По-справжньому стане страшно, коли вони почнуть сідати за кермо електровозів і штурвали літаків. Страшно не за них – у них давно вже виробився імунітет: і від хвороб, і від смерті, і від срібних куль. Страшно за людей, які навколо. Страшно за людей, які переходять дорогу. Страшно за людей у машині, яка начебто рухається, але насправді, як укопана, стоїть на місці.
Комусь інцидент з Колесниковим і автобусом «ЛАЗ» може здатися збіса смішним у своїй логічності. Бо не може людина безболісно для себе й оточення пересісти з умовного «лексуса» на цілком конкретний автобус – без навичок його водіння, прав і спеціального медобстеження. І взагалі: автобусом керувати набагато складніше. По-перше, тому, що він має більші габарити. По-друге, тому, що він не має автоматичної коробки передач, до якої так звикли особи представницького класу. По-третє, сідаючи за кермо автобуса конче необхідно мати те, чого геть бракує українській політиці – відповідальність за пасажирів. Адже одна справа керувати державою, де все куплено, схвачено і освячено й ніхто тобі нічим не сміє дорікнути, і зовсім друга – коли ти віч-на-віч із неповоротким творінням майстрів Львівського автобусного заводу.
Втім, найцікавіше в цій історії таки не сама «лірика» і міркування про права й моральність, а її медійний розголос. А з розголосу якраз випливає, що хтось, описуючи ситуацію, бреше чи то пак говорить неправду. Або журналісти, яки побачили й засвідчили, що машина ДАІ стояла припаркована, або головний фігурант історії, якого злісний порушник-даїшник начебто обігнав справа.
А штука в тому, що ця у принципі незначна історія неабияк ілюструє стан свободи слова в Україні на цей момент. З одного боку, вони ще не можуть зупинити просочування неконтрольованих свідчень журналістів у ЗМІ. Ніхто їх не блокує, не б’є по руках і не зупиняє. Тобто, ще досі не вироблено механізму відмітання всіх версій на користь однієї – єдино правильної – на самому початку. Реакція владного механізму ще така ж неповоротка, як автобус марки «ЛАЗ» під час небезпечного маневру. І цим ми ще вигідно відрізняємося, наприклад, від Росії чи Північної Кореї.
З другого боку, вони вже схильні до творення альтернативної (офіційної) реальності, де будь-яка подія постає немовби в кривому дзеркалі. Таким чином вони починають пропонувати свою картинку як єдино можливу. Адже хто в цій країні наважиться поставити під сумнів слова віце-прем’єра, навіть якщо йому раптом закортить зайця назвати віслюком, а стояння машини назвати її рухом? Це немовби сигнал, який влада – чи вже цілком свідомо, чи ще зовсім несвідомо – подає медійному середовищу: журналіст мусить привчитися до нових рефлексів і нового способу сприйняття реальності. І якщо він, приміром, побачить синець під оком Путіна, то не мусить горлати «Сенсація! Синець під оком російського прем’єра!», а тим більше дошукуватися причин. Ні, спочатку слід не повірити своїм очам, озирнутись і послухати, що старші товариші говорять. А старші товариші вважають, що ніякого синця під путінським оком нема, що так впало світло або у всіх нас колективна галюцинація. Щось на кшталт історії з автобусом: для всіх машина стоїть, а для Колесникова їде. Якщо ж підійти до проблеми по-філософському… Хто заперечить, що стояння машини – це не своєрідний вид руху?
Однак, якщо відкинути лірику й іронію, то особисто мене вразила певна інфантильність, із якою сам фігурант цілком заходився заперечувати очевидне. Хіба аж настільки страшну річ він вчинив? Ну, так, сів за кермо без прав. Що ж тут такого дивного? Невже це найгірше, що він зробив у своєму житті? І якщо саме він правий у тій ситуації, то до чого ці барські жести: «…община не должно страдать, поэтому я подарю львовской ГАИ новую машину». Невже отак просто з власної кишені візьме – й подарує машину? Невже у повноваження віце-прем’єра входить дарувати машини? А якщо не з власної кишені, то чиєї саме? Ох, здається, забагато питань. Так багато, що слід таки погодитися: обгін із правого боку був. От, наприклад, я з цим уже погодився – заради загальнодержавного щастя, спокою і стабільності.
Не можу я тільки уявити собі, яким чином вони збираються далі керувати країною, виходячи із цього повідомлення:
«Але особливим шиком з елементами абсурду стало придбання для Януковича трьох... кенгуру. Тварин завезли в 2008 році. Їх тримали в одному загоні з цесарками.
Але австралійським гостям не пощастило. Сталося лихо – клімат виявився вище за примхи власника «Межигір’я». І зимою 2009 року одне з кенгуру померло через запалення легенів. Потім навесні 2009, коли робітники годували птахів, друге кенгуру вискочило з вольєру та втекло. Оскільки упіймати її так і не вдалося, то вирішили випустити на волю і третє кенгуру в сподіванні, що вони повернуться вдвох назад. Але після того австралійські тварини більше не з’являлися біля вольєру».
Якщо я раптом зустріну у поліських соснах кенгуру, то, звісна річ, не повірю своїм очам своїм. А вам розповім, що бачив зайця – хворого і переляканого. Як український народ.