Для більшості львів’ян, які потрапляли в політику, на першому місці завжди була боротьба проти комуністичного минулого. Вони так і не вийшли за межі боротьби за українську мову чи культуру…
Особливості національної регіональної політики
На зорі державної незалежності України формувалася її регіональна політика. Мені тоді було очевидним, що головні пріоритети мають бути віддані чотирьом містам - Львову, Харкову, Дніпропетровську та Одесі. Саме вони разом зі столицею мали б стати центрами зростання, які будуть «витягувати» свої регіони, а значить - всю країну.
Вибір цих міст, звичайно, не був випадковим. По-перше, це були вже сформовані потужні регіональні центри зі значним економічним та кадровим потенціалом. По-друге, на базі Львова необхідно було показувати східним регіонам позитивний приклад змін за схемою: «Вони першими виступили за незалежність, підтримали демократію, тепер у них краще життя». По-третє, Харків, Дніпропетровськ і Одеса являють собою становий хребет від якого ще й досі залежить цілісність нашої держави та її стратегічний курс європейської інтеграції як ціннісного вибору. Без цих міст сам Донбас фактично втрачав будь-який сепаратистський потенціал. І, по-четверте, власне Донецьк не включався в перелік пріоритетних центрів розвитку через політичні чинники: найменша (не рахуючи Криму) підтримка незалежності України, найбільша підтримка комуністів тощо.
Така логіка регіональної політики випливала із загальнонаціональних інтересів - цілісності держави, єдності народу, стратегії європейського вибору тощо. Відповідно до неї мала б бути розроблена та реалізовуватися державна інвестиційна політика, спрямована на пріоритетний розвиток чотирьох міст - Львова, Харкова, Дніпропетровська та Одеси.
Проте не так сталось, як теоретично міркувалось. Думаю, що ніякої цілеспрямованої та обґрунтованої, з точки зору національних інтересів, регіональної політики Київ не проводив. Як і багато інших сфер суспільного життя, регіональний розвиток в Україні характеризувався безсистемністю та суб'єктивізмом. У результаті найбільше не повезло саме Львову. І цьому були як об'єктивні, так і суб'єктивні причини.
Неоднозначність впливу зміни еліт
До об'єктивних причин неуспішності розвитку Львова і Галичини в цілому порівняно зі східними регіонами України, насамперед, можна віднести різку зміну галицької управлінської еліти в 1990 році та структурні особливості територіального розміщення виробництва в постколоніальній Україні.
У Радянському Союзі був дуже високий ступінь централізації соціально-економічного життя. Природно, що він зберігся і в незалежній Україні. Особливо це відчувалося тоді, в першій половині 90-х років. Оскільки всі питання вирішувалися через Київ, то від того, хто з регіону відвідував високі кабінети, в значній мірі залежала ефективність їх вирішення. Стара еліта Харкова чи Дніпропетровська була знайома з усіма «потрібними людьми» в Києві. Вони приїжджали в столицю і старими перевіреними методами ефективно лобіювали інтереси своїх регіонів. У Галичині політична та адміністративна еліта повністю змінилася. В результаті, по-перше, її представники об'єктивно були незнайомі з тими, хто займав відповідальні посади в Києві. А рівень особистого знайомства в таких питаннях у наших умовах мав вирішальне значення. По-друге, чимало галицьких керманичів підсвідомо, а може дехто і цілком свідомо, не хотіли саме так вирішувати питання своїх регіонів. Вони не хотіли жити за старими радянськими канонами, оскільки справедливо вважали, що перемогли, здобули свободу та демократію, і тепер в незалежній Україні все має відбуватися відповідно до національних інтересів, європейського вибору, на засадах демократії та правової держави. Еліта Сходу України так не думала. Її представники приїжджали до Києва з відповідними аргументами. У результаті багато львівських заводів, фабрик, об'єктів інфраструктури втрачали централізоване фінансування. А, наприклад, у Дніпропетровську в той час з нуля налагоджувалося виробництво автобусів і тролейбусів.
Галичина сильно втратила тоді в промисловому ресурсі, і взагалі в розвитку. Те накопичення багатства, яке в ті роки відбулося в деяких східних регіонах, обійшло Галичину. Так, звичайно, і Донецьк, і Дніпропетровськ мали переваги в структурі економіки - у них були хімічна промисловість і металургія - галузі, які перші вийшли на зовнішні ринки і стали найбільш прибутковими, а ще вугілля і машинобудування. До речі, машинобудування та електронна промисловість були розвинуті також у Львові, але саме в ті роки вони вмирали. Харків та Дніпропетровськ у значній мірі вижили, а Львів фактично повністю припинив існування як центр електронної та машинобудівної промисловості.
Пізніше у Львові відбулося своєрідне зближення та взаємопроникнення старої та нової еліт, всі якось навчилися вирішувати свої питання. Але час вже було втрачено.
Проте, прошу не сприймати ці міркування як докір тодішнім керівникам Львова та Львівщини. Це були цілком об'єктивні процеси і неминучі жертви. Бо коли борешся за демократію і законність, то не маєш права брати участь у корупційному перерозподілі багатства. Представникам інших регіонів було легше - вони не ставили таких високих державницьких цілей. А якби їх не ставили і галичани, то невідомо, чи досі ще б існувала Україна як незалежна держава.
Як галичани за всю Україну боролися...
Частково можна дорікнути лише тим галичанам, які в першій половині 90-х років перебували на високих державних посадах. Складалося враження, що вони були настільки стурбовані, щоб їх, не дай Боже, не звинуватили в якихось прогалицьких чи прозахідноукраїнських симпатіях, що ладні були душити своїх, навіть несправедливо, лиш би їх в цьому не звинуватили. Хоча в ті часи потрібно було діяти якраз навпаки. Адже вихідці зі східних регіонів України активно демонстрували лобізм своїх регіонів. Для них підтримка свого - це було святе. І ніхто з них ніколи не боявся подібних звинувачень.
Також значний суб'єктивний компонент відставання Галичини в темпах розвитку полягає в тому, що ми не змогли скористатися перевагами географічного розташування та ресурсного потенціалу. Маючи на початку 90-х найбільші контакти із західним світом, у першу чергу через діаспору та через Польщу, Львів мав шанси стати воротами України в Західну Європу, тобто стати не лише транспортним, але й торговим, фінансовим центром, центром надання транскордонних послуг, науки та освіти. Але врешті-решт до кінця 90-х років стало очевидним, що жодна галузь економіки немає центру у Львові. Більшість імпорту з європейських країн у Львів іде через Київ або навіть через Москву. Львівські банки не виросли до рівня загальноукраїнських як, наприклад, дніпропетровський «Приватбанк» чи харківський «УкрСиббанк». Всі вони залишились на містечковому рівні. Зрештою, можна сказати, що навіть стратегічним транспортним центром України ми також не стали. Зверніть увагу на певний символ: виїжджаючи з Києва на Захід, ми їдемо «на Чоп», як інформують нас вказівники, а не на Львів.
Те ж саме в освіті. Наприклад, у Львові майже десятиліття не зростала кількість студентів державної форми навчання на юридичному факультеті університету. І сьогодні говорять, що крім Києва в Україні існує ще два центри підготовки юристів: Харків та Одеса. Хоча рівень підготовки юристів у Львові на голову вищий, аніж в Одесі, але за масштабами - це неспівмірні речі, тому що становлення юридичних шкіл у Харкові та Одесі постійно підтримували та лобіювали з центру.
Чому ж неефективним був львівський лобізм? По-перше, на відміну від інших регіонів, у Львові завжди на низькому рівні була співпраця між місцевою владою та представниками регіону в парламенті та уряді. Що було закономірним результатом слабкої організованості, неструктурованості галицького суспільства. Старі структури були зруйновані, а нові ще не набули сили та авторитету.
По-друге, для більшості львів'ян, які потрапляли в політику, які приходили в столицю, на першому місці завжди була боротьба проти рецидивів комуністичного минулого, за демократичні цінності у всеукраїнському масштабі. Багато політиків з Галичини так і не вийшли за межі проблематики боротьби за українську мову чи культуру. Це також треба було комусь робити. Але нерідко львівське представництво, на жаль, цим і обмежувалося. В той час, коли інші регіони, в першу чергу, боролися за грошові потоки, інвестиції, економічні блага та преференції.
Проте в такій ролі нашого лобі був і значний позитив. Якби Львів і львів'яни були іншими, не знати, чи отримала б Україна такий феномен, як Помаранчева революція, і взагалі чи існували б ми досі як демократична держава. За рахунок того загальнодемократичного потенціалу, який ішов зі Львова, ми, як народ, здобували перемоги на політичних фронтах, в тому числі в загальнонаціональному масштабі.
Ресурси розвитку та регіоналізм
Сьогодні ми стоїмо на фініші етапу завершення приватизації і первинного накопичення капіталу. Все більше поточну внутрішню політику визначають гроші, які вже десь сконцентровані. Гроші сьогодні вирішують і долю парламентських виборів, і прийняття рішень урядом, і залучення іноземних інвестицій. Тому що принцип економіки дуже простий - гроші йдуть до грошей. Візьмімо Євро-2012. Що з того, що Львів, як місто-учасник, має одне із найкращих в Україні географічних розташувань. Сьогодні в Києві все частіше точаться розмови, що у Львова заберуть право приймати матчі Євро, мовляв, на львівську квоту зовсім небезпідставно розраховує Харків. І це чергова демонстрація того, що ми об'єктивно програємо конкуренцію з іншими регіонами.
Для того щоб нам, Галичині, Львову, вирватися до випереджувальних темпів розвитку, треба зробити якісь надзусилля. І пов'язані вони мають бути не з грошима. Тому що їх просто нема звідки взяти. А з інтелектом, організацією та географічним розташуванням. Це ті ресурси, завдяки яким Львів та регіон здатний досягнути швидкої модернізації та стати одним із центрів притягнення капіталу. В 90-х роках ми це все проґавили. Але шанси у нас, без сумніву, ще залишилися.
Сьогодні для нас принципово важливим є концентрація інтелектуальних потуг та організована праця. Ми завжди програвали в суспільній організованості, попри те, що завжди демонстрували численні позитивні приклади організованості на мікрорівні. Ефективне управління вимагає, щоб відповідні керівники порадилися, прийняли рішення і виконували його. А в нас радяться і радяться, все це виглядає демократично, самокритично, але немає рішень і немає їх виконання.
Крім того, наша демократичність нерідко переростає в анархію, одним із проявів чого є вищий, ніж в цілому в Україні, рівень корупції. Занадто багато людей у нас зрозуміли свободу, як можливість творити все що завгодно. Недарма серед інвесторів популярна думка, що в Дніпропетровську чи Харкові беруть хабарі і вирішують питання, а у Львові беруть і не роблять нічого.
Одним із позитивів для нашого регіону в плані концентрації ресурсів для прориву може стати об'єднання трьох галицьких областей - Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської - в одну адміністративно-територіальну одинцю. Думаю, тоді ми були б більш конкурентноздатні у порівнянні зі східними регіонами: Харківським, Дніпропетровським, Донецьким. Тенденція до децентралізації та регіоналізму є об'єктивною. Вона неминуче в Україні наростатиме. Регіональні еліти вимагатимуть все більше прав для себе. Також до цього буде підштовхувати економіка та європейська інтеграція. Через існуючу подрібненість ми багато програємо.
Але це питання не просте. По-перше, все впирається в загальноукраїнську проблематику адміністративно-територіальної реформи. По-друге, в містечковий інтерес еліт менших областей. Вони чомусь думають не про те, що в результаті об'єднання здобувають можливість стати керівниками великого регіону, а про те, що можуть втратити керівну посаду у себе в області. Думаю, що Галичина має на політичному рівні голосно підняти питання про об'єднання трьох областей в єдиний адміністративний регіон: для консолідації інтелекту, організованості та кадрів в ім'я розвитку.
Львів'яни, де б вони не жили і чим би не займалися, повинні усвідомлювати, що час боротьби за свободу і демократію шляхом руйнування старої суспільної організації вже завершився. Все, що ми могли зробити в цій сфері, вже зроблено. Майбутнє залежить від спроможності будувати нові ефективні суспільні інститути. І на цьому шляху ми ніколи не зможемо вплинути на всю Україну, не показавши позитивного прикладу в себе дома - в своєму місті, в своєму регіоні. Тому турбота про Галичину - це турбота про всю Україну.
Довідка ZAXID.NET
Ігор Коліушко - львів'янин, народний депутат України (1994-2002 рр.), голова правління Центру політико-правових реформ.