Пам’ятаєте кадри з чорно-білих радянських фільмів про війну, де люди завмирали на вулиці біля гучномовців і слухали, як Юрій Левітан оголошує про початок війни? Початок цієї війни ми спостерігали в прямому ефірі. Так само, як раніше дивились на вуличні бої в Києві. З повним відчуттям нереальності того, що відбувається. Так, ніби зараз 1938 рік, а ми – це Судети.
Хай історія і не циклічна, але якщо хтось десь пише ці сценарії, то він має слабкість до повторів. Судети, Югославія, Прага, Чечня, Придністров’я, Абхазія, Осетія – і ось в цьому списку Крим та Україна. Я не думала, що доживу до моменту, коли над Верховною Радою в Києві піднімуть червоно-чорний прапор – але ще більше не думала, що побачу, як на Сході зривають українські синьо-жовті прапори на користь російських триколорів. Як назвати ситуацію, коли замість наших прапорів вивішують прапори іншої держави, окрім як окупацією, я не знаю.
Страшно було, коли я почала перераховувати серед своїх друзів офіцерів запасу. Коли раптом уявила їх не в сорочках та пальтах, з мобільними телефонами в руках, а у військовому камуфляжі, у запорошених берцях та автоматами за плечима. Коли подумала, як буду проводжати потяги, які повезуть їх до південно-східних кордонів. Як розуміла, що не всі можуть звідти повернутися.
Але страшно було рівно до того моменту, як мені подзвонили і сказали – евакуйовуйся в Польщу, якщо буде така можливість. Їдь, а ми приїдемо до тебе. І ось тут, уявивши, як я пішки переходжу кордон в Шегинях чи Раві-Руській: з наплічником, де є все необхідне, з закордонним паспортом, в якому немає візи, з синьо-жовтим прапором за плечима, я раптом заспокоїлась. Спасибі за пропозицію, але я нікуди не піду і не поїду. Не дочекаєтесь. У мене ще є великі плани на Україну.
Ця війна – інформаційна, і вона має на меті змусити нас тікати. Всі ці бряцання зброєю та міряння, чиї стволи більші мають на меті деморалізувати нас та змусити здатись ще до бою.
Але зранку під українськими військкоматами були черги з добровольців. Хлопці самі дзвонили і питали, що їм робити і чи треба прибути до мобілізаційних пунктів. Військкомати натомість заспокоювали охочих, що якщо буде треба – самі їх знайдуть.
Українські військові частини в Криму відмовились складати зброю і переходити на сторону російської армії. Кримські татари формують загони самооборони. Крим ще не готовий здаватись. Ще нічого не закінчилось. Зрештою, ще навіть нічого не почалось.
Страх – це нормально. Ненормально, якщо взагалі не страшно – це вже щось із психікою. Тих, хто взагалі нічого не боїться, в армію не беруть.