Останнім часом із вуст багатьох політологів, політичних оглядачів, публіцистів перманентно лунають лякалки про Третю світову війну. Хтось говорить про її ймовірність, хтось наполягає на її неминучості, хтось стверджує, що вона вже розпочалася, просто люди ще не сприйняли її серйозно, як свого часу напад Гітлера на Польщу ніхто не сприймав як початок глобальної гекатомби. У цьому контексті мимоволі пригадалася книжка нашого земляка Володимира Різуна, більш відомого під псевдонімом Віктор Суворов.
В останній передвоєнний 2013 рік вийшла друком його чергова історико-популярна книга «Її ім'я було Тетяна». Її було перекладено українською мовою й надруковано видавництвом «Зелений Пес». Причому так склалося, що український варіант книги побачив світ раніше за російський. І от саме його мені випала честь репрезентувати на Форумі видавців у Львові, причому разом з братами Капрановими. Чому видавництво запросило саме мене взяти участь у презентації? Важко сказати. Підозрюю тому, що я ще з початку 90-х років залишаюся відданим шанувальником творчості Віктора Суворова і час від часу публікую свої враження про прочитані книжки.
У цій книзі Суворов спершу аналізує ситуацію в повоєнному Радянському Союзі. І робить такий висновок: виживання цієї величезної країни, яка щойно перемогла нацизм, але аж ніяк не соціальні злидні й економічну відсталість, можливе було лише за умови реалізації одного з двох сценаріїв. Перший: радикальні економічні реформи на зразок тих, які після смерті Мао Цзедуна були проведені в Китаї. Другий: таки здійснити світову революцію, тобто опустити соціально-економічний розвиток західних країн до радянського рівня. А для цього конче потрібна була Третя світова війна.
Сталін після демонстрації американцями бойової потуги атомних бомб у Хіросімі й Нагасакі зробив висновок, що з Америкою і загалом з колективним Заходом йому краще не сваритися, нової війни не починати. А реформи – це й поготів не для нього. Із цими песимістичними думками він і відправився на той світ.
Наступник Сталіна Лаврентій Берія, за певними непрямими свідченнями, нібито й був готовий піти на радикальні реформи. Багато фахових адептів альтернативної історії припускають, що, якби Лаврентій Павлович залишився при владі, то «перебудова» в СРСР почалася б на 30 років раніше. Але не склалося, Берію скинули й розстріляли. До влади прийшов Микита Хрущов.
Попри те, що Микиту Сергійовича ми нині пам’ятаємо головно за «відлигу», критику культу особи Сталіна й рух шістдесятників, але саме він міг стати тією людиною, яка б була здатна розв’язати Третю світову. Знаючи ще довоєнні «подвиги» Микити Сергійовича в його боротьбі з «ворогами народу», можна зробити висновок, що йому б не забракло рішучості на чергову людську м’ясорубку і вже точно не мучили б докори сумління.
Зрозуміло, що, ставши господарем Радянського Союзу, Хрущов першою справою наказав прочистити архіви, знищуючи будь-які сліди своєї надактивної боротьби з «ворогами народу». І про той аспект діяльності ініціатора «відлиги» нинішні історики можуть судити лише дуже опосередковано.
І щойно першу справу було завершено, Хрущов взявся до другої – підготовки світової революції. За спільника в цій справі він взяв собі «маршала перемоги» Георгія Жукова. Хрущову, очевидно, підходило, що Жуков, з одного боку, ставився до чужих людських життів як до чогось нікчемного, а з іншого – продемонстрував свою ефективність у сутичці з потужними ворогами – імператорською Японією і гітлерівською Німеччиною.
По війні Жуков потрапив в опалу до Сталіна і був переведений на другорядні позиції. Тож Хрущов повернув героя війни із забуття у Кремль і дав йому завдання помислити над стратегією Третьої світової. А в того, як виявилося, вже був готовий план.
План Жукова полягав у поєднанні наступального досвіду Другої світової війни з потугою новітньої ядерної зброї. Якщо раніше для проривів фронту використовували тисячі гармат, які мали б годинами сконцентровано «прасувати» ворожі позиції, то тепер, на переконання Жукова, все можна було здійснити швидше й ефективніше: відкрити пролам в обороні противника за допомогою однієї потужної атомної бомби. А вже в той пролам можна посилати наземні війська, причому без зволікань, щоб ворог не встиг залатати дірку.
Але перед тим, як застосувати цей план на реальному полі бою, треба було перевірити його дієвість на тренувальному полігоні. Під керівництвом маршала Жукова, який на той час обіймав посаду заступника міністра оборони, в умовах суворої секретності готувалися масштабні військові навчання, на яких планувалося відпрацювати прорив ворожого фронту із застосуванням ядерного потенціалу. Навчання під ніжною назвою «Сніжок» відбулися 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні, що в Оренбурзькій області.
Тут варто зробити один короткий історичний екскурс. Ще у 20-х роках минулого століття радянське керівництво дозволило німецьким військовикам-хімікам випробовувати на Тоцькому полігоні хімічну зброю. Така радянсько-німецька співпраця обумовлювалася Рапалльським договором 1922 року. Згодом Третій Райх активно використовуватиме випробувану на Тоцькому полігоні хімзброю під час Другої світової війни, зокрема й проти Червоної армії.
Проте для ядерних навчань цей полігон було обрано не просто так і не як данину історичним традиціям, а саме тому, що тамтешня місцевість нагадує типовий рельєф Західної Європи. А Третю світову кремлівські завсідники, звісно, планували розпочати саме в Західній Європі, найімовірніше, на кордоні щойно заснованих НДР і ФРН.
Схема навчань була приблизно така: бомбардувальник Ту-4 скинув з висоти 8000 м ядерну бомбу РДС-4 потужністю 38 кілотонн (скинута на Хіросіму бомба «Товстун» (Fat Man) мала потужність лише 21 кілотонну). Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Після цього у створений вибухом пролам кинули багатотисячний наступальний корпус, який налічував, зокрема, 600 танків, 600 БТРів і 320 літаків.
Інформація про ці навчання тривалий час була суворо засекречена. Випливла вона лише після розпаду СРСР 1991 року. У документах, які ще не були на той час знищені, зазначалося, що навчання пройшли «успішно». Тобто «успішно» для ефемерної світової революції, але аж ніяк не для безпосередніх учасників і тамтешньої екології.
Внаслідок навчань 45 тисяч солдатів і 10 тисяч мирних мешканців отримали різні дози радіоактивного опромінення. Найдраматичнішим моментом для військовиків – молодих хлопців, більшість з яких уже не змогла стати батьками, – було те, що їм не змогли надати повноцінного лікування, а потім ще й відмовили в наданні пільг, які належать інвалідам Радянської армії. Адже всі вони дали підписку про нерозголошення військової таємниці навчань протягом 25 років. Тож встановити точний діагноз лікарі не мали змоги.
У 1994 році за президентства Бориса Єльцина на Тоцькому полігоні в епіцентрі вибуху встановили пам'ятний знак – стелу з дзвонами, чий подзвін нагадує про всіх постраждалих від радіації. До речі, бомбу, скинуту на полігон, стратеги Третьої світової назвали «Тетяною», звідси й така назва книжки Суворова.
То чому ж Радянський Союз попри успіх «Тетяни» так і не наважився розв’язати Третю світову, за якою б мала іти світова революція? На це є кілька причин. Перша причина полягає в тому, що учасники тандему адорантів світової революції Хрущов-Жуков 1957 року зійшлися в жорстокому клінчі боротьби за владу. Маршал, котрий на той час уже став міністром оборони, врешті-решт зазнав поразки. 29 жовтня 1957 року Пленум ЦК КПРС, присвячений «поліпшенню партійно-політичної роботи в Радянській Армії і Військово-Морському Флоті», постановив, що «Г. К. Жуков порушував ленінські, партійні принципи керівництва Збройними Силами, проводив лінію на згортання роботи партійних організацій, політорганів і Військових рад, на ліквідацію керівництва і контролю над армією і Військово-Морським Флотом з боку партії, її ЦК і уряду...». Винуватця вивели зі складу Президії ЦК КПРС і звільнили з посади міністра оборони.
Друга причина пов’язана з Карибською кризою 1962 року. Тогочасні події на Кубі засвідчили, що підготовка до Третьої світової таки велася, навіть попри неучасть у ній Жукова. І якби не жорстка позиція Сполучених Штатів у недопущенні радянських ракет на Кубу, хтозна, чим би все це закінчилося. Можливо, тим самим ядерним проривом флоридського фронту.
Третя причина – відставка Хрущова 1964 року. Якби Микита Сергійович залишився при владі, то не можна відкидати такого сценарію, за яким він таки показав би Заходу «кузькину мать».
Четверта, радянські експерти-міжнародники кінця 50-х початку 60-х не могли не розуміти, що тогочасна ситуація в Західній Європі радикально відрізняється від міжвоєнної. Глобальна економічна криза минула, про Велику депресію вже давно забули, країни Заходу успішно будували суспільства благоденства, тоді як країни, яким «пощастило» потрапити у зону впливу Москви, ніяк не могли видертися з повоєнної руїни. Революції радше загрожували комуністичному табору. Зрештою, вони й спалахували одна за одною: в НДР (1953), Угорщині (1956), Чехословаччині (1968), Польщі (1980).
Тому постхрущовське радянське керівництво вирішило якщо й не забути, то відкласти на невизначений час ідею світової революції за допомогою Третьої світової. А для порятунку СРСР придумали радикально іншу тактику: неефективність соціалістичної економіки компенсовувати експортом енергоресурсів за допомогою газо- і нафтогонів до Європи. Саме завдяки цим «трубам» комуністична держава змогла відтягнути свою смерть ще на три десятиліття.
Але повернімося до сучасності. Чи плекає нині Путін мрії про Третю світову? Принаймні такого варіанта не варто цілковито відкидати і треба бути до нього готовим, щоб він не застав зненацька. Досвід останніх двох десятиліть засвідчує, що від російського диктатора можна очікувати будь-якого найнесподіванішого паскудства. Водночас розвиток подій після російського повномасштабного вторгнення в Україну продемонстрував цілковиту нездатність розхваленої російської армії до великих військових операцій, якщо їй протистоїть більш-менш сильний супротивник. Тому шанси, що путінська Росія таки зважиться на Третю світову, значно нижчі, ніж були за хрущовського СРСР. Хоча все ж не нульові.