В житті все страшно, мінливо, непередбачувано. Вбивають політиків, журналістів, бізнесменів, таксистів, суддів і сусідів. Смерть не просто є, вона є поруч. На голови падають бурульки, балкони, метеорити. Залишитись живим – народитися в сорочці.
Але наші синтетичні сорочки вже до краю протерті. Застрахувати життя – заробити на похорон. Хоч і вмирати страшно. Труна, хрест, вінки надто коштовні, щоб от так просто взяти і померти. Тому помираємо в крайніх випадках або несподівано. Раптова смерть найвигідніша, бо коли так стається, то ти ні в чому не винен. Їхала машина, збив п’яний чиновник... Ну що ж ти міг зробити? А чиновник дасть грошей на похорон і ще трохи лишиться. Хоч якусь користь принесеш родині, якщо не міг протягом життя нормально забезпечувати.
Виходити на вулицю страшно. Лишатися вдома страшно. Найліпший спосіб перебороти страх смерті – померти. Найлегший спосіб перебороти страх смерті – померти. Не може бути, щоб такий великий страх так легко долався. Спокуса піти навпростець часто заводить зовсім не туди, куди хотілося. Спокуса легкої смерті заводить до важкого життя. Але можна спробувати порозумітися з собою і страхом. Так чи інакше ти скоро помреш, бо вмирають усі. Помреш не раніше, ніж маєш, і не пізніше. Не зробиш більше, ніж маєш, але й не менше. Тому і поспішати не варто, і лежати цілими днями також, бо доки не зробиш, доти не підеш.
Що є смак життя? Харч і трунок, жовч і цукор емоцій. Харчем і трунком підтримуєш тіло і шкодиш йому. Жовчю і цукром емоцій звеселяєш і смутиш душу. Коли в серці жовч, то і найліпший харч не прожуєш, і найліпший напій не ковтнеш. Тоді як з цукром емоцій найскромніша пожива буде смачною і корисною.
Дуже добре, що ми можемо говорити одні з одними, одні до одних. Бо говорити собі самому – справа сумнівна, а крім того, нема на неї часу. Тоді як зауважую, що, спілкуючись з кимось, дуже гарно слухати не лише співрозмовника, а й себе. Бо насправді ти не так говориш комусь, як собі. Бо все-одно кожен знає своє.
Є такий анекдот, у якому йдеться, що студент філософського факультету вивчив за ніч всі білети, але на іспит не пішов, бо зрозумів, що життя не має сенсу. На жаль, ночі не вистачить, аби вивчити життя і зрозуміти, що сенс життя у любові, бо лише вона приведе до вічного життя. І якщо жити в любові, то ніяка раптова смерть не страшна. Нічого не страшно. Уявляєте, так справді може бути. Так є. Але повірити дуже важко.
Прикро, що так, але виявляти любов непросто. По-перше, це боязнь бути банальним. Бо кому треба твої сентименти? Яка ще любов, коли асфальти зійшла разом зі снігом, а посмішка з твого лиця навіть не сходила бо не з’являлася? Ото показують в рекламі, що ніби варто посміхатися довколишнім. А ти спробуй посміхнися до сусідів у тисняві громадського транспорту. Подумають, хворий якийсь. Бо хіба до сміху, коли дихати нема чим? І коли так сам подумаєш, то й посміхатися не хочеться. Бо й у рекламі не посмішки пропагують, а хочуть, щоб ти купив їхній товар. По-друге, це боязнь не дочекатися взаємності. Все-таки хочеться віддачі. Банальний людський егоїзм. Ніби любимо, але хочемо, щоб і нас за то любили. І це не так погано – так любити себе. Але й інших треба, як себе.
Тому страшно, бо не знаємо, що нема чого боятися, якщо не боятися. Смерті нема. Є довге-довге солодке життя. І довге-довге гірке. Хіба можна дочекатися, коли добре дозріють найсолодші яблука і зможемо їх не скуштувати.