Львів’яни шоковані результатами виборів. Ми налякані і розгублені. Причини цього переляку можна зрозуміти. З кінця 80-х саме львів’яни активно рухали країну вперед: спочатку до незалежності, а потім до Європи. Голодували на граніті, спали в наметах на Майдані, йшли під кулі. Врешті країна визнала наш вагомий внесок і… вибрала президентом «клоуна».
Це – ніж у спину, контрольний постріл по гонору.
Зазвичай львів’яни такого не пробачають, але цього разу доведеться змиритися. Сепаратизм – не наш варіант, бо від дідів-прадідів ми марили про соборну Україну. Невтомно підіймали в лузі похилену червону калину. І ось воно – уже межа не по Збручу, не по Дніпру і навіть не по Сіверському Дінцю. От лише зажурену Україну розвеселили й об’єднали не ми, а комік з Кривого Рогу.
І найгірше навіть не те, що рідні співвітчизники за нього голосували. Катастрофа полягає в тому, що українці виступили рішуче проти нашого кандидата.
Не можна сказати, що такого раніше не траплялося. Постійно таке було, але ми терпіли і робили своє. Чорновіл президентом не став, Ющенко облажався, але після другого Майдану здавалося, що все нарешті пішло за нашим задумом. До Європи рухаємося, культура і мова кріпнуть, «москалів» б’ємо! Переламали! А корупція то таке – свій до свого по своє. Розсмокчеться, коли в Унію вступимо.
Після виборів ці ілюзії розвіялися. Виявилося, що 14,5 млн українців думають інакше, ніж більшість львів’ян. Ще одна біда – навіть у самому Львові близько третини виборців підтримали Зеленського. Манкурти серед нас! Останній бастіон патріотизму валиться. На Тернопільщині та Івано-Франківщині Зеленський взагалі переміг. То що – нема більше Галичини? Від такого у львів’ян-державників безсило опускаються руки і зникає апетит.
Політики та аналітики кинулись пояснювати електоральну ізоляцію Львівщини стійкими ціннісними установками. Мовляв, ми тут твердо за вступ до ЄС і НАТО. Класична позиція самозаспокоєння – ми просто кращі за інших українців.
Однак вступ до ЄС підтримує половина країни, а до НАТО – понад 40%. Та й Петро Порошенко на виборах не мав монопольної пропозиції щодо цих питань. Його конкурент Зеленський заявляв, що курс на євроатлантичну спільноту українці повинні підтримати чи відкинути на загальнонаціональному референдумі.
Насправді фактор ЄС і НАТО зовсім не був визначальним. Виборами завжди керують емоції. У підігрітому пропагандистами інформаційному полі такими базовими емоціями стали страх і недовіра. Досвід багатьох поколінь підказував львівському виборцеві – зі сходу не варто чекати нічого доброго. Політтехнологи Петра Порошенка посилювали цей імпульс – зі сходу може прийти хіба що Путін. І він прийде, якщо Порошенко не переможе на виборах. Недовіра швидко перетворилася на страх та масовий психоз. У соцмережах ширилися дописи про нові Сибіри і Сандармохи. Технологія спрацювала, але загнала кандидата Порошенка в маргінальне електоральне поле.
Львів’ян підловили на їхньому консерватизмі та вірі в непомильність традицій і непорочність патріотизму. У цьому й виявляється особлива іронія ситуації. Львівський історик Ярослав Грицак вже більш ніж десять років виступає з тезою про те, що «цінності мажуться на хліб», наголошує на межі між цінностями виживання та цінностями самовираження.
І ось українці проголосували за кандидата, який уособлював протест проти системи і виступав за політичні й суспільні зміни. Львів’яни ж вирішили не ризикувати і підтримали status quo з формулюванням «інакше Путін нападе». Обрали цінності безпеки і виживання. При тому, що готовими ризикувати виявилися не тільки мешканці регіонів, у яких війна під боком, а й навіть гуцули, яких важко назвати чужаками.
Тепер львів’яни висловлюють своє обурення, малюючи футболки з середнім пальцем на мапі України. Ми показали вам фак! Цей палець ще й несвідомий вияв образи за втрату статусу Галичини як драйвера змін в країні. Бо ж, мовляв, гопники з Кривого Рогу «віджали» в нас тему.
У складних життєвих ситуаціях львів'яни звертаються до духовних наставників. Що сказав би про це Шептицький? Як відреагував би Папа Іван Павло II? Може, повторив би своє: «Не бійтеся!». Не бійтеся своїх мрій і бажань, бо вони таки можуть здійснитися. Адже мрію львів'ян про єдину Україну ніхто не «віджимав». Просто вона нарешті стала реальністю.