Моє перше знайомство (позаочне, звісно) з прозою Андрія Жураківського відбулось з книжки «Сателіти», яка вийшла 2008 року. Тоді це приємно вразило у плані цілісності образного мислення автора.
ми не можемо за вами піти на чужину
ми залишимось в бетонно-целофанній Україні
щоб нові будинки будувати для багатих
із темними підмурками чорного мармуру
і хрестами лапатими як сніг у вавилоні
(Андрій Жураківський «Сніг у Вавилоні»)
Те, як він веде читачів крізь світи, перетікає з одного стану в інший, ідеально сконструйований візуальний ряд, який змушує заглибитись у казковий світ, що стоїть на жорсткій сучасній реальності. Нам випала унікальна можливість бачити, як зерно, що впало на благодатну землю, проростає крізь світи, руйнуючи їх один за одним, пробиваючи собою небо й охоплюючи все, стає усім й одразу, а потім з таким самим успіхом цей надзвичайно розвинений світ стає не чим іншим, як передсмертною галюцинацією.
Відтоді, як я відклав «Сателіти» на полицю, десь якось почув про молодий і амбітний проект: видати повне зібрання творів Жураківського. Це викликало багато емоцій і надій, які по суті своїй справдились, бо якість книжки, яка вмістила в себе багато чого несподіваного і цікавого, на досить високому рівні. Особливо треба звернути увагу на обкладинку, яка дає перший заспів книжці, а саме – на назву: «Стинання плечима». Вона вже передає передчуття чогось химерного, напівзрозумілого, дивного. А картина, використана для ілюстрації, – «Дівчинка в блакитному» Амадео Модільяні – передає той тривожний стан химерної дівчинки з задзеркалля,що дивиться скляними очима. Саме вона буде провідником цим світом, що вкритий туманом.
Перші розділи відкривають для нас Андрія як чудового поета:
поглянь отак літак підписує
листівку неба угорі
а те твоє обличчя між води-латаття
забув про вади тіла
тихо родяться сум’яття
на дні душі гніздяться немовлята-упирі…***
знаєш сонце –
то вухо Бога,
а кожен вечір –
то крок в криницю
сестра невидимого однорога
принесла темряви
на дні зіниці
Непомірно глибока образна система, що мовби з віршів переходить у подальшу прозу, не облишену пафосом і акцентуванням уваги на фізіології та еротизмі:«Юлія проникла у Ліну руками, язиком, думкою і довгастим рожевим скипетром із теплої пульсуючої, немов зародок тіла, матерії»; «Податлива й егоїстична, еротична, вона не в змозі була навіть елементарно відповідати на ласки Юлії…» Притаманним для цієї прози є посилання на Керрола, наприклад у главі «191.НЕОПАЛИМА ЛЮБОВ БЕЗТІЛЕСНИХ»:
Бо, Юліє? – запитала я вже в повітрі, коли Чеширський ніс нас над шатами, – чому ви так придурюєтеся? Ви зникаєте, а потім? Соня і Капелюшник, а от він, божественний гамбургер, продовжує залишатися Зайцем?...
«Сателіти»
Цікава також гра з формою подачі тексту. Наприклад, роман «К» є романом-щоденником, романом-листуванням за допомогою мейлу, романом-авангардом. Взагалі, у письменника зустрічаємо багато авангардного, сучасного, постмодерного. Це така собі міфологізація постмодерного порядку речей та образів у прозі й поезії, мішанина казки, сюрреалізму, постмодерну, сучасного міфу.
Наприклад, розділ візуальної поезії «a 6O N a п р и k л а d» виглядає незвично й авангардно, дотримуючись чіткого ритму і своєї специфіки будови.
У «Стинанні плечима» Андрій постає письменником різнобічним, інтелектуальним, з власним специфічним типом мовлення, він вміє дивувати, що в сучасній літературі вдається далеко не кожному письменнику. У цій книжці зібрані твори, які відображають автора і його стосунки зі світом, літературою, мистецтвом. Література такого напряму зорієнтована на сучасне сприйняття світу з купою неологізмів та англомовних назв.
Тканина оповіді розрахована на швидкий ритм читання, такий собі урбаністичний швидкий темп з ліричними і тонкими описами.
Андрій Жураківський – один з тих небагатьох письменників, з якими б я хотів особисто познайомитись. Якби… якби…