дайте спокійно загарбати Україну, не перешкоджайте, не чиніть опору!
Друге засадниче запитання: навіщо самому Кремлю здалася ця публікація в The Economist? А в тому, що саме найвище російське керівництво не просто дало добро на цю публікацію, а й розробило його стратегію, озброїло автора всіма «правильними» тезами – немає ні найменшого сумніву. Можемо припустити – через страх у Кремлі.
Останні пів року для Путіна минули вкрай кепсько, причому прикрості для нього йшли по висхідній. Почалося відсутністю успіхів на фронті, провалом наступальної операції, відвоюванням у росіян частини окупованої території. Далі пішли в наступ колись лояльні до Кремля блогери-пропагандисти і так звані «воєнкори», які несподівано почали висловлювати сумнів у доцільності «СВО» і навіть необхідності відставки верховного головнокомандувача. Далі – масове обурення росіян інтернет-обмеженням. Із травня почалася масштабна операція ЗСУ з мітлстрайками, яка перебила фронтову логістику й призвела до ізоляції Криму. Потім – діпстрайки, які спричинили бензинову кризу й переляк у росіян, а головне – у москвичів та пітерців.
До цього додалася некорисна для Кремля зміна настроїв у Білому домі. Червневий саміт G7 у французькому Евіані засвідчив, що вже й Дональд Трамп, натхнений успіхами українців у війні, остаточно відкинув «дух Анкориджа» й готовий радше підтримувати Україну й тиснути на Росію. А саміт НАТО в Анкарі 7-8 липня, від якого в Кремлі сподівалися розвалу західного військового блоку, навпаки продемонстрував єдність Альянсу. Росію ж визначив як «довгострокову загрозу євроатлантичній безпеці та стабільності». І Трамп під цим підписався.
Тож стаття в The Economist – це одна з відчайдушних спроб змінити негативний для Кремля тренд. Запустити в західний інформаційний простір такого собі віруса-«трояна». Намагання знову затягти Захід у безплідні дискусії навколо російського суверенітету, права Москви на зони впливу (зокрема й на Україну), провадження business as usual, тези про те, що санкції шкодять усім тощо. І тут головне – не повестися на солодку російську брехню. Поставити ефективний антивірус.