Вважається, що історія двічі не повторюється, але європейська спільнота спростувала цю істину 20 пунктом резолюції Європарламенту. Після Першої світової війни Захід визначив за нас і поділив українську націю межами різних держав, а тепер Європарламент вирішив позбавити українську націю власних героїв, які поклали своє життя, виправляючи чужі геополітичні авантюри.
Минулого тижня вперше за довгий час Європарламент прийняв нову резолюцію щодо перспектив співробітництва з Українською державою. Загалом позитивна резолюція, яка дає перший реальний шанс Україні наблизитись до Євросоюзу, мала в своїй частині один негативний 20 пункт. Він рекомендував новому президентові України скасувати рішення свого попередника про присвоєння звання героя України лідерові Організації українських націоналістів Степанові Бандері. Основною підставою такої поради Європарламенту стало звинувачення у співробітництві ОУН під час Другої світової війни з гітлерівською Німеччиною. У документі йшлося про те, що Європарламент "глибоко сумує з приводу рішення президента України Віктора Ющенка, що йде з посади, присвоїти посмертно Степану Бандері, лідеру Організації українських націоналістів (ОУН), що співпрацював з нацистською Німеччиною, звання "Героя України". Сподівається, що у цьому відношенні нове українське керівництво перегляне рішення і підтримуватиме свою відданість європейським цінностям".
Таке рішення Європарламенту в першу чергу обурило науковців істориків та загалом українську громадськість. Людина, яка хоч трохи знається на історії і чула про Нюрнберзький процес в першу чергу буде апелювати до тих європарламентарів, які в 20 пункті резолюції написали про співробітництво з німцями. Ще більше подивовані є ті, які знають, що головну роль на цьому суді відіграла радянська делегація. Радянський Cоюз з радістю засудив би ОУН та УПА в Нюрнбергу за злочини нацизму, якби мав переконливі докази. Зважаючи на опір радянській владі, який у повоєнний період чинили українські націоналісти, такий судовий вирок був би зеленим світлом переможцеві Другої світової війни – СРСР – для проведення широкомасштабних дій на Західній Україні з ліквідації «нацистських угрупувань», скажімо, у Карпатських лісах. Однак навіть Радянський Союз, на переможній хвилі закінчення та облаштування повоєнного світу не зміг довести причетність ОУН та УПА до злочинів нацистського тоталітарного режиму.
Важливим аргументом, безпідставних звинувачень Європарламенту є й інші важливі факти з біографії як самого С. Бандери так і з історії ОУН загалом. В час Другої світової війни С. Бандера, який відмовився від співробітництва з німцями і став одним із ініціаторів проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р., практично всю війну був в’язнем нацистського концтабору Заксенгаузен. Його долю розділили двоє братів, які будучи членами ОУН, стали жертвами концтабору Освенцім і там загинули. Подібна доля спіткала інших членів Організації українських націоналістів, таких, наприклад, як О. Теліга та О. Ольжич, яких той же нацистський режим ростріляв в Бабиному Яру.
Зрештою, не є дивним те, що у міжвоєнний період ОУН використовувала свої міжнародні зв’язки, зокрема й з німцями, для боротьби проти польської та радянської окупаційної влади. Стосунки з німцями та австрійцями для членів ОУН були досить природними. Українські військові під час Першої світової війни підтримували контакти з військовими Австро-Угорської імперії та Німеччини, які частково зберегли у повоєнний час. В певний період Української революції 1917–1921 рр. Україна була союзницею цих держав. Зрада принципам Вудро Вільсона про самовизначення націй щодо українців у повоєнному влаштуванні світу, штовхнула їх до співпраці із колишніми союзниками у Першій світовій війні, які принаймні демонстрували розуміння національних і політичних прагнень українців, хоча, безумовно, прагнули використати їх у власних інтересах.
У міжвоєнний період, особливо у 1930-х рр., у Європі стрімко поширюється ідеологія фашизму. Нею захоплюється значна частина інтелектуалів у всьому світі. Ця ідеологія стає найбільшою противагою комунізмові.
Співпраця з німцями тривала протягом тридцятих років, і ОУН вважала, що за допомогою Німеччини зможе втілити свою основну мету – створить Українську Соборну Самостійну Державу. Перші розчарування в фашизмі, зокрема в його німецькому варіанті - нацизмі, висловив ідеолог ОУН Є. Онацький. Другим тривожним дзвінком, який заставив українських націоналістів замислитись щодо формату співпраці з німцями стали події у Закарпатській Україні. Не прислухавшись до національних прагнень українців Закарпаття, які бажали створити свою державу, німці погодились на її окупацію угорськими військами у 1939 р.
Українські націоналісти в період 1939–1941 рр. бачили своїм основним завданням сформувати власні збройні сили, які в подальшому мали б стати стрижнем власного українського війська. ОУН скористалась з допомоги німецької влади та сформувала два батальйони «Нахтіґаль» та «Роланд», також відомі під назвою Дружини Українських Націоналістів.
Зауважимо, що створення за допомогою німців цих підрозділів розцінюється як пряма співпраця із нацизмом. Однак, чомусь залишається поза увагою те, що економічне та військове співробітництво СРСР і не тільки, із гітлерівською Німеччиною ставило на ноги її військовий потенціал та було одним із факторів, що призвів до розв’язання Другої світової війни. То хто має нести більшу відповідальність за нацистську вакханалію у Європі – народ, який використовував можливості для створення незалежної держави чи тогочасні країни із всіма атрибутами влади, що мали офіційні стосунки із Німеччиною та нічого не зробили для запобігання війни, окрім переслідування власних політичних інтересів, що призвело до катастрофічних наслідків.
Останньою перевіркою ОУН правильності своєї політики у ставленні до гітлерівської Німеччини стали події 30 червня 1941 р. Українські загони у складі німецьких військ випередили німців та перші вступили до Львова з метою проголосити Акт відновлення Української держави. На таку політику ОУН німці відреагували арештами та репресіями. Ініціатори проголошення української незалежності, які всупереч вимогам німецького командування не відмовились від ідеї створення української держави, були арештовані та утримувались в концентраційних таборах. Зокрема, окрім С. Бандери у таборі смерті Заксенхаузен до вересня 1944 р. перебував прем'єр Українського Державного Правління Я. Стецько.
ОУН відреагувала на такі дії німців зміною своєї політики та з вересня 1941 р. розгорнула антинімецьку боротьбу. Через рік, у 1942 році, під проводом ОУН утворюється Українська Повстанська Армія, яка вела боротьбу проти німецької та радянської окупації. УПА посилила свою діяльність з 1943 року, коли українські військові з батальйони «Нахтіґаль» та «Роланд» відмовились продовжити свою службу в німецькій армії та перейшли в підпілля.
Це питання з історичної точки зору є досить зрозумілим, підтвердженим документально і не викликає значних суперечностей серед наукових кіл. Однак у повоєнній Україні, Радянський Союз всілякими засобами намагався створити образ внутрішнього і зовнішнього ворога, для подальшого свого утвердження на територіях, які ніколи не входили в склад ні Царської Росії, ні більшовицького Радянсьокого Союзу. Найбільшим ворогом для «робочого класу» Західної України було проголошено два національні стовпи, які стали символами творення української модерної нації. Першим ворогом став український націоналізм, який продовжував вести активну боротьбу проти Радянського Союзу до початку 1950- х років, та Українська Греко-Католицька Церква, як частина національної само ідентифікації українців Галичини.
Борючись проти цих основних стовпів української національної ідентичності, Радянський Союз діяв різними методами. Після війни посилились репресії проти українців, депортації українського населення на Схід стали масовими, планованими та керованими злочинами тоталітарного режиму, які ще не знайшли належної оцінки з боку вищих органів Європейського Союзу. Другий стовп української національної ідентичності – УГКЦ – Радянський Союз ліквідував за допомогою проведення Псевдо собору у 1946 році.
Важливим напрямком боротьби проти провідників українського визвольного руху стала інформаційно-пропагандивна кампанія. Його діячів було названо «учасниками банд формувань ОУН-УПА», а лідерів радянські спецслужби намагались дискредитувати в очах Заходу, або ж ліквідувати фізично. Тут варто підкреслити, що вбивства Є. Коновальця та С. Бандери були вчинені органами держбезпеки СРСР не через злочинну діяльність, або ж через зв’язки з нацистами, а через те, що вони були провідниками українських організацій, які боролись за незалежність України. Зрештою, Радянський Союз, якщо б мав докази співпраці С. Бандери з німцями, напевно б не вбивав його у під’їзді власного помешкання, а передав у руки правосуддя. Такий «благородний» жест радянської влади безперечно відобразили б західні ЗМІ, а міжнародний імідж СРСР наповнився б схвальними нотами та подяками за впійманого «нациста». Однак, не маючи таких доказів, С. Бандеру підступно вбили за його антирадянську діяльність.
20 пункт Резолюції Європарламенту та звинувачення ОУН та С. Бандери у співпраці з нацистами є не підкріплений ні історичною реальністю, ні жодним рішенням міжнародного суду. Єдине, чим могли б керуватися європарламентарі, це тисячами рішень «судів», які в СРСР розглядали справи учасників українського, литовського, естонського визвольних рухів, або ж аналогічними рішеннями чехо-словацьких, польських, румунських судів, що входили в загальну карально-репресивну систему комуністичного простору. Беззаперечним є той факт, що каральні органи СРСР за допомогою фізичної сили, із застосуванням тортур та психологічного тиску вибивали зізнання в ОУНівців, а значна частина населення, яка підтримувала повстанців у боротьбі проти радянської влади була депортована.
Постає питання, як демократичний Європарламент та вихована в ліберальному дусі Європа приймає рішення стосовно питань вшанування української національної пам’яті, керуючись радянськими міфами та штучно створеними стереотипами комуністичної пропаганди? Перш за все причиною такого рішення Європарламенту є недосконала міжнародна політика всіх попередніх українських відомств, міністрів та послів, які не привернули належної уваги до проблеми українського національного руху у ХХ ст., не провели ефективної інформаційно-розяснювальної роботи, зрештою не зробили добрих художніх історичних фільмів на тематику героїчних і трагічних сторінок української історії. Помилка європарламентарів у тому, що вони довірились баченню групи польських депутатів, які безпосередньо є заангажовані в цьому питанні.
Всі модерні нації, і українська не є в цьому правилі винятком, творилась за рахунок руйнування інших національних проектів. Історична пам'ять польських депутатів про «Східні польські креси» відіграла у цьому питанні ключову роль. Скориставшись можливістю і відстоюючи перш за все польську національну пам'ять, польські європарламентарі цим пунктом намагались посилити власну політичну позицію. В свою чергу відповіддю на цю провокацію має стати національна мудрість українських політиків, їх чітке розуміння важливості збереження політики історичної пам’яті, як необхідного елементу національної ідентичності українців.
Василь Стефанів - в. о. директора Центру досліджень визвольного руху