45-й президент США Дональд Трамп хоч і представляв Республіканську партію, але переміг на виборах 2016 року як позасистемний кандидат, який нещадно критикував закостенілий вашингтонський істеблішмент й обіцяв зробити Америку знову великою. Він та його технологи, серед яких і відомий українцям за співпрацею з Віктором Януковичем Пол Манафорт, тонко вловили настрої значної частини американського суспільства й закинули в маси необхідні популістські меседжі про відновлення втраченої могутності країни, зосередженість на внутрішніх справах і боротьбу з навалою мігрантів. Значною мірою політична поведінка Трампа була продиктована бізнес-логікою, у парадигмі якої він і мислив. Звідси ж його несамовитий потяг до big deals (великих угод) зі світовими гравцями, зокрема з Росією та Північною Кореєю, і щира переконаність в особистій харизмі, що допоможе залагодити глобальні проблеми.
Руйнівник системи
Президент США з легкістю виходив з міжнародних угод й організацій, критикував партнерів з НАТО за недостатнє фінансування з їхнього боку і взагалі поводився на світовій арені дуже зухвало, вражаючи своїм, так би мовити, стилем керівництва людей, які звикли до традиційної політики. Трамп же намагався зламати правила і зазіхав на систему, котру від розвалу, на щастя, захищав механізм стримувань і противаг. Протистояння із так званою deep state (глибинною державою, апаратом, інститутами влади) часом змушувало його діяти всупереч власній політичній волі.
Пригадаймо, як в Україні критикували президента від демократів Барака Обаму за його нерішучу позицію після початку російської агресії в Криму і на Донбасі та які надії пов’язували з приходом нової, бажано республіканської, адміністрації, що традиційно мала славу «яструбів», а не «голубів». Її символом був сенатор від штату Аризона Джон Маккейн. Трамп, звісно, не був класичним політиком-республіканцем з багаторічним досвідом губернаторства і роботи в Конгресі, та ще й не приховував симпатій до президента РФ Володимира Путіна, що особливо насторожувало українців. Але щоб спекатися цих закидів, президент США робив кроки, за які йому аплодували над Дніпром: запроваджував санкції проти Росії, посилював співпрацю у сфері безпеки з Києвом, надавав летальну зброю, зокрема протитанкові ракетні комплекси Javelin, у Державному департаменті була створена позиція спеціального представника щодо України, яку посів Курт Волкер.
На перший погляд, разюча відмінність з каденцією миролюбного Обами. Втім усе це навряд чи було б можливим, якби не послідовна позиція американських парламентарів з обох партій та очільників Держдепу й Міноборони США, а також бажання Трампа відбитися від звинувачень у підіграванні росіянам, тінь яких нависала над ним упродовж всієї президентури. Саме тому господар Білого дому був змушений звільнити свого радника з питань національної безпеки генерал-лейтенанта у відставці Майкла Флінна, який пропрацював на посаді три тижні. Це була, на його думку, «чудова людина, з якою брехливі ЗМІ повелися дуже несправедливо».
До речі, радників з нацбезпеки Трамп «тасував» регулярно, змінивши за час каденції чотирьох посадовців. Один із них, Джон Болтон, у книзі «Кімната, де це сталося: спогади про Білий дім» (2020) підтвердив, що президент США блокував надання Україні військової допомоги, вимагаючи здобути компромат проти Гілларі Клінтон і Джозефа Байдена, і не хотів бути жорстким до Путіна. За це Трамп назвав Болтона «хлопцем без серця» і пригрозив йому в’язницею за розголошення урядових таємниць.
Не стала таємницею і боротьба американського лідера з директором ФБР Джеймсом Комі, призначеного ще за Обами. Від Комі замість важливих завдань Трамп вимагав особистої лояльності та доведення того, що він – «хороший хлопець» і не мав справ з повіями в Москві. А коли не досяг бажаного, знайшов казуїстичні механізми, аби усунути з посади незалежного директора, який, до речі, раніше розслідував справу про електронне листування Клінтон під час роботи в Держдепартаменті. Звинувачення на її адресу не підтвердилися, проте спричинилися до програшу на виборах-2016. Цей сюжет ліг в основу мінісеріалу «Правило Комі» (2020), основаного на книзі мемуарів «Вища лояльність: правда, брехня та лідерство» (2018).
Відновити душу Америки
Трамп, як міг, випробував американську систему на міцність, і багатьом ця стилістика припадала до смаку. Її апофеозом стала президентська кампанія 2020 року, у якій взяла участь рекордна кількість американців з обох таборів. За нею стежив, без перебільшення, цілий світ, бо президент США – це не просто господар Білого дому, а впливовий світовий лідер, як іноді кажуть, «президент світу». Ставки у грі та градус політичної напруги були надзвичайно високими. Або США і надалі будуть заручниками волі імпульсивного й непередбачуваного Трампа, або ж повернуться до класичної та зрозумілої політики, уособленої Байденом і його командою.
Перебіг кампанії та її підсумки продемонстрували, що самовпевнений Трамп навіть після поразки на виборах просто так не віддасть ключі від Білого дому і впустить туди перехідну адміністрацію. Ні, мирної передачі влади не відбулося. Навіть коли самі республіканці й ультрареспубліканський телеканал Fox News визнали перевагу Байдена, Трамп заявляв про «вкрадену перемогу», вимагав перерахунку голосів в окремих штатах і мобілізовував своїх прихильників.
На цьому тлі пішов у відставку міністр юстиції і генеральний прокурор Вільям Барр, який заявив, що його відомство не знайшло доказів масштабних порушень під час виборів. І це зробив посадовець, якого вважали лояльним і дорікали йому в залежності від президента. Критики говорили, що Барр був не так генпрокурором, як особистим адвокатом Трампа. Президент особисто телефонував державному секретарю штату Джорджія Бредові Раффенсперґеру та вимагав перерахунку голосів на свою користь, погрожуючи кримінальними наслідками. Що вже казати про адекватність президента, коли він днями зажадав від віцепрезидента Майкла Пенса не визнавати результатів виборів на засіданні Сенату США.
«Зроби це, Майку, це час для надзвичайної мужності!» – написав Трамп у Twitter, чіпляючись за владу. Причому він робить це настільки відчайдушно, що закликав на підтримку своїх прихильників, які 6 січня увірвалися до будівлі Конгресу та влаштували там безлади, внаслідок чого загинуло п’ятеро людей. Пенса довелося евакуювати. Українцям кадри з Капітолію нагадали події «русской весны» в Харкові, Донецьку й Луганську, а багато хто угледів у них ту саму сумнозвісну «руку Москви», що так чи так втручалася в американські вибори ще 2016 року, і в підсумку це коштувало кар’єри і свободи помітним постатям з оточення Трампа. Але що він зробив під завісу своєї каденції? Правильно – помилував ексрадників Манафорта, Флінна, Роджера Стоуна, який намагався отримати компромат на Клінтон і брехав під час свідчень у Конгресі, та Джорджа Пападопулоса, який збрехав ФБР про свої зустрічі з агентами та посередниками Москви.
Відчайдушні зусилля Трампа, його рішуче заперечення результатів президентських виборів, активізація прихильників і небезпечна гра на їхніх емоціях – це не так бажання насолити на прощання своїм політичним опонентам, як замах на самі засади американської демократії, за що доведеться відповідати політично і юридично. Однак система, попри намагання її похитнути, довела свою стійкість і спроможність протистояти деструктивним впливам, навіть інспірованим з найвищого владного кабінету держави, повертаючи її до нормальності й відповідального лідерства. Як зазначив у звільненому Конгресі той-таки Пенс, «це був темний день в історії американського Капітолію. Але ті, хто влаштував хаос у Капітолії, ви не виграли. Насилля ніколи не перемагає. Виграє свобода».
Водночас із відходом Трампа не зникне трампізм, політика, котру викликав до життя 45-й президент США і яка має мільйони відданих прихильників. Вони прагнутимуть реваншу над «ненависним і зажерливим» вашингтонським істеблішментом. І це також супроводжуватиме каденцію 46-го лідера Америки, який разюче відрізняється від свого попередника. Байден обіцяє, що керуватиме країною як американський президент, а не демократ, і клянеться, що боротиметься не за розкол, а за єдність, бо йшов на посаду, аби – небагато-немало – відновити душу Америки.