Хоч з часу розвалу СРСР минуло вже 30 років, значна частина західних політичних еліт рефлексує давніми фобіями. Страх перед можливим розвалом Росії посідає чільне місце в геополітичних розкладах. Як і напередодні краху радянської імперії, на Заході серйозно побоюються дезінтеграції Російської Федерації. Звідси – відмова надавати Україні наступальні види озброєнь і дивне ірраціональне прагнення забезпечити українську перемогу без рішучої поразки агресора.
Перемога США і країн Західного світу в «холодній війні» створила хибну ілюзію. Начебто Вашингтон завжди ставив за головну стратегічну мету розвалити Радянський Союз. Справді, такі погляди були поширені серед поважної частини західного політикуму. Багато хто щиро бажав краху комуністичного тоталітарного блоку і доклав для цього чимало зусиль. Політика президента США Рональда Рейгана дала потужний імпульс для прискорення процесу ослаблення і майбутнього колапсу радянської системи. Але далеко не всі політики на Заході демонстрували бажання знищити «імперію зла».
На рубежі 80–90-х років ХХ століття політичні лідери США та інших країн НАТО розглядали розвал СРСР і створення на його місці незалежних національних державних утворень як надто ризикований і небажаний сценарій розвитку подій. Одна справа – прагнути знищення комуністичного блоку і демократичної трансформації країн, які входили до колишнього соцтабору. Інша – ставити за мету ліквідацію гігантської колоніальної держави з центром у Москві. «Імперію зла» хотіли не знищити. Її хотіли демократизувати, трансформувати, перезаснувати, зробити частиною глобального світу, надати їй «людське обличчя».
Відновлення повноцінного національного суверенітету численних народів, поневолених Кремлем, точно не було в пріоритеті адміністрації тодішнього президента США Джорджа Буша-старшого. Москва розглядалася як найбільш надійний і передбачуваний партнер, з яким можна будувати відносини після декомунізації. Такі думки були поширені попри тоталітарну суть і численні злочини радянсько-московського режиму. У світі, де вже розвалилися всі колоніальні імперії, чомусь вважали за потрібне зробити виняток для однієї – російської. Чи не нагадує таке суперечливе мислення тодішніх політичних еліт нинішню добу?
У червні 1990 року під час візиту прем’єр-міністерки Великої Британії Марґарет Тетчер до Києва її запитали: чи можливе відкриття в Україні англійського посольства? «Залізна леді» відповіла, що Лондон немає дипломатичних відносин з Каліфорнією. Києву непублічно чітко дали зрозуміти, що не поділяють його прагнення проголосити суверенітет.
Навіть за кілька місяців до розпаду Радянського Союзу політичні еліти Заходу все ще були зачаровані Горбачовим і насторожено ставилися до параду суверенітетів, які проголошували республіки. 30 липня 1991 року під час переговорів у Москві Буш сказав радянському лідеру, що розпад Радянського Союзу не буде в інтересах Америки. Він запевнив, що виступатиме проти незалежності, коли 1 серпня поїде в Україну під час наступного етапу свого візиту. І дотримав слова.
Американський лідер відмовився зустрічатися з прихильниками української незалежності. У Верховній Раді він виголосив промову, яка увійшла в історію під назвою «котлета по-київськи». «Американці не підтримуватимуть тих, хто прагне незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто пропагує суїцидальний націоналізм, заснований на міжнаціональній ворожнечі», – заявив Буш у Києві під гул невдоволеної частини українського парламенту.
Звернення, в якому Буш застерігав українців від «самогубного націоналізму», було написане Кондолізою Райс – пізніше держсекретаркою за президента Джорджа Буша-молодшого. 8 лютого 1992 року The Economist назвав цю промову «кричущим прикладом» того, що інші країни не визнають неминучість становлення України як незалежної держави. А у 2011 році консервативна газета Washington Examiner висловила думку, що це, можливо, була найгірша промова американського президента.
Час показав, що сподівання західних політиків зберегти оновлений СРСР були марними та оманливими. Вони не враховували реалій, історичного контексту і ґрунтувалися на хибних, однобічних припущеннях. Основна помилка Заходу була в тому, що він виступав за демонтаж комуністичної системи, але не пов’язував його з демонтажем колоніальної Московської імперії. Страх реалізації «югославського сценарію з ядерною бомбою» поєднувався з бажанням Заходу бачити в посткомуністичній Москві союзника і надійного партнера, багатого на природні ресурси. Право поневолених націй на самовизначення приносилося в жертву ілюзії геополітичної стабільності.
Не всі в адміністрації Джорджа Буша-старшого виступали за збереження оновленого союзу з центром у Москві. Були й такі, які цілком правильно спрогнозували майбутнє й історичну фундаментальну схильність Росії до побудови авторитарних агресивних режимів. І закликали не тільки не заважати природному процесу розвалу імперії, а й прискорити та фіналізувати його. Домогтися розпаду не тільки комуністичного СРСР, а й колоніальної імперії у вигляді Росії. Але їх тоді не чули.
У вересні 1991 року на зустрічі Ради національної безпеки в Білому домі обговорювали, як США має реагувати на можливий крах СРСР. Міністр оборони Дік Чейні висловив побоювання, що навіть після падіння комунізму в Росії з часом знову може сформуватися агресивний авторитарний режим. «Ми все ще можемо отримати авторитарний режим. Я стурбований тим, що через рік або близько того, якщо все піде нанівець, як ми зможемо відповісти, що ми не зробили більше».
Подальший хід подій показав, що він не помилився. Чейні хотів не тільки падіння СРСР, а й дезінтеграції Росії як колоніальної імперії. Саме розпад Росії гарантував би, що вона більше не становитиме загрози для інших країн. Та його думка не знайшла підтримки. На початку 90-х років минулого століття у Заходу був чудовий шанс не тільки знищити комуністичну загрозу, а й ліквідувати російську імперську загрозу. Придушити її в зародку. Багато регіонів нинішньої Російської Федерації вагалися, чи варто їм залишатися в її складі чи спробувати утворити власні держави. Якби процес деколонізації Росії був запущений і концептуально підтриманий у той час, навряд чи щось могло б врятувати цю євразійську імперію.
У травні 2022 року в американському виданні The Atlantic вийшла стаття «Деколонізувати Росію». Її автор – Кейсі Мішель, який раніше написав книжку-розслідування «Американська клептократія: як США створили найбільшу у світі схему відмивання грошей». Основна думка Мішеля: Кремль має втратити імперію, яку він ще зберігає. Росія – це держава з випадковим злиттям регіонів і націй із надзвичайно різноманітною історією, культурою та мовами. Історія Росії – це історія майже безперервної експансії та колонізації, і Росія є останньою європейською імперією, яка протистояла основним зусиллям з деколонізації.
Як пише журналіст-розслідувач, під час і після розпаду Радянського Союзу Сполучені Штати відмовилися захистити нещодавно здобуту незалежність багатьох пострадянських держав, посилаючись на дивні побоювання щодо приниження Москви. Захід постійно припускався помилки, відмовляючись бачити очевидне. Підбадьорена цим Москва знову почала повертати втрачені землі.
«Тепер російський реваншизм – якому сприяла наша бездіяльність і ширше незнання історії російського імперіалізму – відродив можливість ядерного конфлікту та спровокував найгіршу кризу безпеки, яку світ бачив за десятиліття. Коли Україна відверне спробу Росії її реколонізувати, Захід має підтримати повну свободу для імперських підданих Росії».
Висновок Кейсі Мішеля однозначний. Для уникнення ризику подальших воєн Кремль повинен втратити ту імперію, яку він все ще зберігає. Проєкт російської деколонізації має бути нарешті завершено. Однак політичні еліти Заходу не зовсім поділяють таку позицію. Вони припускаються тієї самої помилки, що й на початку 90-х, коли повірили, що розпад комуністичного блоку без розпаду Російської імперії принесе стабільність і процвітання.
Сьогодні Росію від розвалу та поразки певною мірою рятують рефлексії західного політичного бомонду. Його спосіб мислення цілковито відображає засадничо помилкову позицію попередників на зламі 80–90-х років минулого століття. На Заході все ще вважають, що збереження Росії в її нинішніх кордонах після падіння режиму Путіна – це гарантія світової стабільності. Нині там так само бояться розпаду Московії на кілька країн і можливого неконтрольованого поширення ядерної зброї, як свого часу боялися дезінтеграції СРСР. А також плекають рожеві мрії про нову демократичну Росію, але вже після Путіна. Насправді шанси на перетворення авторитарної диктатури зі столітніми історичними традиціями експансії й тиранії на взірець демократії і верховенства права мізерні. А от ймовірність приходу до влади в майбутньому нового Путіна з ідеями реваншу й помсти – надзвичайно висока. Світ має бути зацікавлений у дезінтеграції російської колоніальної імперії, якщо він не хоче в майбутньому стати свідком нової війни.