В Україні від Помаранчевої революції більше нічого не залишилося. Старий апарат повернувся до влади, а разом з ним повернулися й старі методи. Хто бореться за вільне суспільство, тому загрожує переслідування й навіть тюремне ув’язнення. До України повільно повертається відчуття страху.
Мій друг Петро спершу нічого мені не сказав, але згодом я довідався про це від наших спільних знайомих: Петро був змушений відповідати на запитання. Запитання про мене.
Чоловік, котрий ставив запитання був представником Служби безпеки. Він назвав себе Ігорем Святієм, це був ще квітень, через два місяці після зміни влади в Україні. Тепер вже маємо листопад, з часу сходження до влади президента Януковича минуло вісім місяців. Нині вже цілком зрозуміло: я тут більше не можу писати так вільно, як раніше.
Це почалося з Петра. Насправді Петро називається не Петро. Я повинен був змінити його ім’я, оскільки він з певного часу не відчуває себе більше в безпеці. Він розповів нашому спільному знайомому про допити щодо мене, і він його запевнив, що зразу ж мене попередить, щойно почує, що за мною влаштовано спостереження. Проте, тоді він промовчав, а коли згаданий знайомий нарешті повідомив це мені з власної ініціативи, то я сам перший заговорив з Петром. Ми спілкувалися телефоном через чужі номери, ми обмінювалися закодованими мейлами, і він підтвердив все: візит агента секретної служби, запитання про мене, і що він знає про ще одну людину, котра також була змушена давати свідчення про мене. Але коли я запитав, чи можу я зробити всю цю справу надбанням громадськості, то він завагався, а потім попросив вивести його з гри. При цьому варто зазначити, що Петро аж ніяк не є людиною позбавленою мужності. Після розпаду Радянського Союзу, він відмовився, працювати для спецслужб у часи авторитарного президента Кучми. Тепер же у нього зростають діти. Хоча він і міг відмовитися від подання свідчень. Але часи змінилися.
Друг попросив про анонімність
Свобода рідко користувалася успіхом в Україні. "Разом нас багато", – співали вони в грудні 2004-го року. Кияни готові були змести всіх олігархів, і кожен, хто приходив на Хрещатик, бачив сотні тисяч інших, котрі були поруч. Все скінчено. Ідоли того часу, Віктор Ющенко – мученик з карбованим смертельною отрутою обличчям, і Юлія Тимошенко – поп-ікона із золотим, закрученим косою волосся, погрузнувши у взаємних ревнощах й інтригах, втратили авторитет і владу. Старий режим [Ancien Régime] відновлено, і той, хто співав в той час на "Майдані" в Києві, тепер з дня у день переконується: Розрізнені ми – самотні. Так Петро попросив про анонімності. Той інший, що так само давав свідчення, також не хотів би розкриватися. І що: кожен сам на сам проти режиму? З цього нічого не вийде. Також і тому іншому свого часу не бракувало гідності. Він стояв на Майдані під рясним снігопадом, хоча щоночі прокочувалися чутки: сюди вже їдуть танки. Коли згодом свобода перетворилася на комедію, то він для себе вирішив, що ніколи більше стоятиме для інших на лінії вогню. Більше я нічого не можу про нього написати, бо інакше легко буде визначити його особу.
У поштову скриньку надійшов мейл з ізолятора № 1. "Маю для Вас відповідь від Макаренка" – пише мені жінка-посередниця, згодом вона передає послання від ув’язненого: "Умови тюремного утримання відповідають типовим обставинам у в’язниці". Анатолій Макаренко – у часи західноорієнтованого уряду Тимошенко керівник митної служби – сидить з червня в камері попереднього ув’язнення. Таємна служба СБУ звинувачує його у зловживанні службовим становищем. "Боротьба з корупцією", – по-хлопчачому посміхаючись стверджує голова СБУ Валерій Хорошковський, про коштовні автомобілі котрого повідомляє преса: на щодень – Maybach, у вихідні – Bentley.
Керівник спецслужби і медіа-магнат
Хорошковський – постійно по-дорогому вбраний і бездоганно пострижений 41-літній чоловік – набирався досвіду, ще працюючи менеджером на твердих підлогах російського сталеливарного концерну. З тих пір він постійно нарощував свій вплив в Україні у вбивчій (часто в буквальному сенсі слова) боротьбі за владу. Його вплив на засоби масової інформації – він володіє "Інтером", ймовірно, найвпливовішою телевізійною холдинговою компанією країни – робить його гравцем, здатним встановлювати власні правила гри. Під його командуванням нині перебуває понад 30 тисяч офіцерів спецслужби, багато з яких пройшло школу радянського КДБ. Він також посідає своє місце у Вищій Раді Юстиції України, маючи таким чином безпосередній вплив на судову систему.
Апарат цього неконтрольованого чоловіка за минулі дні здійняв хвилю арештів у таборі Юлії Тимошенко. Міністри, чиновники, генерали потрапили до камер попереднього ув’язнення. Макаренко сидить в ізоляторі № 1 в’язниці, яка існує ще з царських часів. Його адвокат Юрій Сухов так описує камеру: четверо чоловіків туляться в 14-ти квадратних метрах, водопровідний кран, туалет без кабінки чи ширми. В душі проглядаються отвори від куля, як докази проведення страт ще в сталінські часи. І коли охоронці кладуть їжу на підлогу в коридорі, то зразу ж прибігають щури. Родині дозволено відвідувати ув’язнених один раз на місяць – але й це небезпечно через туберкульозу в будинку. В’язниці – це ще одна категорія політики.
В’язниця, яка стала музеєм
Львів, стародавній Лемберг в Західній Україні. Ренесансні будівлі, тендітний сецесійний стиль, шарм часів Австро-Угорської імперії… У в’язниці на колишній вулиці Лонцького, де НКВС перед наступом німців у 1941-му році знищив 1681-го активіста українського національного руху, а тіла просто залишив там лежати, нині працює Марія Іванівна Лучишин. Тут сидів навіть її батько, оскільки він після війни підтримував зв’язок з антирадянським українським рухом спротиву. Тож для Марії Іванівни, беззубої, вбраної в спортивний костюм старенької дами з неймовірною енергією, були само собою зрозумілим, що треба піти працювати сюди, коли після зміни влади в’язницю було перетворено на музей. Озброївшись масивним зубчатим ключем, вона веде нас через занедбані коридори, повз написані від руки списки призначених радянською владою до страти, повз гумові шини і камери засуджених до смерті. Іноді вона чує в підвалах гигикання. Це – душі замордованих, які не знаходять спокою. Львів є центром українського самовизначення, і в 2004 році він поряд з Києвом був серцем демократичного руху. Місто було спершу польським, потім австрійським, то знову польським, допоки в 1939 році його не анексував Радянський Союз, залишивши по собі гори трупів лише на вулиці Лонцького. Росіян і комуністів тут вважають ворогами – а разом з ними й нову владу в Києві, яка має свою базу підтримки в російськомовних індустріальних містах Східної України.
У кнайпі, яка міститься в одній із львівських пивниць, Мирослав Маринович – віце-ректор Українського католицького університету, змальовує картину тихого повернення страху. Маринович є однією з авторитетних постатей цього міста. У сімдесятих роках він був радянським дисидентом, одним із засновників Української Гельсінкської групи, за що й отримав десять років у ГУЛАГу. Маринович описав одного разу, як йому тоді втлумачували, що ти є "ніщо", ти самотній, забутий всіма "безіменні ідіот", який не існує для світу.
Автобусом з ГУЛАГу додому
Сьогодні він знову бачить всюди старі шаблони. Він говорить про "інерція старого страху", про повернення рабських рефлексів, які в’їлися в нас. "Пам’яті про Майдан нині більше немає. Ніхто більше не каже: " Ми були сильними", – зазначає Маринович, – Замість цього, всі тепер говорять:" Ми стали жертвами махінацій". Ніхто не чинить спротиву, тож владі не треба робити нічого більше, окрім як відновити сигнали панування: "Суспільство, яке так довго перебувало в рабстві, блискавично реагує на це рабськими рефлексами". Давня недовіра всіх до всіх розквітає знову, пригніченість самотністю, зростає почуття, що ти нікого насправді не знаєш.
Якщо б метафори існували в реальному житті, то вони б знайшлися у в’язниці на Лонцького. Коли засланий батько Марії Іванівни, котрого вже давно вважали загиблими, в п’ятдесятих роках несподівано, без жодної попередньої звістки повернувся із ГУЛАГу, то останню частину шляху додому він їхав тим же автобусом, що і його вже доросла донька. Він її не впізнав, вони їхали додому разом, вона зі школи, він із Сибіру. Коли вони одночасно підійшли до одного й того ж будинку, сусідка промовила такі слова: "Іване, ти не впізнав своєї дитини?"
Радість була недовгою. Сусіди обходили засланців стороною. А Іван, на чиїй спині залишилися сліди численних знущань, незабаром помер.
Хто бреше?
Між тим, я знаю, що хтось бреше. Петрові було чітко зрозуміло, навіщо приходив співробітник спецслужби й розпитував про мене. Я зробив цю інформації надбанням громадськості, і українські веб-сайти повідомили про це. Отже в цій суспільній фазі, яку, ймовірно, можна назвати пост-демократією, ймовірно – про-диктатурою, ймовірно – проміжним станом, існують ще вільні голоси в Інтернеті. Тепер, однак, СБУ подала однозначне спростування. Щодо до кореспондента Frankfurter Allgemeine Zeitung в Україні не було вжито "жодних кроків", - повідомляє спецслужба. Жодного стеження. "Він нас не цікавить". То хто ж брехун? Петро?
На Подолі, галасливому київському районі над Дніпром, я зустрічаю Віталія Шабуніна – голову Фонду регіональних ініціатив (ФРІ), організації, що підтримує українські громадські ініціативи. Худий, синьоокий і дуже молодий сидить він навпроти у ресторані-бістро. Він виглядає дуже уважним і начисто позбавленим ілюзій. Він знає, що готовність людей до активних дій є дуже низькою, тож і його організація відповідно допасовує свою стратегію: "Цінності більше не мають ваги. Молодих людей ми залучаємо до наших акцій за допомогою аргументу, що в нас вони здобудуть досвід лідерства. Про демократію ми говоримо тільки у вузькому колі". Так само, до речі, прагматично Шабунін ставиться й до спецслужби. Звичайно, ці панове завжди перебувають десь поруч, вони ставлять запитання, викликають на зустріч. Чи це погано? - "Та що ви: ми п’ємо каву, от і все".
Чи вам переламають ноги?
Інші не видаються такими незворушними. Ганна Гуцол 25 років, має два мобільних телефони, її коротке волосся пофарбоване на рудо. Вона головує у Femen – найвідомішій жіночій організації в Україну. Крім того, вони воює з летаргією розчарованого суспільства. І воює вона радикальними методами: зброя Femen – це непристойність. У своїй боротьбі з секс-туризмом або всюдисущністю таємної служби активістки виступають у вбраннях Єви або майже голими. Ганна Гуцол є невисокою, худою і напруженою. Злегка замерзла сидить вона у київському вуличному кафе. У порно-обладунках виступати проти сексуальної експлуатації, з розпростертими ногами – за права людини… Як все це можна поєднати? "Це - чистий прагматизм, – стверджує вона, – Крім бомб, секс залишається єдиним ефективним засобом. А що зі спецслужбами? Так, вона вже мала з ними справу. Вони під’їхали до неї вночі удвох, заштовхали в автомобіль на заднє сидіння, аби пограти в стару гру-допит "добрий поліцейський, злий поліцейський". Один з них був ввічливим, другий – брутальним. "Вважай на те, що ти робиш, – сказав той увічливий, – а то ще зламаєш собі ногу".
Веб-сайти оприлюднили мій протест проти залякування моєї співрозмовниці й проти перешкоджання мені у журналістській діяльності. Тепер, однак, апарат відстрілюється у відповідь. Глава президентської адміністрації Льовочкін подає мою історію як перекручення, як "провокацію". "Ця історія слугує тому, щоб напередодні візиту президента Януковича в Берлін отруїти йому ґрунт на міжнародному рівні", – говорить він. Все це – лише тактика, "аранжована" ворожими силами.
Шпигун, який мені тикає
Приблизно в той же час хтось запрошує мене на чай, хтось, хто близький до президента, хтось з теплим голосом і чарівною усмішкою. "Ми прагнемо демократії, ми прагнемо свободи, повірте нам", – воркоче він в унісон з бреньканням чайної ложки. У найвищих верхах, буцімто, дуже занепокоєні тим, що дозволяє собі спецслужба. . . Старі радянські звички – погано, погано, але, що тут можна зробити. . . Президент принаймні, особисто висварив молодого шефа СБУ. "Щось неймовірне! Так зіпсувати нашу репутацію назовні!". . . До речі: чи не могли б ми один до одного звертатися на ти? Добрий поліцейський, поганий поліцейський. Я згадав про знаменитий фільм "Професія: репортер" [Professione: reporter] Мікеланджело Антоніоні [Michelangelo Antonioni], де йдеться про межі діяльності в журналістиці. Якщо влада підбирається занадто близько, журналіст перетворюється на партію.
У своїй львівській пивниці зі склепіннями Мирослав Маринович, колишній дисидент ГУЛАГу, готується в дорогу. "Ми рухаємося занадто повільно, – промовив ще він, – Вони швидше нас посадять на ланцюг, аніж ми зможемо збудувати громадянське суспільство". Після того знову доведеться вдаватися до жертв, до самопожертви, як це було зі Сахаровим.
- Жертва - це ключ.
- Толстой, Воскресіння? - запитую я.
- Так. Чи Рене Жирар [René Girard].
Жодних слідів Василя Кліментьєва
Хоча одну жертву вже, імовірно, можемо записати на рахунок. 1029 кілометрів східніше, в похмурому місті-мільйоннику Харкові, що неподалік кордону з Росією, 11-го серпня, не залишивши по собі жодних слідів, пропав журналіст Василь Кліментьєв. У Харкові можна побачити недоглянуті панельні будинки, старий танковий завод, біля управління міліції, де в 1940-му році були розстріляні польські військовополонені, чатують охоронці з натягнутими на потилиці кашкетами і сержантки в уніформах з міні-спідницями. Мер цього міста вже притягався до кримінальної відповідальності, він належить до одного з президентом клану.
Журналіст Кліментьєв спеціалізувався на виявленні причетності держслужбовців до крадіжок автомобілів, контрабандної торгівлі й рекету. Він зник після того, як зумів сфотографувати фазенду генерала міліції. Його телефон було виявлено у водосховищі. Друг і асистент Кліментьєва Петро Матвієнко, виснажений чоловік років п’ятдесяти зі старим портфелем, саме сидів між бубнячим телевізором-рекламою і бринячим барним фортепіано у фойє готелю "Харків" – такої собі блочної будівлі з вікнами, що створюють протяг, та неквапними покоївками. Він заявляє, що не має наміру зупинятися, що продовжить справу, яку розпочав, але не завершив Кліментьєв. Страх? - "Вони не посміють вбити ще одного журналіста. Аж ніяк, коли й міжнародна преса втрутилася у справу". Кількома днями по тому до нього прийде міліція і конфіскує його комп’ютер, фотоапарати, диктофони.
Відтворюється запис на DVD, диск дав мені Андрій Сенченко, депутат парламенту від опозиції. На моніторі – палата української лікарні: стіни помальовані рожевою олійною фарбою, медикаменти, ґумові пантофлі. Прикутого кайданками до ліжка чоловіка у спортивних штанях охороняє спітнілий працівник міліції: Олександр Котельников нещодавно був представником Юлії Тимошенко в Криму. Його заарештували навесні, але після серцевого нападу він опинився в кайданках у лікарняній палаті у портовому місті Євпаторії. Об’єктив камери переходить на міліціонера. Офіцер схоплюється з місця, очевидно, він не знає, як давати собі раду з медіа-атакою. Друзі ув’язненого, відчинили двері, камера працює далі, хтось демонструє мандат депутата. В очах міліціонера проглядається неспокій. "Вимкніть камеру", – намагається він командувати. Камера продовжує працювати. Він гладить себе по спітнілій лисині, намагається взяти ситуацію під свій контроль, витягає мобільний телефон, дзвонить комусь, але йому відмовляють у допомозі, тож змушений діяти самостійно. "За яким правом ви тут?" – невблаганно запитує голос позаду камери. Міліціонер подається назад: "Розпорядження. . . Міліція . .." - "Яка міліція?" Правоохоронець робить чергову спробу піти в атаку: "Йдіть геть звідси!" Ніхто не йде. Міліціонер виглядає переляканим.
Боїться також і влада. Макаренко, наприклад, колишній начальник митниці, перебуваючи в ізоляторі номер 1, відмовляється від тамтешньої їжі, оскільки він ще з радянських часів має проблеми зі шлунком. "Майже всі, хто працював тоді на державній службі, мають сьогодні проблеми зі шлунком", – каже його адвокат. Так глибоко це засіло.
Секретна служба хотіла б попросити
Хорошковський, глава СБУ виявив бажання побалакати зі мною. "Зустріньтеся врешті-решт з ним, – каже мені теплий голос, – поговоріть з Валерієм". Тепер він посміхається, виглядає елегантним, і енергійним в своєму кабінеті розміром з бальний зал, де колись мали свій осідок і КДБ, і гестапо, під час очікування в приймальні мене розважали погляди красивих секретарок. Праворуч у нього на столі – телефони, їх багато, вони великі й квадратні. Ліворуч – ікони. На зап’ясті його доглянутих рук – золотий годинник. Чи намагається СБУ тиснути на опозицію шляхом арештів? Посмішка Хорошковського підкуповує. Якщо було скоєно злочини, то потрібно відповідно реагувати. Чи СБУ погрожувала Ганні Гуцул, обіцяючи переламати їй ноги? Знову посмішка, яка супроводжується біганням очей. "Можливо й був один чи два випадки погроз, а може й не було". Чи СБУ шпигувала за мною? "Так, це було зроблено". Це звучить байдужим тоном. Проблеми з акредитацією. . . Цілком звична ситуація. Тож Петро казав правду.
У музеї "Тюрма на Лонцького" Марія Лучишин вчинила щось нечуване. У вересні СБУ заарештувала, директора музею Руслана Забілого й допитували протягом 14-ти годин, оскільки він, як підозрюють, під час своїх досліджень антикомуністичного руху спротиву оприлюднив секретні документи. Коли представник спецслужби прийшов до Марії Іванівни і вимагав допуску до музею, щоб провести там обшук, то вона просто не принесла йому свого масивного зубчатого ключа. Вона каже, що поховала свій страх ще тоді, коли помер її батько – той незнайомець з автобуса.
Автор: Конрад Шулер [Konrad Schuller]
Назва оригіналу: Die Angst ist zurück
Джерело: Frankfurter Allgemeine Zeitung. 04.11.2010
Зреферовано zgroup