«В довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України… Українство і селянство стало ніби синонімами…», – так на початку минулого століття Михайло Грушевський підсумував понад столітні пошуки українською інтелігенцією підмурівків нової України. України з українською нацією, але нацією безелітною і наскрізь селянською.
Теза про селянство як основний національний ресурс стала продуктом діяльності народників, які впродовж довгого ХІХ століття намагалися зманіфестувати окремішність українського народу з його культурними та політичними потребами. Згадаймо образ Тараса Шевченка як селянського поета у смушевій шапці та кожусі, що бентежив тогочасну богему не стільки рустикальністю, скільки українськістю. Навіть більше, замилування селянською Україною стало modus vivendi для таких нащадків полонізованої шляхти, як Володимир Антонович чи Тадей Рильський, яких відразу ж зневажливо затаврували як хлопоманів.
У цій боротьбі за народ та територію народники витворили свою концепцію історії України, де соціальний поділ a priori набув національного забарвлення. Бо хоч і були в нас «пани, та чужі; і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псували своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали Українцями» – за сімдесят років до Грушевського писав Микола Костомаров.
Попри виразну націєтворчість, така візія історії стала доброю поживою для більшовиків. Однією рукою тоталітарна система фізично нищила мільйони українських селян, а другою – вправно вмонтовувала історію України у класову дихотомію «пани–селяни», де останні чи не від народження жили мрією дати прочухана своїм експлуататором.
У незалежній Україні шальки терезів знову схилилися на бік національного, але від того наша історія не стала менш рустикальною.
Тут добрим прикладом є Річ Посполита, історію якої ми досі трактуємо як чужу для українців. Мовляв, Люблінська унія 1569-го запустила механізм загарбання панами українських земель, а отже, їх автоматичного ополячення та окатоличення, внаслідок чого українськість чи радше руськість зберегли лише низи суспільства.
Ми досі огульно вживаємо дефініцію «польська шляхта», силоміць натягаючи на шляхетський соціально-політичний конструкт національне рядно. Дарма, що шляхта Волині чи Київщини від 1569-го і до 1648-го, початку війни Богдана Хмельницького, витворила руський політичний народ, який солідарно обстоював інтереси свого світу. Дарма, що судочинство в цих воєводствах велося руською (староукраїнською) мовою чи повітові сеймики неодноразово ставали на захист православної віри.
Добровільно віддаючи шляхту сусідам, ми самі себе понад два століття позбавляли традиції державотворення, зокрема парламентаризму.
Загумінковою тоді видається і політична історія українських земель у ранньомодерну добу, бо ж закріпаченим і притлумленим селянам було не до політики. А яку політику творила тоді руська шляхта чітко окреслюють слова православного сенатора Адама Кисіля, який 1641-го, вберігаючи права українських земель, так промовляв на сеймі до своїх польських колег: «Ми приєдналися до нашої спільної Вітчизни не як до країни, а з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами і почестями».
Врешті, глорифікуючи лише козацьку ідею держави як результат дій горопашної сіроми, ми забуваємо, що Гетьманщину творили люди з Річчю Посполитою у головах. Так до Богдана Хмельницького пристало кілька тисяч шляхтичів, які спільно з козаками почали творити таку ж станову державу, супроти якої вони воювали. Державу, де місце шляхти посіла козацька старшина, але де й далі не було місця посполитим. На живучість річпосполитської свідомості вказує, зокрема, судова реформа, яку на схилку Гетьманщини провів її останній гетьман Кирило Розумовський, запровадивши станові шляхетські суди.
Втім рустикалізація минулого небезпечна не лише спотворенням або спрощенням тих чи інших подій. Вона й надалі підживлює нашу давню недугу, ліки від якої винайшов ще Володимир Винниченко, рекомендуючи читати українську історію з бромом, тобто із заспокійливим. Недугу, яку в колективній свідомості українців витворили суцільні страждання та поразки. Недугу, яка, зводячи українську ідею до селянської стріхи, може призвести до цілком летальних висновків про «плебейськість», а отже, неісторичність та недержавність української нації.