Проблема в тому, що жодного «порядку» в нашій країні їм навести не вдасться. А якщо і вдасться, то цей порядок буде не довговічнішим, ніж одна президентська каденція. Я маю на увазі той «порядок», який політики владної формації погрожують уже не перший місяць навести в нашій богоспасенній Україні. А якщо і спробують (уже пробують!) закручувати гайки на різних фронтах, то це стане початком їхньої «лебединої пісні» (уже стало!).
Влучно написали брати Капранови для УП, мовляв, гайки закручують тоді, коли до цього готові болти. Виявилося, що в нас цих болтів достатньо багато. Однак, дозволю собі стриманий оптимізм: усі їхні погрози, шаманські заклинання і навіть конкретні, суто конкретні дії зазвичай робляться радше для медійного ефекту. Просто їм хочеться, щоб їх боялись. Ні, точніше (хоч і неоковирніше) буде сказати: їм хочеться, щоб ми боялися настільки, щоб забули, що насправді бояться вони.
Якщо намагатися уявити приблизний рейтинг українських суспільних емоцій, то, звісна річ, страх у них вибивається мало не в лідери, десь трохи поступаючись гніву та відчаю. Як правило, всі три наявні емоції важко корелюються з прагматичністю та тверезим розрахунком. Однак, за кількасотлітню історію українці чудово навчились поєднувати, наприклад, приховану ненависть до влади та здатність виживати в будь-яких умовах. А відтак конформіст у ньому спокійно уживається із саботажником. Мало який народ здатен одночасно тримати дулю в кишені й лізти без мила в зад. Окрім нашого, звичайно. Так було і так досі є. І ця шизофренічність насправді лише сторонньому спостерігачеві здається драматичною. Спробував би якийсь швед або голландець прожити бодай один день із таким роздвоєнням! Але для українця не існує дилеми, бо він не мусить вибирати з двох можливостей. Як дбайливий господар він приймає їх у себе одночасно, але жодну з них не сприймає всерйоз і до кінця.
Отже, жити у страху для українця взагалі й українця сучасного зокрема – це фактичне повернення до стану окупаційного режиму. «Дуля в кишені» завжди була миліша його серцю, ніж «русский бунт – бессмысленный и беспощадный». Особливість сьогоднішнього нашого становища в тому, що доводиться жити у страху в начебто своїй країні. І владу в ній начебто не перебрали заморські зайди й не захопили інопланетяни. Страх цей – емоція далеко не задовільна з простої причини. Він не дозволяє вповні розкритися цілком щирому плеканню своєї споживацької природи, яка протягом довгих століть, з одного боку, притлумлювалась вічним скнінням і виживанням, а, з другого боку, не дозволяла встати з колін.
Тому сьогодні страх – емоція вкрай непродуктивна. Вона суперечить і заважає елементарному бажанню орати свою нивку. А для цього потрібна хоч куценька, але свобода, хоч недосконала, але демократія. І коли мені дорікають у коментарях, мовляв, не бреши, капіталізм можна збудувати, як у Китаї, без жодної свободи, забувають одну просту обставину: українці – не китайці, а все-таки Європа як-не-як. Хоч і з дуже багатьма поправками – на ментальні особливості й історичні виразки.
Українець у суті своїй – природний європеєць із усім набором типових для цього континенту рис і світоглядних ознак. Дарма що його європейськість захована під грубим нашаруванням російсько-совєтських травм та набутих інстинктів. Хоч із тисячолітнього конформіста і пристосуванця навряд чи зробиш прекрасного принца або хороброго лицаря, але, я певен, з українця вийде чудовий хазяїн і споживач. Чи потрібна йому інша роль? Регіонального лідера? Гегемона? Загарбника? Володаря світу? Ні, не потрібна. Однак, виявилося, що для сучасної України ця цілком «сродна» метаморфоза дається чи не найважче.
Відроджуючи в сучасному українці атавістичний совєтський страх, влада заважає маленькому українцю споживати й не дозволяє хазяйнувати. Переставши бути колгоспником, українець так і не став фермером. На довгі 19 років ми зависли й дійшли до ситуації, коли до влади прийшли люди, які, нарешті, втілили ще одну нашу потаємну мрію – бути споживачами й хазяями за чийсь рахунок. За наш і з вами рахунок. Тому їм вигідно тримати нас у покорі та страху. Підвішені, ми тихо ненавидимо, але не бунтуємо. Нас обкрадають, щоб кинути нам кістку. Нас зневажають, бо ми тільки й чекаємо, щоб нас хтось зневажав. Нас залякують так, наче вони і справді вважають себе «владою від Бога». Точніше, дуже хочуть, щоб ми так вважали. По-справжньому ж бояться-таки вони, бо мають, що втрачати. Натомість ми насправді не маємо нічого. Ми маємо себе здобути. Інакше наше існування цілком позбавлене сенсу.