Історія – тема дражлива, особливо для українців, особливо для галичан. І не лише ХХ століття викликає дискусії, гарячі суперечки можуть стосуватися трактування подій, від яких нас відділяють багато століть. Причина в тому, що як зазначає Ярослав Грицак, ми часто хочемо помістити історичні роздуми у формулу «або-або», а насправді так не може бути – історія часто виражається у формулі «і-і».
Про трактування історії звикли говорити у глобальних масштабах – визнання чи заперечення тих чи інших національних героїв, розуміння характеру воєн, але цікаво подивитися через збільшувальне скло і побачити всі ці процеси у локальних обставинах.
Від кінця минулого року маленьке галицьке містечко Городок (25 км на захід від Львова) розривають дискусії щодо встановлення пам’ятної дошки на вшанування короля Ягайла, серце якого за легендою захоронене в стінах монастиря францисканців в Городку (зараз належить греко-католикам). Відповідне рішення після звернення ініціативної групи (серед якої митці, які вже виготовили меморіальну таблицю) прийняла міська рада, яка згодом, через «збурення громадськості», його відмінила. Ініціативна група вбачає у меморіальній таблиці знак пошани до короля Ягайла, який надав містечкові Магдебурзьке право, та можливість «прославити Городок і заманити туристів, за яких кожне місто бореться різноманітними способами». Противники, очолені товариством «Просвіта», вважають, що не можна встановлювати пам’ятні знаки чужинцям та ще й шовіністам (пригадуючи, що король Владислав Ягайло був речником ідеї «Польщі від моря до моря», яку використовували у міжвоєнний час поляки проти українців) у той час, коли «наші видатні люди належно не вшановані» та пропонують встановити пам’ятник Степану Бандері, пам’ятні знаки іншим діячам, які мали дотичність до містечка. Боротьба поколінь, яка виявляє абсолютно різні підходи і цінності.
Щодо легенди. У деяких книгах польських істориків позаминулого століття є відомості, що Великий князь Литовський і король Речі Посполитої Владислав Ягайло бував у Городку 13 разів, любив це місто, яке зробив своєю неофіційною відпочинковою резиденцією, тут і помер, а його серце було поміщено у спеціальну капсулу, яку й замурували у стіні монастиря францисканців. За легендою Ягайло якось прорік: «Серце моє зостанеться в Городку». Історичного підтвердження цій легенді немає, хоча смерть короля Ягайла саме в Городку є досить ймовірним фактом. Польський історик Ян Длугош говорить, що w drodze na Ruś król zatrzymał się w Medyce, gdzie przeziębił się, słuchając śpiewu słowika i wkrótce zmarł w Gródku Jagiellońskim w 1434.
Відразу зазначу, що тут не йдеться про правдивість чи неправдивість історичних фактів та заангажованість і особисті інтереси кожної з сторін конфлікту. У даному випадку більше йдеться про сприйняття, ототожнення та відчуття приналежності до тої чи іншої парадигми пояснення історії. В польській історіографії містечко відоме саме як місто короля Ягайла, між війнами навіть носило назву Gródek Jagielloński та в центрі стояв пам’ятник королеві, який зруйнували німці під час ІІ світової війни. Тоді, між війнами, для мешканців міста, більшість якого складали поляки, Ягайло був безперечно героєм – переможець Грюнвальдської битви, король-будівничий, хреститель останньої поганської країни Європи. Зміна кількох поколінь докорінно змінила обличчя містечка, і Ягайло is not welcome, хоча його вклад у розвиток міста не піддається сумнівам, але аналізується в контексті ситуації русинів за час його правління та зокрема ставлення до православної церкви, яке не було однозначним.
Таким чином у цьому випадку містечковий патріотизм та ідентичність вступає в гострий конфлікт з національною відомістю та патріотизмом. Що повинно перемогти і чи можливе примирення? Зараз перемагає тяжіння до центризму, що непогано для національної ідеї, але нищівне для творення місцевої ідентичності, лояльності до свого міста чи містечка, які є важливими для міст Європи. Міста, особливо маленькі містечка, стають уніфікованими: з обов’язковими пам’ятниками Тарасу Шевченкові, жертвам більшовицьких репресій, останнім часом Степану Бандері, ідентичними назвами вулиць, що не завжди відображають їх історію, коли могили січових стрільців та воїнів УПА доглянуті, а австрійських бургомістрів, мешканців-поляків та німецьких колоністів – занедбані, як і синагоги в Дрогобичі та Жовкві. Де знайти баланс, щоб шанувати своє та з повагою ставитися до свого обов’язку господарів цієї частини землі, що включає також повагу до всіх, хто долучився до її розвитку, навіть якщо зараз ми по-різному оцінюємо їх дії? Без реваншизму та бажання затерти усі сліди попередників і запевнити своє панування, і таким чином встановити виразні знаки своєї присутності, а з гідністю гостинного господаря, який може прийняти у спадок місто чи землю навіть у колишнього ворога і розуміти, що «чужий» пам’ятник є символом не їхнього панування, а нашої поваги.